«Інвалідність – не привід зупинятися!»: історія кондитерки й майстрині з Волині

26-річна Анастасія Поляк з села Тур Ратнівської громади пережила багато випробувань на життєвому шляху, проте зуміла повернутися до звичного життя, радіти дітям, займатися улюбленою справою, дарувати людям солодощі неймовірного смаку та прикраси неймовірної краси.

Анастасія після закінчення школи вступила до Рівненського професійного училища ресторанного бізнесу і торгівлі, де здобула освіту кондитера п’ятого розряду, отримала диплом з відзнакою, - пише газета Ратнівщина.

«Інвалідність – не привід зупинятися!»: історія кондитерки й майстрині з Волині

Навчитися випікати солодощі професійно вона мріяла з дитинства. На той час цій справі мало де навчали. Співрозмовниця пригадує, що курсів чи уроків випічки саме короваїв взагалі ніде не було.

- Мені було 19 років, коли почала робити випічку на замовлення по всьому району, - розповідає Анастасія. - Бувало, робила і по сім весільних короваїв в чотири різні села одразу. Паралельно робила і тортики, і кенді-бари. Траплялося, що й відмовляла замовникам, бо було постійно дуже багато замовлень.

Паралельно з улюбленою справою розвивалося й особисте життя. У сім’ї Анастасії і Федора підростала донечка Даринка. Поряд із батьками чоловіка збудували будинок.

Всі ми добре пам’ятаємо, як починався ковід. Масова істерія, повна невідомість і в кожного свій власний страх смерті. У той період страшні життєві випробування розпочалися і в сім’ї Поляк. Настя під серцем носила другу дитинку. Незрозуміло чому причепилася якась інфекція. Постійно підвищена температура, повна знемога, супутні хвороби. Ратнівські лікарі робили, що було в їхніх силах, але результату не було. Направили до Луцька. Там теж лікарі не могли зрозуміти, що відбувається в організмі жінки. Вагітність розвивалася нормально, а симптомів хвороби було стільки, що вони одразу підходили до кількох важких недуг. З лікарні в лікарню, від лікаря до лікаря, а стан постійно гіршав. Обстеження, дослідження, аналізи… Зрештою встановили страшний діагноз – септичний шок, спровокований завмиранням плоду. Органи і системи Анастасії були настільки уражені інфекцією, що вона впала в кому. Шансів на життя було мало. Усі розуміли, що в будь-який момент вона може померти. Сподівалися тільки на Боже диво.

- Після штучної вентиляції легенів у мене розпочалась бактеріальна пневмонія, а з нею і ковід, - пригадує жінка. - Місяць в реанімації, майже тиждень в комі...

Зараз вона посміхається і каже, що лікарі кількох обласних лікарень досі її пам’ятають як людину, яка повернулася з «того світу». Рідним вони вселяли надію на краще, а самі розуміли, що її немає.

Нечасто зустрінеш людину, яка була в комі, але вижила, відновилася і живе повноцінним життям. Тож розпитую в Насті, чи пам’ятає вона бодай щось з того періоду, коли була на волосині від смерті. Вона каже, що нічого не відчувала, але їй постійно снилися сни про лікарняні палати, досі пам’ятає ті стіни, стелі, білі простирадла, які тоді були перед очима. У якийсь момент прокинулася, як після довгого сну, не розуміла, де вона і що відбувається, а навколо стояло багато лікарів і щось між собою говорили. Кома вплинула на пам’ять. Настя довго відновлювалася після часткової амнезії. Каже, що дивувалася з фотографій, які їй показували, не одразу згадала якісь побутові речі, наново до всього звикала, а деяких людей, з якими в житті мало перетиналася, і зараз не пам’ятає.

У той момент, коли її тіло було прикуте до реанімаційного ліжка, місця собі не знаходили рідні. Під реанімацією сходили з розуму мама і сестра. Чоловікові батьки вдома гляділи донечку, а Федір намагався заробити якусь копійку, бо на ліки йшли страшні гроші. Настя розповідає, що мама ще й досі не стримує сліз, коли згадує той пекельний місяць коми і повернення до життя доньки.

Настя потроху поверталася до звичного життя. Невдовзі Федір та Анастасія дізналися, що в них знову буде дитинка. З любов’ю і трепетом жінка виносила і народила Софійку. На дев’ятому місяці вагітності у неї почалися серйозні проблеми в роботі опорно-рухового апарату. Це стало наслідком усіх попередніх хвороб. А коли донечці виповнився місяць, лікарі поставили остаточний діагноз: асептичний деформуючий некроз та кокс-артроз обох кульшових суглобів другого-третього ступеня, тобто руйнування обох кульшових суглобів.

Після всього пережитого болі в ногах і проблеми в роботі опорно-рухового апарату вже не здавалися жінці такими страшними. Минуло якраз два роки з тих пір, як рідні разом з лікарями молилися й боролися за її життя. З надією, що хворі суглоби вдасться хай не вилікувати, то бодай підтримати, жінка перепробувала всі варіанти лікування: приймала дорогі закордонні хондропротектори в пігулках та ін'єкціях, їй кололи плазму безпосередньо в суглоби, але це все не принесло користі. У своїх 25 років вона стала інвалідом ІІ групи, без милиць пересуватися вже не могла, не те, що взяти на руки дорогих серцю дітей.

Єдиним виходом із ситуації була тотальна заміна суглобів (ендопротезування), на яке треба було зібрати 250 000 грн. Заощадження, які були в родини, пішли на довготривале лікування всіх попередніх хвороб. Настя пригадує, як соромилася звертатися до людей за допомогою, як мозок постійно пронизувало почуття відчаю, безпомічності, безпорадності. Але перспектива терпіти постійний біль і опинитися в інвалідному візку була ще страшнішою.

Через постійний біль вона не могла ні спати, ні щось робити по домашніх справах, ні погуляти з дітьми. Затяжна депресія переслідувала її.Врешті-решт вона наважилася написати допис у фейсбук з проханням про допомогу на протезування.

Вже наступного дня Настя написала на своїй сторінці, що збір закритий. Більше того, сума, яку пожертвували для неї небайдужі люди, вдвічі перевищувала потрібну. Анастасію прооперували, а надлишок коштів віддали двом жителям Заболоттівської громади, які потребували хірургічного втручання.

- Користуючись нагодою, від щирого серця дякую всім небайдужим, хто допоміг мені стати на ноги, - каже вона. - Заради моїх маленьких дітей я мусила підніматися, їм потрібна здорова мама, щоб у майбутньому підняти їх.

Після операції минуло вже півтора року. Реабілітація тривала шість місяців. Жінці довелося вчитися ходити наново. Це було непросто. Але кожен безболісний крок радував і давав надію на майбутнє. Поряд завжди був чоловік, який пережив найбільше – він бачив, як дружина мордується від болю, як сумують за нею донечки, радів кожному новому крокові на замінених суглобах і завжди йшов поряд.

Сльози самі котилися по щоках, коли Анастасія викладала на своїй сторінці фото і відео перших кроків, що далися такою дорогою ціною. Війна усіх нас вивела зі стану рівноваги, але це подружжя знало точно, що їм треба вставати, насилу робити кожен крок, але йти далі, не зупинятися. 14 березня 2023 року Анастасія після довгої паузи опублікувала пост:

«Я знаю ціну звичним речам. Для мене зараз просто погуляти на вулиці з моїми маленькими донечками, тримаючись за ручку, а не за милиці, велике щастя! Щастя просто приготувати обід самостійно, походити туди-сюди по кухні, нагнутись без болю, взяти, що потрібно. Щастя дійти самостійно до маршрутки. І в магазин. Самостійно. Не під руку. Не з милицями. Щастя просто бути без болю. Ходити, лежати, спати. Кожен день такого життя протягом року зводив з розуму. Я знаю все про безпомічність, безвихідь та страждання 24/7. І тому зараз я знаю всьому ціну. Елементарним речам, які, на перший погляд, такі звичайні, але зараз стали для мене найважливішими. Бо в нашому житті, як завжди, ми цінуємо, коли вже втратимо...»

- Більше двох років я не займалася кондитерською справою і була впевнена, що більше ніколи не повернуся до неї, - констатує Анастасія. – Змирилася з цим. Найголовніше, що жива і здорова. Я не можу робити короваї через їх велику вагу – навантаження мені протипоказані. Та зовсім випадково відкрила в собі талант робити біжутерію. Одного разу знайшла старе розплетене мамине намисто, і мені прийшла ідея щось із нього зробити. Так створила першу прикрасу для волосся. Це була шпилька. Ця справа мене дуже затягнула і переросла в хобі. Це мене відволікало від думок та болю. Зараз роблю на замовлення різні дитячі бантики, весільні прикраси, віночки українські з фоамірану та багато іншого. Також захоплююсь зефірною флористикою. Потроху беру замовлення на тортики. Моє хоббі – це постійний розвиток. І нехай перед тобою закриваються одні двері, відчиняться інші! Інвалідність – не привід зупинятися!