«Американці жартують: ми вам зброю, а ви нам потім - свого Президента», - історія англомовних влогів Анни Данильчук

Світ повинен знати не тільки те, що зараз бачать українські очі, а й те, що відчувають відважні українські серця. 

Така думка з'явилася у лучанки Анни Данильчук і маючи навики вільного спілкування англійською, вона почала записувати влоги про війну та українців у ній. А ще - відкривати світові нову Україну. Не “сміливу пострадянську країну”, а справжню, вільну і сильну Україну.

Зараз її YouTube-канал «Anna from Ukraine» збирає тисячі переглядів і сотні коментарів від підписників з усього світу. Чим саме цікавляться іноземці, як сприймають події в Україні та багато іншого про різні проєкти Анни Данильчук - в інтерв’ю ВСН.

– Як з’явилася ідея влогів «Anna from Ukraine»?

– Читала новини на іноземних сайтах про події в Україні і звернула увагу, що є дуже багато інформації – важливої, але водночас – сухої. Втрати, поставки зброї, цифри, декілька імен... Війна щодня продукувала стільки драматичних історій і вони залишалися абсолютно невідомими англомовним користувачам.

Є цікаві гарні репортажі, але їх одиниці. А сьогодні вартих уваги історій, на жаль і на щастя, стається дуже багато протягом одного дня. Від жінки, що збила банкою помідорів дрона, до страшних історій із Бучі чи з Ірпеня.

І мені захотілося оці історії, оці емоції доносити до світу. Це був один із таких емоційних днів, коли подумала: «Ай, запишу влог!». У мене давно був ютуб-канал, але він був абсолютно неактивний, ніколи не бачила себе відеоблогером. Вважала, що для цього треба певні навики, спеціальна техніка, світло… Відразу розгортається цілий сценарій, що ще повинно бути. Але війна нас змінює, фокус переходить на справді важливі речі.

Тому всі ці моменти зі світлом і технікою стали не дуже важливі, і я вирішила спробувати вести такий влог. Його суть – щоденні короткі відео від 8 до 15 хвилин. Стараюся давати не суху статистику, яку люди і так побачать на сайтах ВВС і CNN, а переказувати людські історії, які впливають на мене і на всіх нас, українців.

Приємним здивуванням було те, як швидко почали додаватися підписники. За два місяці – три тисячі людей з різних країн, досить багато переглядів. І я скажу більше: якщо в якийсь день я запізнююсь і вчасно не виходжу, то приходить купа повідомлень, чи зі мною все в порядку, чи нічого не трапилося.

– Якими саме історіями ділишся? Розкажи декілька прикладів найпопулярніших влогів.

– Я б не хотіла таких переглядів, але найбільше дивилися відео, яке я записала на наступний день після того, як світ побачив визволені Бучу та Ірпінь. Я цілу ніч провела, гортаючи ці фотографії… Злякала жорстокість, звірства, а з іншого боку – абсолютна близькість із людьми, які стали жертвами.

Людина, на якій точно такі ж кросівки, які ти бачиш на комусь поруч на своїй вулиці. Манікюр з сердечком на руці вбитої жінки. Деталі, які чітко дають зрозуміти, наскільки близькі всі ці люди. Хтось з них міг пити каву за сусіднім столиком, вибирати продукти в тому ж супермаркеті, можливо, хтось заважав тобі попкорном в кінотеатрі… І ти бачиш, як несправедливо закінчилося їхнє життя. Важко, але важливо розповідати про це.

Загалом багато переглядів мають також дещо агресивні відео, де я розказую, чому українці не можуть ставитися толерантно до росіян і всього, пов’язаного з росією.

Хоча особисто мені найцікавіше розповідати про нашу історію і культуру. Ці відео завжди позитивні і отримують багато додаткових запитань. Україна для світу зараз – це така «терра інкогніта», яку їм належить всім відкрити по-новому. І в перспективі, я переконана, після перемоги ми можемо стати більш видимими на культурній та туристичній мапі світу. Тому треба наперед планувати, яким чином ми будемо цей інтерес до України втримувати і задовольняти.

Також намагаюсь показати наші реалії, що відбувається тут і зараз, як ми живемо, чим ми переймаємося, щоб нинішнє українське життя стало більш зрозумілим іноземцям. Розповідаю, що все змінилося кардинально, навіть там, де немає активних бойових дій.

Якось записувала влог і було чутно сирени. Запитують: для чого це, якщо всі повідомлення про тривогу приходять на телефон? Пояснюю: друзі, а що робити, коли розбомблена інфраструктура, немає електрики, немає зв’язку, як у багатьох наших містах? Живучи в нормальному, здоровому світі, важко уявити ці нові наші реалії. Що може елементарно не бути телефону чи електроенергії.

– Ставиш перед собою якісь ідеологічні завдання: що саме хочеш донести світу?

– Хочу, щоб в світі перестали дивитися на Україну, як на одну з таких пострадянських країн. Щоб зрозуміли, що історично, культурно і ментально ми насправді маємо більш тісні зв’язки із Європою. Мені приємно, що відео на цю тему завжди збирають досить багато коментарів.

Спочатку навіть думала, чи не попросити когось, щоб допомагали відповідати на ці коментарі. Але потім вирішила, що мені шкода втрачати цей діалог і тепер спілкування в коментарях займає набагато більше часу, ніж самі зйомки відео.

З’явилося багато людей з різних країн, які починають бачити ці культурні місточки України з Європою. Наприклад, фіни мені часто надсилають один відомий фінський вірш про Україну, який став піснею. Він написаний ще в 1917 році, коли в нас тривали Визвольні Змагання, а Фінляндії вдалося здобути свою свободу. І сьогодні цей вірш знову актуальний.

Ще є дописувач, який розповів історію, що живе в невеличкому голландському містечку. Там навчався «царь Пьотр». Він каже: «Я знаю, що царь Пьотр не дуже добре ставився до України, багато вам поруйнував, то я тобі хочу сказати, що його монумент у нас зараз стоїть загорнутий у жовто-блакитний прапор».

Писали з Японії, що зараз в їхньому правописі замінили транслітерацію з «Кієва» на «Київ». Також пояснюють одне одному, що не треба казати «the Ukraine», бо «the» означає частину чогось, а не окрему незалежну країну.

Є люди з Британії, які розповідають: «Я сьогодні після твого відео спеціально пройшовся вулицями і нарахував 14 українських прапорів. І це в нашому маленькому містечку».

Хтось з Ірландії писав, що у них – містечко на 100 чоловік і з’ясувалося, що нині 10% - українці, які втекли від війни.

Загалом дуже відчувається підтримка шведів, фінів, всього англо-саксонського світу.

– А є глядачі з росії? Як з ними спілкуєшся?

– Якщо приходять в коментарі відверті російські троляки, то я з ними в дискусії не вступаю. Ігнорую. Але якщо бачу, що в когось – помилкові судження або людина справді щось запитує і їй цікаво, що відбулося в 2104 році чи в радянський період – тоді пояснюю.

– Про що найчастіше пишуть в коментарях іноземці?

– У більшості цивілізованого світу склалося враження, що українці – це супергерої. Їх вражає наша стійкість, наша єдність, наша впевненість. Їм дуже подобаються історії про успіхи Збройних сил України. Про це в світі складають справжні легенди і є багато жартів. Наприклад, про те, що російська армія починала війну як друга найсильніша в світі, а тепер вони – другі найсильніші в Україні.

Паралельно світ вражає героїзм наших пересічних людей. Наприклад, історія жінки на Херсонщині, яка в перші дні війни дивилась в очі окупантам і казала: покладіть в кишені насіння соняшника, ми вас закопаємо, щоб проросло.

Історії волонтерів, історії наших чоловіків, які не тікали, а в величезній кількості пішли в Збройні сили, в територіальну оборону. І отакі повідомлення вражають світ.

– Війна триває більше двох місяців, чи не втрачається інтерес до України?

– Постійно цього боюся. Бо чим довше триватиме війна, тим більша ймовірність, що люди до цього звикатимуть. Але поки події на фронті розгортаються так динамічно, що увага світу до нас прикута.

Більше того, путін зробив стільки помилок, стільки нелюдських злочинів, що світ розуміє: це вже не війна за територію, не війна проти НАТО, це війна – на знищення української нації, а може й усього демократичного світу. Я переконана, що якби цю боротьбу маргіналізували, перевели на якісь нафтово-газові війни, тоді б інтерес з часом зник. Але світ розуміє, що відбувається, і він справді разом із нами проти російського зла.

– Кажуть, у світі дуже захоплюються Зеленським.

– Неймовірно. Американці жартують: нарешті є президент, якого підтримує вся Америка, шкода, що це – президент України. Або: ми дамо вам зброю, але ви тоді після війни – нам свого Президента.

В європейських медіа звучать тези про те, що Зеленський – єдиний чоловік серед усіх сучасних президентів.

– До речі, а що пишуть іноземні ЗМІ про нас? Думаю, ти під час війни їх активно моніториш.

– Так, і до війни теж читала. Було багато повідомлень про те, що наближається наступ, але я до останнього не вірила в повномасштабну війну. Це ж звичайна логіка: зрозуміло, що почавши цю війну, путін програє. Якби він керувався логікою, а не самообманом і власною пропагандою, він би не почав цю війну.

Ймовірна війна була у всіх топ-новинах світу. Задумувалася: ну, нехай там – «правий» канал, чи «лівий» канал показав… але ж про це – скрізь! В цих повідомленнях були навіть досить «цікаві» моменти. У мене є друзі в Німеччині і вони розповідали, що на їхніх телеканалах виступали політики з тезами: «Нам треба думати, як ми будемо говорити з новою київською владою». Тобто багато хто піддався роспропаганді про «другу армію світу» і швидку капітуляцію України.

Україна і досі лишається топ-темою на перших шпальтах. Але нам зараз важливо зрозуміти інше: так, як світ стежить за Україною, нам треба починати стежити за світом. Насправді ми досі дуже зациклені на пострадянському просторі, особливо, культурному. Звісно, зараз є хвиля антиросійського. І це – наш шанс перестати тонути в тому застарілому болоті і почати орієнтуватися на Європу і світ. Бо чому ми знаємо усіх популярних співаків росії, але не знаємо, кого слухають у Польщі? Якщо ми рухаємося в ЄС, то маємо бути в контексті того, що там відбувається, входити в політичний, економічний, освітній, культурний простір Європейського Союзу, щоб не бути там чужими.

– Хочу ще поговорити про інші твої ініціативи. Знаю, що маєш власну колонку у газеті «День».

– Почалося це випадково. В університеті (ВНУ імені Лесі Українки, де працює Анна Данильчук - ред.) ми маємо давню традицію проводити Дні газети «День». У 2015 році редакторка Лариса Івшина вчергове приїхала і мене запросили модерувати зустріч.

Після офіційної розмови ми продовжили спілкування. Пізніше я поділилася історією еміграції моєї родини в Аргентину і повернення в Україну. Пані Лариса порадила написати про це. Я завжди любила писати, досі вірю, що коли виросту, стану письменницею))) Я написала цю історію і отримала відповідь: чудовий текст!

Тепер маю в газеті «День» постійні рубрики і дуже цим пишаюся. Важливо зберегти газету у ці складні для всієї країни часи, бо якісне інтелектуальне видання з чистою і довгою історією – надбання для держави. Тим паче, в промовах Президента часто можна почути думки з багатьох книг Бібліотеки «Дня».

– Про що пишеш?

– Наприклад, у колонці «Гурме» ми розповідаємо про кулінарні традиції. Почалося все з того, що випустили декілька статей про політиків і їхні гастрономічні вподобання. Їжа насправді може дуже багато розказати про людину, розкрити її. От, наприклад, Черчилль не беріг себе взагалі, полюбляв шампанське на сніданок, пив алкоголь, курив і повторював: «У вас все добре, поки ви можете придбати дві пляшки шампанського: одну собі, а іншу – для свого кращого друга». Такий настрій – про людину, яка розуміє, що життя – це вервечка успіхів і поразок.

До речі, усім раджу прочитати книжку Бориса Джонсона про Черчилля. Це так добре, що в Британії є отакі пишучі прем’єри, які красиво мислять. В Черчилля є дуже гарна фраза: «Не важливо бути людиною успіху, бо успіх – скороминучий. Важливо бути людиною якості. Якщо у вас є якісь корисні для суспільства якості, то ви неминуче будете потрібні». 

У Черчилля в житті, насправді, було стільки зрад, провалів, навіть після Другої світової війни, яку він виграв, його не обрали прем’єром; але його життєвий оптимізм, його любов до «поїсти і випити» допомагали йому. І його успіх – саме у вмінні сприймати свої факапи.

Повертаючись до кулінарної колонки. Почалося все з політиків, а далі у нас був напрямок досліджувати історію певного продукту. У цьому теж – багато філософії. От, приклад: в Україні є всі кліматичні умови для сироваріння, але такий напрямок кулінарії почав розвиватися тільки зараз. Чому? Бо для якісного сиру потрібна витримка. А в українців терпіння, як відомо – не найсильніша сторона! У нас же як? Якщо сьогодні немає, то – все, вже й не треба! Через зрозумілі, близькі теми насправді людям простіше донести важливі культурні спостереження.

– Ти гарно розказала про звички Черчилля, а як щодо українських традицій харчування. Про що вони?

– В першу чергу, нашу єдність демонструє любов до борщу. В який регіон України ти б не поїхав, там свій рецепт, але борщ є! Десь до нього кладуть перець, а десь – грушки, але це все рівно наш український борщ.

Друге, що нас однозначно характеризує, це наша звичка загодовувати «на смерть». Це – про нашу щедрість, і цю «фішку» однозначно треба використовувати в туризмі.

Третє: наші продукти мають гарний смак. І в нас є дуже багато природних інгредієнтів, які, до прикладу, в німецькому лісі вже не назбираєш. В цьому теж наш унікальний досвід.

– Крім кулінарних проєктів, були ще мовні. Наприклад, програма «Мова про мову» на «12 каналі».

– Ми говорили про зміни до правопису. Мова – це зброя, якою тривалий час воювали проти нас.

В 30-40-х роках відбувалися жахливі злочини проти української мови, складалися цілі списки слів, заборонених до використання за їхню «націоналістичність» чи «буржуазність». Наприклад, «аби», «на кшталт», «білявка»… Люди, які їх використовували, вважалися націоналістами. Українську мову штучно уподібнювали з російською. Зараз здається, що ці мови схожі, але насправді це був штучний і дуже підступний процес.

Тому багато українських слів, які в літературі 20-х років зустрінеш на кожному кроці, багатьом українцям здаються чужими. Назад уже все не повернемо, але говорити про це потрібно. Я люблю літературу 20-тих. Особливо роман Підмогильного «Місто». Дуже довго українська культура зображалась лише як сільська, а тут – абсолютно міський роман. І там така багата мова, не штучна. Ти читаєш ці звороти і розумієш, як же шкода, що ти ними не послуговуєшся.

– Можливо, порадиш іще якісь українські книги?

– Також для мене великим відкриттям є Майк Йогансен. Він – харків’янин німецького походження. Але для мене він – сучасний філософ і в нього така витончено претензійна мова. Він був шалений модник, в нього досить цікава біографія і він теж – жертва Розстріляного Відродження. Читаєш і розумієш, якою могла б бути наша Україна, якби такі люди залишились живими і будували її!

Коли мені говорять: ми жили мирно-дружно, був радянський союз… Але задумайтесь хоча б на хвилину, якою б була наша Україна без цих десятиріч радянської окупації! Дуже сильна, дуже красива країна з людьми, які повели б її у зовсім іншому напрямку. Натомість зараз мусимо лікуватися від «совка».

Щодо історичної літератури, то можу рекомендувати всі книги бібліотеки газети «День». У Лариси Івшиної є вміння передбачати актуальні теми. Наприклад, «Повернення в Царгород». Це книга, яка демонструє зв’язок Києва і Царгорода, і згодом після її виходу ми отримуємо Томос. Остання книга – «Детокс, або короткий курс для Кремля» розповідає про те, як українці доклалися до розбудови всіх російських імперій. І хто знає, чи була б взагалі та російська імперія, якби не ми. Тому вони проти нас і воюють.

– Ти згадувала, що мала родичів, які виїхали до Аргентини. Зараз тема переселенців, на жаль, знову актуальна. Чому у ті роки, століття тому, їхали з України?

– Це було в 30-ті роки. Мій тато народився в Буенос-Айресі. Його батьки одружилися і познайомилися теж в Буенос-Айресі. Родина дідуся виїздила із Озденіжа, що біля Луцька. Їхали довго, через Парагвай, це значно складніше. А бабусина родина виїжджала з Пінського району.

Прожили там 20 років і вирішили повертатися в Україну. Вони мали хибне уявлення про те, що тут все дуже добре, бо виїздили «за Польщі», а стала Українська РСР і їм здавалося, що  Україна – незалежна. Радянська пропаганда працювала дуже добре.

Частина родини поїхала, частина залишилася. Домовилися, якщо в Україні не все так, як «малює» пропаганда, якщо все насправді погано, працює цензура і немає ніякої незалежності, то бабуся пришле їм лист, в кінці якого поставить маленький хрестик. Бабуся написала такий лист і поставила три хрестики!

– Мабуть, підписники також кличуть тебе їхати закордон. Куди найчастіше?

– Напевне, в Америку, якщо брати відсоток з усіх пропозицій.

Але мені більше подобається, коли мене разом з Україною запрошують до ЄС.