Рідний брат настоятеля храму ПЦУ у Луцькому районі - священник московського патріархату

Протоієрей Іван Левковець є настоятелем церкви у селі Воротнів Луцького районного благочиння, якій уже майже чверть тисячоліття.

Історію священника розповіли на сторінці Волинської єпархії Православної Церкви України у фейсбуці.

До рідної школи в містечку Острожець на Рівенщині свого часу надійшов тривожний документ із району щодо «неправильного виховання» учнів.

Двоє братів, Іван та Василь Левковці, по завершенні навчання пішли стежкою служіння Богу. В час атеїзму це було кричущим винятком із правил комуністичного виховання молоді.

Далеко від легкого шляху до вівтаря складалися долі братів. Аби вирватися із села з видачею паспорта (колгоспники тоді паспортів не мали), Івану довелося завербуватися на всесоюзне будівництво Байкало-Амурської магістралі та врешті-решт заволодіти «серпасто-молоткастим» документом. Щоправда, з умовою продовжувати трудовий шлях не в своїй області.

Трохи пошоферуваву Луцьку, відслужив військову повинність і вступив до Одеської духовної семінарії. Після того, з документом про освіту, розпочав тернистий шлях служіння Божим істинам. Першим призначенням був храм у селі Городище-2 Луцького району. Молодий священник на той час мусив забезпечувати життєдіяльність дванадцяти церков у цьому й Горохівському районах. І якщо прихожан на Літургії було не так багато (влада контролювала активний процес атеїзму), то релігійні обряди проходили згідно з традиціями православного люду.

– Бувало, інколи по три-чотири похорони на день у різних селах. Треба було встигати, забезпечувати християнські звичаї, незважаючи на супротив влади, – ділиться спогадами отець Іван. – Добре, що в мене був власний мотоцикл. Старався прибути без запізнень.

Народження немовлят, похорони, вінчання – це те, чим жили люди православної віри і чому віддавали належне. Процес явно не контролювався владою і діяв за принципом «відокремлення церкви від держави» і «права на вільне віросповідання».

– Не раз викликали «на килимок» відповідальні районні та обласні чиновники і строго забороняли бути присутнім на сільських кладовищах у поминальні дні, – згадує панотець, – але це була потреба сільських мешканців і моя тверда позиція.

Зарплата священника того часу (та й нині також) була символічною. Годуватися «од вівтаря» залишалося тільки мріяти. Отож господарство у рідному Острожці й досі є основним джерелом доходу. Спадковий хлібороб, син професійного механізатора Павла Левковця Іван і досі вправно керує трактором, комбайном, засіває лани збіжжям. Так само сіє в серцях людей зерна Божої мудрості. Парафіяни знаходять у його служінні розраду і добрі поради.

Щоправда, знайшлися і тут «активісти» щодо побудови ще однієї церкви – яка сповідує «московську правду». Історичний храм Різдва Пресвятої Богородиці, який був свого часу об’єктом при зйомці художнього фільму «Сліпий музикант», який витримав атеїстичну навалу совєтів і ніколи не зачиняв двері для людей,тепер змушений (далеко не в рівній пропорції) ділити число вірних із новозбудованою церквою прихильників москви.

– У Воротневі й так небагато людей, нема молоді, школа під загрозою закриття, у господарствах селян лишилося тільки три корови, – зітхає настоятель. – Одного разу довелося навіть відкласти на день обряд похорону, бо не було кому викопати яму на могилках.

Болісно священник сприймає поділ православних людей. Свого ж часу село дружно вирішило перейти в КП, а згодом і в ПЦУ... Що казати, коли і старший брат Василь, який був колись для Івана прикладом і взірцем для наслідування, до цього часу є палким прихильником московського кирила… Із трьох синів отця Івана один теж іде батьківською стежиною – закінчив навчання в духовній академії. Троє його вихованців-прислужників у сільському храмі вирішили пов’язати життя з духовністю.

– Я постійно відчуваю настрій своїх прихожан, знаю, чим вони живуть, що їх хвилює. Передчуття світлих релігійних свят останнім часом позначено печальним присмаком воєнного лихоліття, – міркує отець Іван, – але життя земне ніколи не було легкою прогулянкою до Царства Небесного.Любов до людей, до рідної землі, до фермерського господарювання тримає панотця на належному рівні, незважаючи на вік.

Читайте також: