7 років їздить на передову: історія дідуся з Волині

За цей час чоловік з’їздив сотню разів на передову, подолавши десятки тисяч кілометрів за кермом свого буса. Скільки ж тонн необхідного та рятівного завіз для наших захисників та жителів населених пунктів, що потерпають від рашистів, достеменно злічити неможливо, - пише газета Полісся.

Попри поважний вік Іванові Денисовичу не бракує запалу, енергії допомагати тим, хто цього потребує. Адже переконаний, що це його місія.

У 2014-му - Маріуполь, сьогодні - звільнені території

- Ось мій білий кінь, яким я щотижня, а буває й двічі на тиждень, прямую на південний схід України. Як почав ще у 2014-му році, коли зірвали міст в Маріуполі, так і до тепер, - показує дідусь авто з наліпкою, що свідчить про гуманітарну місію.

Каже, чіпляє до буса ще причіп і тягне близько 5 тонн потрібного, сьогодні навіть рятівного вантажу. Доєднується до інших автомобілів, які так само везуть допомогу на передову, і впевнено долає неблизький, часом небезпечний шлях.

- Їжджу переважно зі своїм товаришем Степаном із Ратнівщини. Разом організовуємо тут, на Волині, благодійні вантажі, разом вирушаємо кожен своїм автомобілем у дорогу, разом повертаємось, - розповідає.

Раніше точкою призначення переважно був Маріуполь. Зараз це Донбас, Херсонщина, Миколаївщина. Крайні рази возили чоловіки допомогу у населені пункти, звільнені від російських окупантів. Місцевим жителям, котрі там залишилися, — продуктові набори із круп, макаронів, олії, картоплі (загалом 10 кілограмів), військовим – випічку, консервацію, сухпайки. Наприклад, купують свині, телята, їх віддають на переробку і вправні господині готують для захисників смачні напівфабрикати, які швидко можна розігріти, підсмажити, зварити, тощо. Крім того на замовлення доставляють плащі, буржуйки, газові балони. У пошуку потрібного для відправки на фронтові території волонтерам допомагають і благодійні організації Німеччини. Часто нашим землякам завозять адресні передачі від рідних. Під час одного із нещодавніх рейсів таких треба було розвести аж 70.

— Місцеві жителі завжди по різному сприймали нашу допомогу. Особливо, якщо отримували її вперше. Тепер у більшості визнають, що таким чином ми насправді їх рятуємо, і радіють до сліз. А захисники то завжди щиро і безмежно тішаться. Бо хоч вони і отримують забезпечення від держави, те, що ми привозимо, для них має особливий зміст. Пригадую, приїхали у порівняно спокійний Кривий Ріг, дістали кілька відер заморожених вареників, відро шкварок і буханці домашнього хліба. Один підійшов, взяв хлібину і втягнув у себе, скільки дозволяли легені, її запах, затримав подих, а тоді зі сльозами на очах сказав: «Я наче вдома побував», — розповідає Іван Грищук і зауважує, що саме такі моменти надихають на нові поїздки.

 Над головою пролетіло три ракети

І вирушає Іван Денисович в дорогу знову і знову, хоч добре знає, що шлях не просто далекий, а й небезпечний.

- Ми маємо відповідні дозвільні документи для руху у комендантську годину, адже їдемо навіть вночі. Це ж в одну сторону 1-1,5 тисячі кілометрів. Щоб подолати їх, мусимо продовжувати рух і в темну пору доби. Спимо в автомобілях, або ж знімаємо на 3-4 години кімнату у дешевих готелях, щоб можна було душ прийняти, прилягти. Потім горнятко кави - і знову в дорогу, - розповідає наш співрозмовник.

Військових про свій візит, звичайно, попереджають. Бо їдуть вони часто туди, де ворог знаходиться лиш за кілька сотень метрів, або звідки щойно був вибитий, тож міг залишити після себе смертельні сюрпризи. На обумовленому місці зустрічаються і в супроводі, якщо це вночі, то без світла, дістаються місця призначення.

- Їдуть попереду захисники, а ми позаду, не випускаючи з поля зору маленького вогника, якого чіпляють на транспорт, - описує ситуації Іван Грищук.

Каже, що дехто із його товаришів, коли їдуть ось так на передову, беруть відповідні елементи захисту (каски, бронежилети), але він певен, що найнадійніший захист – Господь.

- Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну дуже близько від мене пролетіло три ракети. Дві з них були збиті, одна влучила в поле. …Відчуття бентежні, - зазначає чоловік і наголошує, що у цій війні бентежить все: звуки, запахи, кольори… а особливо картини, які відкриваються у тих населених пунктах, звідки витіснили ворогів.

 У його житті ця війна вже третя

Для Івана Денисовича це вже третя війна. Перша була у 1968 році, коли радянські війська вторглися у Чехословаччину. Тоді Іван проходив строкову військову службу в армії СРСР, тож вимушено був причетним до розпочатої радянською владою операції «Дунай» – в числі інших солдатів виконував роботи зі встановлення бліндажів. Потім у 1969 році, знову ж як строковик (а він був сапером), змушений був мінувати Даманський острів під час радянсько-китайського конфлікту за нього. До речі, це був перший в історії збройний конфлікт між двома соціалістичними країнами та найбільший в історії радянсько-китайських відносин.

- Цю війну, яку росія розпочала проти України, ніяк не порівняти з тими збройними конфліктами. Адже вона - у мене вдома. Її нищівна сила в сотні разів більша. І неможливо припустити, які будуть наслідки, - каже Іван Грищук.

Дідусь нещодавно повернувся із херсонських сіл, які восени українські захисники звільнили, тож у нього перед очима і тепер зруйновані будинки, розстріляна природа, збентежені люди…

- Нехай ваші очі ніколи не бачать того, що я там бачив, - емоційно каже ддусь. - Що вони зробили з Херсонщиною!!! Є села, де не залишилося жодної живої душі. А де ще жевріє життя, неможливо уявити, як йому вдалося там лишитись. Якось один із небагатьох місцевих жителів завів до себе на подвір’я і зі сльозами на очах показав потрощені десятки вуликів. Каже, заїхав танком орок, потоптав всю пасіку і далі поїхав. Заводить на город і звертає увагу на вже майже розкладений труп ворога. Пояснює, що його боявся зачіпати, бо може бути з вибухівкою, а тепер чекає саперів. На віддалі, під посадкою, видно ходить худоба та свині. Тепер вони нічиї. Вони вціліли після руйнувань внаслідок обстрілів артилерією житлових масивів, але ось так, бродячи по замінованих територіях, також гинуть, — розповідає про побачене волонтер.

Він каже, зараз там у звільнених селах велика розруха, але певен, що коли українські війська переможуть російських окупантів, наш народ зможе все відновити. Бо ми сильні тим, що ми – українці, а тим паче, коли ми - єдині.

 У волонтерстві вся родина

Як єдині, зокрема, у родині Івана Грищука. Бо чи не кожен член її вносить свою лепту у велику справу – надають допомогу тим, хто в ці воєнні дні її потребує. Так, певний час Іван Грищук з дружиною надавали прихисток для переселенки в своєму будинку. Зять Алім доставляє додому тіла загиблих захисників. Діти, яких спільно з дружиною Валентиною виховали небайдужими людьми, а також внуки допомагають тимчасовим переселенцям, які зупинилися в одній з громад Волині.

І в цей непростий час Іван Денисович дуже тішиться тим, що має таку родину. Він вірить, що його маленький правнучок, який уже народився під час війни, виросте гідним українцем.

А тим часом дідусь Іван, поки сам має сили, з Божою поміччю та опікою лаштується в чергову поїздку. Щоб там, на передовій, вкотре роздати допомогу та разом з усіма помолитися Всевишньому.

Тетяна ПРИХОДЬКО