Ріс у дитбудинку, хотів відшукати матір: спогади про загиблого на війні переселенця, який жив на Волині

А згодом і сам пішов звільняти від загарбників рідну домівку на Луганщині, - пише газета Полісся.

24 лютого 2022 року рашисти розпочали широкомасштабне вторгнення в Україну. Захоплення Луганщини почалося майже одразу: російські загарбники обстрілювали населені пункти, знищували інфраструктуру, соціальні об’єкти та будинки. У вогні артобстрілів опинилися, зокрема, житлові квартали Рубіжного. Війна застала тут зненацька й 21-річного Володимира Кравця. Його разом із тисячами містян оперативно вивезли евакуаційними потягами у перші ж дні боїв. Як внутрішньо переміщена особа він знайшов прихисток на Волині ще в лютому. Уродженця найсхіднішого регіону України наче рідного прийняли на самому заході держави – спочатку у Ковелі, а потім у селі Стобихівка.

Поліщуки враз стали для хлопця найближчими людьми, адже родичів у нього не було, офіційно він – сирота. Єдину найріднішу йому людину, маму, позбавили батьківських прав, коли йому було всього 5 років. Відтоді він ріс у дитбудинку й самостійно ставав на ноги у дорослому житті. Однак не мав образи на неньку і дотепер підтримував з нею зв’язок. Навіть мав намір вивезти її з Лисичанська, де та проживала, проте населений пункт швидко окупували.

«Ми якраз виготовляли у Стобихівці «броніки» для наших захисників. Дізнавшись, що у Рубіжному Володя працював електрогазозварювальником, з ковельського волонтерського пункту його направили до мене допомагати. Хлопець одразу погодився займатися доброчинною справою. А роботи щодня справді було дуже багато. Жив у мене, в моїй багатодітній сім’ї. Коли відчував потребу, то інколи навіть їздив із нами на релігійні збори п’ятидесятників. Загалом хлопчина мав веселу вдачу, у мирний час був діджеєм, любив музику, міг погратися з дітьми, – розповідає про полеглого бійця господар дому, у котрому той проживав останні кілька місяців, стобихівець Михайло Дем’яник. – У Рубіжному він вже мав свою квартиру, проте поступово ще виплачував за неї кошти. Прагнув довести домівку до пуття, зробити сучасні ремонти. Мати той омріяний власний куточок, якого йому так бракувало в дитинстві. Однак уже за кілька тижнів війни йому повідомили, що його багатоповерхівка зруйнована. Він знову лишився без нічого: без ресурсів на прожиття, без житла й без підтримки рідних».

Володимир завжди вірив у перемогу України, він не зміг більше чекати й спокійно дивитися, як рашисти безжалісно спопеляють його малу батьківщину, вбивають українців та нищать його мрії. Тож 26 липня за контрактом вступив до лав Збройних сил України. Був стрільцем-санітаром десантно-штурмової роти міста Чернівці. Його юне серце зупинилося під час виконання бойового завдання 17 листопада. Загинув у межах населеного пункту Новоплатонівка Ізюмського району.

Жителі Сошичненської громади зустріли славного воїна з усіма почестями. Поховали Героя у селі Стобихівка, яке стало для нього другою домівкою й місцем вічного спочинку.

«По закінченні війни спробую розшукати його матір. Сподіваюсь, вона ще жива-здорова. Адже зв’язку з окупованим Лисичанськом немає. Хочу розповісти їй про подвиг сина, привезти її сюди та показати його могилу. Щоб вона також могла віддати останню шану своїй кровинці й попіклуватися хоча б про місце його поховання. Вона має знати, що тут її син – Герой!», – додав наостанок пан Михайло.

Іванна ГАЙДУЧИК,село Стобихівка.