«Щоб врятувати побратима, виносили його 7 км під вогнем», - замкерівника поліції Волині про другу у своєму житті війну

В інтерв’ю Цензор. НЕТ командир батальйону «Захід» розповів про одну з найскладніших операцій, у яких брав участь батальйон, – на Харківщині, коли завдання з визволення населеного пункту довелось виконувати під час нальоту російської авіації, що скидала фугасні бомби, про те, як поліцейські під вогнем противника 7 кілометрів несли свого пораненого товариша, рятуючи йому життя, а також де взяти сили, щоб «не перегоріти» на цій війні психологічно. 

ВОНИ ДОСИТЬ АКТИВІЗУВАЛИСЬ У НІЧНИЙ ЧАС

– На цю мить Донецька і Луганська області – найгарячіші напрямки. Ворог продовжує спроби наступу. Бійці вашого батальйону опинились в епіцентрі?

– Після наступальної операції і звільнення Харківщини наш підрозділ виконує бойові завдання на межі Донецької і Луганської областей.

– Змінилась ситуація на фронті після проведеної в росії мобілізації? Побільшало техніки, живої сили?

– Не надто відчутно, щоб у них збільшилось техніки. А от живої сили противника справді стало набагато більше. І вони почали закидати наші позиції живою силою.

– Це підготовлені бійці? Бо військові розповідають, що росіяни схильні кидати людей на передову непідготовленими. Одні це пояснюють тим, що їм просто не шкода людей, й вони їх використовують як гарматне м'ясо. Інші кажуть, що це така тактика, яка дозволяє оцінити сили противника.

– Вони це роблять радше для виявлення вогневих точок. І напрацювали певну тактику. Йдуть малими групами, включно до взводу. І в цих групах зазвичай 4-5 професіоналів і до 20 – менш підготовлені бійці. Ці професіонали їх ведуть.

Вони досить активізувались у нічний час. У них є прилади нічного бачення, вони бачать у темряві все навколо і першою з боєм на позиції проривається невелика група. І якщо їй вдається дійти до наших позицій, після цього вона закріплюється і наступною йде вже більша група з 30-40 чоловік.

Тому тактику вони змінили, й казати, що воюють безтолково чи бездумно, було б неправильно. Не можна недооцінювати противника.

– А вдень відносно тихо чи все ж таки ні?

– Удень також ідуть бойові дії. Та оскільки у кожного з їхніх бійців, які здійснюють штурмові дії, є індивідуальні прилади нічного бачення – не просто тепловізори, а які закріплюються на шоломах, – тут вони мають перевагу.

– Звідки у них індивідуальні прилади? Забезпечення покращилось?

– Вочевидь росія поставила виробництво на військові рейки. Вони зараз і з дронами активізувалось. Якщо раніше, коли ми працювали на Харківщині, у них не було такої кількості безпілотних літальних апаратів, то зараз є. Вони вдосконалюються. Окрім того, ті самі мавіки вони теж активно використовують.

І якщо у нас системи, завдяки яким ми скидаємо на позиції противника боєприпаси, роблять на волонтерських засадах, то у них, наскільки мені відомо, це вже поставлено на промислове виробництво.

– З початком повномасштабного вторгнення поліція, окрім своїх основних завдань, почала виконувати й бойові, й уже в березні було сформовано окремі зведені загони, які брали участь і в обороні міст, і у визволенні територій. А як формувався батальйон «Захід»?

– Допоки ситуація на Волині й у нас, на північно-західному кордоні, була певною мірою складна, про це не йшлося. А вже в квітні керівництво Нацполіції ухвалило таке рішення з урахуванням того, що багато поліцейських були готовими добровільно брати участь у бойових діях, бо розуміли, що йде війна і вони можуть принести користь на фронті. Батальйон було сформовано з поліцейських, які працювали в західних областях: у Волинській, Рівненській, Закарпатській, Тернопільській, Чернівецькій, Житомирській, Хмельницькій, Львівській.

Ми пройшли бойове злагодження на базі Волинського ГУ НП, доотримали деяке озброєння, транспортні засоби, в основному автомобілі «пікапи», й отримали бойове розпорядження на переміщення в Харківську область. На цьому етапі до нас долучились поліцейські з ГУ НП у Полтавській області. Хлопці дуже добре влилися в наш батальйон і виконували досить серйозні бойові завдання.

– А які завдання виконує батальйон?

– Його специфіка не дозволяє самостійно виконувати такі глобальні завдання, як, скажімо, штурмові дії. Тільки у взаємодії з підрозділами Збройних сил України чи іншими. Тому наш підрозділ виконував бойові завдання відповідно до бойового розпорядження керівника Головного управління розвідки Міністерства оборони. В наказі голови Національної поліції прописано для нас такі задачі: розвідувально-диверсійні, ударно-штурмові, пошуково-ударні дії, штурмові дії з метою знищення живої сили противника, озброєння, техніки, а також захоплення в полон живої сили і зразків техніки та документів.

На початку, коли ми працювали на Харківщині, виконували бойові завдання спільно з ГУР МО. Наші поліцейські заглиблювались у тил до противника на 8-10 кілометрів, виконували певні диверсійні завдання – завдавали ураження і знищували техніку й живу силу. Хлопці виходили вночі й за півтори-дві доби повертались. Слава Богу, успішно, хоч траплялися й поранення. Наприклад, 24 травня у нас був перший важкопоранений – це Сергій Щербак із ГУ НП у Полтавській області. Біля нього розірвалась мінометна міна. Бойове завдання хлопці виконали, але повертаючись назад, бійці під вогнем противника тягнули його на собі 7 кілометрів. Їх обстрілювали з мінометів, артилерії, і вертольоти працювали з некерованими реактивними снарядами. На щастя, Сергія доставили живим.

І саме таких завдань, коли ходили в тил, на рахунку підрозділу близько десятка. Спочатку ходили з ГУР МО, потім – із підрозділами Сил спеціальних операцій.

Окрім того, у нас є 120 і 80-міліметрові міномети, то ми допомагали військовим. Оскільки у нас досить потужний підрозділ аеророзвідки, ми виявляли цілі у противника, планували операцію і ударні дії, виходили всі разом і наносили вогневе ураження з мінометів у ці цілі. Це вже спільно з ССО і 229-тим батальйоном ТрО 127 бригади.

Також була підтримка наступальних дій підрозділів Збройних сил України. Найперша бойова задача – це було звільнення селища Питомник на Харківщині торік у травні. Ми брали участь у цій операції разом із підрозділами Державної прикордонної служби, спецпідрозділом Kraken, військовослужбовцями тактичної групи «Адам». Усе було дуже чітко сплановано, велику роль зіграли там бійці Kraken – вони дуже класно зайшли в населений пункт. Після цього нам залишалось практично тільки "зачистити" дачний масив – і селище було визволено.

– Під час «зачисток» загалом дуже багато виявляли росіян, які не встигли чи не захотіли тікати?

– Ні, не дуже. Виявляли таких під час контрнаступу на Харківщині. Навіть не згадаю зараз, у якому з населених пунктів. Ми виконували завдання спільно з поліцейськими департаменту «КОРД». І саме хлопці з «КОРДу» тоді взяли у полон чотирьох чи п’ятьох росіян, які не встигли вийти. А далі відправили їх уже на фільтрацію, куди сказало командування.

НА ХАРКІВЩИНІ Я І МОЇ ПІДЛЕГЛІ ВПЕРШЕ ЗІТКНУЛИСЬ З РОСІЙСЬКОЮ АВІАЦІЄЮ, КОЛИ ВОНИ СКИДАЛИ ФУГАСНІ АВІАЦІЙНІ БОМБИ

– А яка операція була найскладнішою чи найбільше запам’яталась?

– Початок Харківської контрнаступальної операції. Це було 6-7 вересня. Наш батальйон з одним із батальйонів 15-ої бригади Національної гвардії виконували завдання зі звільнення Волохового Яру. Військові – 25 і 92 бригади, які брали участь в операції, – йшли першими в наступ, але в село вони не заходили. Вони повинні були прорвати оборону противника і максимально заглибитись у неї, не заходячи в цей населений пункт. Село велике, й тому завдання зайти і звільнити цей населений пункт отримала Нацгвардія і ми. Чим найбільше запам’яталась? Дуже чітко було організовано планування цієї операції спільно з нині покійним командиром нацгвардійців Яном Карпенком.

У нас було три доби на підготовку, політали, розвідали все, що було потрібно. Плюс військові нам додали інформації.

Успішні дії на своїх напрямках здійснили 25 і 92 бригади. І ми 6 вересня розпочали штурм села. Третину пройшли без бою, а вже далі доводилось просуватись з боями.

Чому найскладніша операція? Бо саме там я і мої підлеглі вперше зіткнулися з російською авіацією, коли вони скидали фугасні авіаційні бомби. Було, відверто кажучи, страшно. Тоді було 6 авіанальотів. І саме під цими бомбами загинув Ян Карпенко й ще четверо нацгвардійців, були й поранені. Їм на контрольно-спостережний пункт прилетіло дві бомби.

Але поставлене завдання ми виконали – і за дві доби це село звільнили.

Дуже добре, коли є час на планування. Та всього на війні не передбачиш. Хотілось би, але противник вносить свої корективи. Він шкодить з усієї сили, а не працює за нашим планом. Тому намагаємось налітати, побачити все, врахувати.

Коли чітко працює штаб, а він у нас в батальйоні, слава Богу, робочий, хлопці толкові, кожен знає своє завдання, ми вивчаємо усі дані про населений пункт. І кількість населення, і вулиці, й беремо супутникові знімки, і аеророзвідку. Плюс використовуємо інформацію колег із ЗСУ, з якими спільно виконуємо завдання.

Чітко ставимо завдання командирам підрозділів, коли вже зрозуміли для себе задачу. Особливу увагу звертаємо на висоти. Якщо висоти під противником, це також досить важливо. Це для нас гірше.

В операції зі звільнення Волохового Яру ми насамперед зайняли панівні висоти. Встановили там станкові автоматичні гранатомети, важче озброєння. Тобто, ми вже контролювали населений пункт. Це ціла наука.

– Що було далі після цієї операції? Щось ще визволяли на Харківщині?

– Була участь у звільненні Куп’янська, Вовчанська, селища Борової, сіл Шийківки й Лимана. Там ми виконували задачі разом із хлопцями зі зведеного загону департаменту «КОРДу». Та це вже були переважно фільтраційні заходи. Ми заходили за військовими. Першим ешелоном йшли вони, вв’язуючись в основний бій.

– Хто б міг подумати, коли створювався «КОРД», що перед ними стоятимуть такі завдання?

– А хто взагалі міг подумати, що буде така війна? Я 2014 року воював, був командиром батальйону територіальної оборони в Дебальцевому. Ми чотири місяці в першій лінії оборони утримували досить успішно певні рубежі. Але там не було і 50% тієї вогневої міці, що використовується зараз. Зараз набагато страшніше. Війна набагато інтенсивніша.

– «Настрою – нуль, погода – хрінова, очко – грає капітально, але..... Було багато «але», які не давали розпустити соплі...», – так ви описували на своїй сторінці у «Фейсбуці» день, коли батальйон увійшов у Дебальцеве. А що стояло за цими «але»? Що тоді було?

– Невідомість. У мене в підпорядкуванні тоді було понад 500 військовослужбовців, і я розумів, яка це відповідальність. На командира дивляться. І якщо командир десь у чомусь невпевнений, це впливає на особовий склад. Тому навіть якщо десь мені й було страшно, я не мав права цього показувати. Натомість вмикав тумблер якоїсь бравади. Бо ти повинен був тримати хвоста пістолетом і випромінювати позитив за будь-яких розкладів. Тому що від настрою і ставлення командира багато що залежить. Причому командира будь-якого рівня. Зокрема й від командирів рот. Підрозділ буде боєздатним тоді, коли командири на всіх рівнях працюють на виконання задач і авторитет підрозділу. А не тоді, коли підлеглих командир використовує для свого кар’єрного росту.

До речі, саме там я тоді познайомився з нинішнім Головнокомандувачем Валерієм Залужним. Він тоді був заступником керівника сектору "С" – це район дій сил АТО поблизу Дебальцевого. Він багато чого тоді мене навчив. Пояснив, що і як робити, чого робити не можна.

– Коли формувався батальйон «Захід», було вже легше?

– У нашому підрозділі представлені поліцейські, мабуть, з усіх служб: спецпризначенці, оперативники, дільничні, ювенали та інші. Тому теж ставив собі питання, як правильно сформувати підрозділ. Але працювала команда, і ми налаштували роботу досить нормально.

У мене з перших днів був класний заступник – мій бойовий товариш Роман Ус. Він – заступник начальника ГУ НП в Закарпатській області. Ми не ділили владу. Відразу обумовили, що взаємозамінні. Роман зараз залишився на сході і керує там підрозділом.

Ми разом зі своїми хлопцями виходили на задачі. Єдине, де не були ні я, ні Роман, – це ми не ходили в тил ворога. Переважно туди ходили полтавські хлопці з батальйону поліції особливого призначення, якими керував і сам водив їх на ці задачі полковник поліції Володимир Негляд.

– Піти на таку глибину в тил противника не кожен військовий зможе. А як ви вчили своїх хлопців виконувати такі завдання?

– З першого дня, коли ці хлопці прийшли, відразу з них сформували підрозділ розвідки. Навіть більше за характером військової розвідки. Вони готувались до цього. І нам допомагав Денис Десятник. Це підполковник ізраїльської армії, колишній командир загону спецпризначення, розвідник. У нього була своя група. Ми з ними познайомились у Харкові. І він протягом 10 днів приїжджав до нас – туди, де ми базувались. Після цього хлопці їздили до них на базу. Він проводив заняття, акцентував, на чому треба зосередити увагу. Денис на ту мить проходив службу в ГУР МО. Офіційно, все, як годиться. Він і готував нашу групу. А перші два рази сам зі своєю групою виводив наших поліцейських на завдання. Потім вони вже змогли працювати самостійно.

– За такий короткий термін підготуватись зможе не кожен. Як і загалом виконувати такі завдання…

– Просто хлопці з яйцями, характером. Так, не кожен зможе. Не факт, що і я зміг би піти. А вони йшли.

Досить складно було їх проводжати. Бо ти розумів, що це війна – і не всі можуть повернутись. Але вони теж це розуміли, все було свідомо, добровільно. Тому честь їм і хвала.

– Щоразу хвилюєтесь за своїх, коли відправляєте кудись на завдання?

– А інакше не можна. На деякі задачі так само виїжджав. З мінометниками, також коли були ударні дії. Перший раз виїхав, коли у Вінницю прилетіла ракета. Пам’ятаєте, в центр міста, коли загинула дитина? Тоді вперше пішов із хлопцями-мінометниками. Ми тоді навіть писали на снарядах «За Вінницю» і завдавали вогневого ураження.

– Як такі завдання сприймаються людьми психологічно? Наскільки це важко?

– У кожного це індивідуально. В мене було таке, що я думав після однієї з задач, що перегорів. Та за кілька днів прийшов до тями й далі йшов на задачі.

– Що тоді було?

– Нас тоді щільно накрили. Декілька мін ми встигли відпрацювати. А потім нашу позицію виявили дроном противника. І коли він над лісопосадкою, де ти перебуваєш, дзижчить, а кожна міна до тебе прилітає все щільніше, тебе засипає землею, це не дуже весело. Ми тоді, дякувати Богу, вистріляли всі міни, згорнулись і вийшли без втрат. Лише осколками посікло дві машини, а люди повернулись живими і цілими.

– В одному з інтерв’ю, коментуючи події у Волновасі, де розстріляли наш блокпост, ви сказали: «Для мене й моїх підлеглих ця Волноваха стала тим переломним моментом, коли ми зрозуміли, що в принципі нас будуть убивати – і ми повинні бути до цього готовими». 

– Так, я це пам’ятаю. Тому що в багатьох у 2014-му був психологічний бар’єр – відкрити вогонь у противника першим. Та й мені було складно його переступити. Але тоді ми зрозуміли: якщо не ми, то нас.

– А торік, коли почалося повномасштабне вторгнення і ви формували батальйон із поліцейських, вам довелося про це говорити з людьми?

– Коли відбулось повномасштабне вторгнення, коли ракети летіли в будь-яке місто, ми бачили, як руйнуються наші будинки, гинуть наші люди, цей бар’єр було подолано, вже ніяких докорів совісті не було. Може, це прозвучить банально, але це така робота, яку треба робити якісно, якщо ти хочеш вижити.

НЕ УЯВЛЯЮ, ЯК УСЯ ЦЯ РОСІЙСЬКА ЗОМБОМАСА ПРИХОДИТИМЕ ДО ТЯМИ

– Запитаю у вас як у правоохоронця. У будь-якого злочинця мають бути мотиви. Які мотиви у росіян? Навіщо їм нас убивати?

– Бо, по-перше, у них таке вище військо-політичне керівництво на чолі з путіним. По-друге, імперські амбіції їм не дають спокою. Пам’ятаєте, як на початку цієї повномасштабної фази війни ми ще вірили, що росіяни піднімуться на протести? І вони трохи намагались у перші дні вийти на вулиці, але їх придушили, а їхня пропаганда ще активніше почала працювати. І зараз ми вже бачимо з новин, що переважна більшість росіян підтримує цю війну. Мізки в них засмічені, їм навіяли, що України не повинно бути, що все це росія. Ви ж бачите, що вони навіть наших полонених примушують кричати: слава Україні в складі росії.

Я не уявляю, як уся ця російська зомбомаса приходитиме до тями і скільки часу їм на це знадобиться. Зомбі, звісно, там не всі, є і адекватні люди. Та сама Лія Ахеджакова, яку нещодавно звільнили з театру «Современник» за її позицію. На жаль, це поодинокі люди.

– Ви бачили відео про шуби, які вручили жінкам, у яких загинули на війні чоловіки?

– Бачив. І читав, що ті шуби у них потім забрали. В телеграм-каналах гуляє, що одна з тих жіночок з відео написала, що їм сказали здати ті шуби.

– Вони мене дуже вразили своєю радістю.

– Нам цього не зрозуміти. Пам’ятаєте: «умом россию не понять»?..

– Ви ж військовий за освітою, не помиляюсь?

– Так, я закінчував Кам’янець-Подільське вище військово-інженерне командне училище. Інженерно-саперний фах. Тобто, основною була саперна підготовка. Плюс командно-тактична, командирська. Я вийшов командиром взводу. Проходив службу в тій першій ще Національній гвардії України, яка була до 1999 року. Після цього – у Внутрішніх військах уже в системі МВС. Це був уже правоохоронний напрям. А потім ще встиг на пенсії побути три роки.

– Така собі пенсія, хоч і в цивільному житті. Ви ж пропрацювали весь цей час.

– Так, цікавою була робота. Але 2014 рік багато що змінив. Не шкодую ні за чим.

– Коли читала вашу сторінку в соцмережах, склалося таке враження, що ви співчутлива і добра людина. Попри те, скільки всього пережили на війні.

– Ви не повірите, але я навіть сентиментальний. У мене і сльози бувають, коли щось таке прочитаю чи побачу. Але ж це не заважає мені виконувати свою роботу.

– Бачила у дописах, що кицька до вашого підрозділу прибилась і непогано там себе почуває.

– Та вона вже чотирьох кошенят має. У нас, так би мовити, поповнення (посміхається, – авт.). Ми в Лимані цю дівчинку підібрали. Таке худе, нещасне. Назвали Лиманом. Бо в нас там один «фахівець» подивився і сказав, що це кіт. А виявилось, що кішечка. Тож тепер це Ліма.

– Що робитимете з кошенятами?

– Уже розподілили, хто яке забере. Так що у всіх буде домівка.

– Ви надовго приїхали додому?

– На два місяці. Зараз на Волині виконуватиму безпосередньо свої функціональні обов’язки заступника начальника ГУ НП. Бо і тут ще є завдання.

Начальник ГУ НП нам дуже суттєво допоміг у формуванні батальйону. З розумінням поставився до того, що я зголосився їхати в цей батальйон. Тепер маю попрацювати тут.

– Періодично лунають прогнози військових експертів, що якщо білоруси все ж підуть у наступ разом із росіянами, то скоріш за все це буде Волинь і Рівненщина. Волинь до цього готова?

– Наскільки я знаю, Волинь готова до зустрічі з ворогом. Та й погодні умови на нашому боці. Тут місцевість, яка межує з республікою білорусь, лісисто-болотиста. І в болотах, як ніколи, стоїть дуже багато води. Тому навіть якщо хтось і виношував такі наміри, зараз їм це здійснити буде досить складно.

І судячи з заяв представників ГУР МО, командування Збройних сил України там зараз ударних угруповань, які були б готовими наступати, немає. Але в будь-якому разі у нас тут є підрозділи, які готові зустріти ворога, якщо він таки піде.

– Ви навесні знову повернетесь на фронт?

– Так. А Роман Анатолійович поїде на Закарпаття, попрацює в ГУ НП і трохи відпочине.

Я був дев’ять місяців без одного дня в зоні бойових дій, а він ще й досі там.

– Ви колись процитували в себе на сторінці в «Фейсбуці» слова Стуса про те, що долі не обирають, їх приймають. А коли не приймають, то тоді вона силоміць обирає нас. От вас доля й веде. Любите Стуса?

– На Стуса мене підсадив Роман Ус. Він дуже багато його віршів знає напам'ять і цитує. І якщо я 2014 року в Дебальцевому «підсів» на Ліну Костенко, бо в бібліотеці шахти «Єнакіївської» були книжки, які можна було читати, то тепер більше став читати Стуса.

– Кожна фаза війни принесла вам свого автора.

– Це точно. Але немає межі самовдосконалення. Хочеться більше читати, розвиватися. Звісно, було б краще це робити в мирному житті. Та не все від нас залежить у цій ситуації.

– Військові переконують, що ця війна надовго.

– На жаль, це так. Бо в них країна, як ми кажемо, довга, велика, і ресурсу в них більше. А ми багато в чому залежимо від підтримки західних партнерів. І це дуже відчутно на фронті. Якщо якась затримка з озброєнням, боєприпасами, це відчувається.

– Будемо сподіватися, що ця підтримка триватиме. Ви уявляєте ситуацію, що Україна програє?

– Не уявляю. Не тільки не хочу – не можу. Я вірю в нашу перемогу. Ми вже рік тримаємося, не поступаємось цьому монстру. Бог дав нам такі випробування, значить, мусимо їх пройти.

– Кажуть, що Бог не дає нічого, чого ти не можеш витримати.

– Пам’ятаєте пісню Шевчука з ДДТ «Война бывает детская», яку було написано задовго до всього цього? Там є такі слова:

Вопрос: «Зачем и почему?»

Оставим без внимания,

Мудрец сказал:

«Господь дает по силам испытания». 

Пускай мы стали пьющими

Моральными калеками,

А всё же, брат, не гнидами,

А всё же человеками.…

Упевнений, ми достойно пройдемо всі ці випробування і переможемо.

Тетяна Бодня, «Цензор. НЕТ»