«На тебе дивляться, як на дикуна!» - воїн, який живе в Луцьку, розповів про ставлення людей в тилу
Олександр родом із міста Кам'янське на Дніпропетровщині. Крайні чотири роки живе в Луцьку. Раніше чоловік займався будівництвом.
З початком повномасштабної війни про улюблену справу довелось забути. З'явилася нова – нищити ворога, - йдеться у сюжеті 12 каналу.
«Не чекав повістки, не чекав, що мене там знайдуть. Сам приїхав з відрядження 3 березня, 4 березня був у військоматі і пішов в армію», - розповідає чоловік.
Декілька днів навчання на зв'язківця і Олександр потрапив у 95-у окрему десантну штурмову бригаду. Виконував завдання на Ізюмському напрямку. Боронив Харків, Ізюм та Слов'янськ.
«Через два місяці дали мені звання старшого стрільця, вже командував взводом», - каже воїн.
Найгірше на війні, каже, переживати втрати. Складний бій, який забрав чимало побратимів Олександра, був у квітні в селі Дібрівне.
«Повертаю голову, в сусідній окоп, там були пацани з Полтави, там було чотири чоловіка. Один Микола і встиг за мною, і його осколком тоді хребет йому поранило, а пацанів тоді накрило. І ото з 32 чоловік нашого РВП, 18, єлі ноги зробили», - пригадує захисник.
Нині Олександр намагається звикнути до життя без окопів. Після одного з боїв його евакуювали з передової.
«Я був у шпиталі в Дніпрі, в Мечнікове, потім тут у Луцьку в обласній лікарні був. У мене були поранені осколками, мене посікло трохи, ну, контузії мені тільки четверту записали. Дійсно, коли вже кров з вух потекла, то записали і відправили до лікування», - ділиться Олександр.
Військовий каже, звикнути до життя поруч з цивільними, йому, як і більшості захисників, неабияк складно.
«Емоційно нестабільна ситуація, дуже важко, ти повертаєшся сюди на мирну Україну, на вільну Україну, начебто, а тут тебе не розуміють, тут тебе не сприймають як людину, як військового, на тебе дивляться як на якогось звіра, на якогось дикуна якогось», - каже захисник.
Психологиня Олена Звєрєва, яка з 2014-го займається реабілітацією учасників бойових дій, каже, у чоловіків і жінок, що повертаються з фронту, надто загострене почуття справедливості.
«Вони там віддавали життя, здоров'я, купу втрачених побратимів, які вже ніколи не повернуться сюди. Вони бачать зневагу, бачать неприпустимі речі, ті ж самі дискотеки, коли їде кортеж на щиті. Вони бачать, і в них закипає», - розповідає психологиня.
А кипіння, за словами психологині, може проявлятися по-різному - ззовні, агресією на інших і внутрішньо, на себе. Звідси, каже Олена, часті думки про кінець життя і спроби військових померти. Психологи кажуть, головне не лізти з питаннями, а вміти слухати. Якщо хочете щось запитати, особливо про пережите на фронті, дізнається, що військові хочуть з вами про це говорити.Олександр каже, попри проблеми у розумінні, військові потребують підтримки, тому цивільним варто знати, що вона дуже важлива. Ні в якому разі не можна знецінювати захисників, але й не варто поводитись так, наче перед вами немічні чи хворі. Військові очікують іншого ставлення.У бажаннях Олександра нині перемога і власна сім'я. Одружитися, народити і виховувати двох дітей чоловік хоче у мирній, вільній і незалежній Україні.
Читайте також:
- Він знову бачитиме: захиснику з Волині пересадили рогівку ока
- Один воїн стримував ворога майже 20 годин і загинув у бою: бійці луцького загону «Любарт» розповіли, як воюють на Херсонщині
- Волинську бригаду тероборони хочуть назвати на честь князя Любарта
- Кандидат геологічних наук з Волині уже півроку захищає Україну на передовій
- «Пишаюсь тим, що працювала поруч з такими людьми», – медикиня з Волині, яка допомагала колегам на Миколаївщині