«Українська культура стала зубатою. Сподіваюся, ця жорсткість лишиться після війни», – Елла Яцута

Багато років культура в Україні фінансувалася та підтримувалася за залишковим принципом. Владці казали, що були важливіші проблеми: ціна на газ, курс валюти тощо. 

Через це утворився вакуум, який майже повністю зайняла російська культура. І незаперечним є той факт, що через свої культуру та медіа агресор просував вигідні йому наративи, щоб «промивати мізки» українцям.

Проте були в Україні люди, які незалежно від держави, пропагували та розвивали українську культуру – проводили фестивалі, влаштовували презентації книг, організовували акції. Однією з них є директорка Міжнародного літературного фестивалю «Фронтера» Елла Яцута. З нею і говоритимемо про війну, волонтерку, культуру та інше.

– Як розпочалася твоя волонтерська діяльність після 24 лютого?

– Моя діяльність склалася неочікувано. Ми з Русланою Порицькою (співзасновниця театру «ГаРмИдЕр» та мистецького простору «Гармидер ангар-stage», - авт.) маємо багато знайомих за кордоном і почали їм писати прохання про допомогу. На початках це була гуманітарна допомога, яка надходила тоннами: одяг, харчування, медицина тощо. Нам допомагали і знайомі люди/організації і зовсім нові. Звідкись бралися контакти, ширилися мережі.  

Але згодом почастішали запити від військових про конкретні потреби. Оскільки на той момент в Україні вже нічого з потрібного не було, ми почали шукати в Європі. Так виокремилися два напрямки у волонтерському штабі «Ангар», яким займається наш «міжнародний відділ».  Ми співпрацюємо з міжнародними організаціями, приватними особами щодо надання ними гуманітарної чи фінансової допомоги, шукаємо закордоном прицільно необхідні тактичні речі, закуповуємо (тому постійно збираємо кошти), доставляємо в Луцьк, а потім до військової частини. Серед таких – турнікети, кровоспинний засіб Целокс, тепловізори, квадрокоптери тощо.

Більшість міжнародних організацій не готові покривати витрати для допомоги військовим, вони більше зосереджені на запитах цивільних чи шпиталів, з якими ми теж працюємо.

– Як реагують іноземці на прохання про допомогу? Чи були відмови?

– Інколи відчуваємо нерозуміння, бо не всі люди за кордоном розуміють, що в нас відбувається. Ми дуже вдячні всім за допомогу, але інколи передають речі, які не є першою необхідністю. 

Я часто казала: якщо ви хочете передати корисне, то краще передайте один генератор, ніж 20 тонн одягу. Дехто після цього зник, а інші продовжили працювати, бо зрозуміли, що є критичні речі, які потрібні вже зараз. Але це потрібно було пояснювати.

І другий момент, що багато європейців бояться допомагати військовим. Ніби вони передають зброю в руки нашим військовим. Хоча ми закупляємо зазвичай захисне спорядження чи медикаменти: наколінники, бронежилети, турнікети тощо.

Європейці дуже багато допомагають дітям та лікарням. Тобто вони готові допомагати тим, хто постраждав, але не готові допомогти, щоб ці страждання попередити.

– Яка у вас географія співпраці?

– Польща, Нідерланди, Німеччина, США, Австралія, Чехія, Сакартвело, Швейцарія, Естонія, Португалія, Канада, Швеція. І географія розширюється. 

Є багато людей, які просять, щоб про них не писали, для них важливо, щоб було підтвердження, чи допомогу справді передали тим, хто потребує. А бувало, що благодійники уточнювали: «Ми на фото бачили, що не всі наші чотири ящики покладені в машину». Хоча тоді якраз всі чотири ящики і відправили, а один з них просто не потрапив у кадр. 

На початках вимога була від європейців, щоб військові фотографувалися з допомогою, наприклад, тепловізором. Ми їм пояснювали, що таке фото неможливо зробити або можливо, але не так швидко. Та рішення знаходили. 

– Чи були проблеми з митницею?

– На початках були нюанси через зміни правил перевезення. Особливо складно було з речами для військових: тепловізорами, бронежилетами тощо. Але зараз це питання вляглося. Хоча хтозна, що буде завтра.

– Чи впав запал іноземців у підтримці України?

– Як і всі волонтери ми фіксуємо зменшення. Перша хвиля спала. Увага до України є, але волонтери в Польщі кажуть: нам треба підігріти аудиторію, бо вони живуть в іншій реальності. Українців не треба підігрівати, ми живемо війною. Хоча й серед наших людей є ті, хто вже розслабився. 

Іноземці стали менше передавати гуманітарки, тому ми зосередилися на співпраці з міжнародними організаціями та приватними особами, щоб викуповувати необхідні речі за гроші. 

Якщо є змога щось закупити в українського бізнесу, то завжди надаємо перевагу, хочемо підтримати нашу економіку. 

– На Волині було декілька скандалів пов’язаних з гуманітаркою. Чи позначилися вони на вас?

– Коли стався перший скандал, до нас дзвонили закордонні партнери і питали, чи це не ми. Вони, мабуть, уявляли, що в Луцьку 1 чи 2 штаби. Ми їх заспокоїли - у нас зі звітністю завжди все чітко і прозоро. Завдяки цьому нам продовжують довіряти (і довіряти свої благодійні внески зокрема).

Для кожного в «Ангарі» важлива наша репутація загалом і кожного особисто.  Наш штаб - це сукупність людей, які мають бекграунд громадської чи іншої публічної діяльності. І зараз це працює нам на користь і довіру. Ми робимо все, аби наше ім’я залишилося чистим. 

Тому до нас часто повертаються міжнародні організації, які працювали з усіма, а зараз кажуть: «Будемо тільки з вами». 

– Можеш пригадати щемливий момент з волонтерської діяльності?

– Я весь цей час не даю собі простору для емоцій. Навколо стільки болю, що рефлексії в цей момент виведуть мене з рівноваги, а значить – роботи. А поки цього собі дозволити не можу. Переживати і переосмислювати все буду тоді, коли матиму змогу побути наодинці, коли переможемо, напевно. 

Однак одна з наших волонтерок дуже розчулила. Вона отримала бронежилет для свого брата і розплакалася. Це був для мене щемливий момент. Я завжди знала, що кожен бронежилет, який нам вдається дістати, важливий, але бачити людей, які його отримують, приємно і дуже тяжко.

– Ти відома на Волині як культурна діячка. Як тобі реакція української культури на війну? 

– В мене таке відчуття, що багато людей, які працюють в цій галузі, перший час були розгублені. У мене перші кілька днів було відчуття, що ті 8 років, які я працювала, щоб пропагувати українське, ні до чого не призвели. Ми опинилися в моменті боротьби за виживання. Що дивно для цивілізованого світу. Було відчуття розчарування. І в моїх колег це було.

Але зараз всі знайшли своє місце: хтось волонтерить, хтось служить у війську, хтось виїхав за кордон і організовує різні акції. Хочеться пишатися кожним. Частина спільноти взялася за бойкот російської культури, щоб виключати росіян з програм фестивалів, щоб з росіянами видавництва розривали договори на публікацію їхніх творів.

Всі соцмережі писали про те, що Стівен Кінг заборонив продавати свої книги в росії і багато письменників робили те ж саме.

Не завжди ці акції успішні. Є організатори, які навпаки хочуть всадовити поруч українського автора і російського, щоб налагодити діалог і поговорити про примирення. Але мої колеги відмовляються і пояснюють чому.

Українська культура стала достатньо зубатою і я сподіваюся, що ця жорсткість лишиться після війни.

– Але як заборона продажу книг Кінга в росії допомагає Україні? 

– Стівен Кінг – це людина  з величезною аудиторією. Він кумир. Один з лідерів за кількістю проданих книг у світі. І коли людина такого рівня робить подібні заяви, це змушує його аудиторію задуматися про причини. Можливо, таки Україна – не росія. Можливо, справді війна, а не конфліктю Можливо, це не братні народи. 

Те, що для нас зараз очевидно, для світу ще не настільки. І люди рівня Стівена Кінга привертають увагу до цієї різниці і війни. І грають за нас на інформаційному фронті. 

– Чи були в тебе зміни в ставленні до російської культури після 24 лютого?

– Не було змін, бо її не було в моєму інформаційному просторі. Я дивилася на Youtube російськомовних блогерів, але лише українців. Цікаво, якою мовою вони будуть далі вести свої блоги?

Для мене росія ніколи не була цікавою країною. Давно склалося враження, що російське є бездарною копією європейських чи американських проєктів. Для чого тоді цікавитися цим ринком?

Якщо говорити про російську літературу, то вона закінчилася для мене шкільною програмою. Мені цікавіше читати лауреатів Букерівської чи інших премій, а росія давно не може нічого запропонувати нового. 

– Навіть після початку війни в 2014 році багато людей не хотіли поривати з класичною російською культурою. Чому зараз українцям важливо віддалитися від цього?

– Мені здається очевидним, що нам не потрібна російська культура. Але люди часом не хочуть відкривати нове, вони до цього не готові. Після текстів Янагіхари чи Фленегана, ти не можеш повернутися до пушкіних, толстих і т.д. Більше того, ця література виростила вбивць і гвалтівників. Що ми можемо в ній почерпнути?!

– Що робитимеш після війни?

– Конкретних планів ще не будувала, але за час війни захотілося вчитися. Вивчити нову мову, отримати водійські права, здобути нові професійні навички. Цим і займуся.

Текст: Роман ЛОЗОВСЬКИЙ

Фото: з архіву Елли ЯЦУТИ

* * *

Друзі, якщо ви хочете допомогти волонтерському штабу «Ангар». Ось їхні реквізити:

ДЛЯ ПЛАТЕЖІВ В УКРАЇНІ:

Переказ у гривні:

4149 6293 1709 2898

IBAN UA903052990000026207662581086

Olha Valianik (Приватбанк)

Признауучення платежу:

благодійна допомога для ЗСУ

________________________________________

МОНОБАНК

для ПЕРЕКАЗІВ з МОНОБАНКУ

5375 4141 0849 3775

Призначення платежу:

благодійна допомога для ЗСУ

________________________________________

ДЛЯ ПЛАТЕЖІВ ЗА КОРДОНОМ:

Brand New Ukraine https://brandnewukraine.nl/

Director — Svitlana Berezhanska

Details:

Stichting Brand New Ukraine

NL80SNSB0927802554

BIC: SNSBNL2A Croueselaan 1, 3521 BJ Utrecht.

Please note that while transferring money

it has to be marked as: Charity Donation.

________________________________________

PayPal: [email protected]

________________________________________

TRANSFER IN BTC 1GLdhQ64ZNnhY9T8Jhgxi6BmR4beSnuBDi

TRANSFER IN ETH 0xe20FeDFFF47655668F394409d57ec20b2eDd4F48