«Поки співаю — доти живу»: історія волинянки, яка понад пів століття дарує людям пісню

«Поки співаю — доти живу»: історія волинянки, яка понад пів століття дарує людям пісню

Освітянка на пенсії Ніна Павлюк — людина, без якої важко уявити культурне життя Маневичів. Вона є незмінною учасницею народного фольклорно-етнографічного ансамблю «Дивоцвіт» Центру культури й дозвілля Маневицької селищної ради від моменту його створення у 2002 році.

Її творчий шлях — це десятиліття, віддані пісні: сорок років у складі народної вчительської капели «Мрія» при Будинку культури, десять років — у церковному хорі храму Святих мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії. І навіть зараз Ніна Павлюк продовжує співати — вона є активною учасницею співочого гурту «Берегиня» клубу «Золотий вік» при терцентрі в Маневичах.

Її голос і любов до української пісні стали невід’ємною частиною культурного обличчя громади, пише газета «Нова доба».

«Якби я не пішла в освіту, то б обов’язково пішла в культуру, – усміхається Ніна Пилипівна. – Бо для мене пісня – то життя».

За кожною її нотою – доля. За кожною історією – пісня, що веде її крізь роки, радощі й сльози.

Дитинство, зігріте маминим співом

«Нас у батьків було семеро – п’ятеро дівчат і двоє хлопців. І всі співали! – пригадує Ніна Павлюк. – Хлопці менше, а дівчата – без упину».

Її мама, Ксенія, народжена 1906 року, мала голос, що торкався серця кожного, хто його чув. Він лунав на весіллях, хрестинах, на родинних святах – щирий, світлий, як саме життя.

«Маму скрізь просили співати, – згадує Ніна Пилипівна. – Навіть самі люди няньку наймали, щоб дітей доглядала, аби мама могла співати. А коли  їй було вже за сімдесят, голос усе одно дзвенів молодо – наче в дівчини».

 

«Поки співаю — доти живу»: історія волинянки, яка понад пів століття дарує людям пісню

Дитинство Ніни Павлюк минуло в селі Калинівка Степанського району на Рівненщині. Там, у маленькому клубі, розміщеному в хаті, відібраній колись у репресованих, вона вперше вийшла на сцену.

«Я співала, декламувала, навіть танцювала», – сміється вона.

Бандура і студентські роки

Після школи доля повела цю талановиту жінку до Запоріжжя – у педагогічний інститут. Але й там музика не залишила її.

«Нас, тридцять п’ять дівчат і одного хлопця, відібрали в ансамбль бандуристів, – згадує Ніна Павлюк. – Я навчилася грати з нуля. І коли торкалася струн, серце співало разом із ними».

Потім було життя – робота, сім’я, переїзди. Але пісня завжди йшла поруч.

Від «Мрії» до церковного хору

У 1972 році Ніна Пилипівна приїхала працювати до Маневич. Уже за рік її запросили до вчительської хорової капели «Мрія», яку створював маневичанин Володимир Гордін, а керував колективом довгий час прекрасний творець музики Володимир Пущинський із Колок.

«Це була гордість Маневич! – каже вона. – Ми співали по всій Україні – у Києві, Ужгороді, навіть за кордоном: у Литві, Латвії, Польщі. У капелі були освітяни з усього району, які їхали на репетиції за власний кошт, без вихідних – просто заради пісні».

Капела мала звання «народної», і в ній голос Ніни Пилипівни звучав у партіях сопрано та мецо-сопрано.

Сцена і віра зцілили серце

1998 рік приніс страшне горе – трагічно загинув син Ніни Павлюк. А через три роки помер її чоловік. «То було так, ніби життя обірвалося, – тихо каже вона. – Я ходила в чорному, не бачила сенсу ні в чому».

Саме тоді керівниця колективу Ніна Мережа запросила її в новостворений ансамбль «Дивоцвіт».

«Спочатку не наважувалась. А якось ішла з роботи, дивлюся – мої вікна темні, порожні. А в Будинку культури – світло, музика, життя. І я пішла туди…»

Так у листопаді 2002 року вона прийшла на першу репетицію «Дивоцвіту». Тоді ж зняла чорний одяг і перефарбувала волосся з темно-русого на біле.

«Я вагалася, – зізнається. – Думала: що скажуть люди? Але пісня мене врятувала. Вона витягла з темряви».

Коли в Маневичах відроджувалася українська церква, вона стала однією з перших її хористок. Співали спершу в тісній кімнатці колишньої газової контори, збираючи гроші на будівництво храму святих Віри, Надії, Любові та матері їх Софії.

«Ми їздили по селах, допомагали створювати хори, навчали співу, –  згадує жінка. –  То був особливий час – ми будували храм не лише з віри, а й із пісні».

Диво «Дивоцвіту»

Більше двадцяти років голос Ніни Павлюк – один із тих, що творять диво «Дивоцвіту». Колектив береже поліські пісні, обряди, давні строї (вбрання), відтворює автентичне звучання. Їхні виступи – маленькі вистави, у яких оживає душа українського села: з піснею, молитвою, жартом і щирим сміхом.

«Дивоцвіт» звучав на районних та обласних сценах, у Києві, неодноразово й за кордоном, і нині бере участь у благодійних концертах на підтримку Збройних Сил України.

У домашніх альбомах Ніни Пилипівни – десятки фотографій, газетних вирізок, афіш. Один альбом має промовисту назву – «Пісня  –  моє життя».

«Було таке: хмарою туга нависла. І стиснулось серце в журбі, – читає вона власні поетичні рядки із нього. – Той сум перелився у пісню – і піснею став той біль».

Сьогодні її голос звучить у «Дивоцвіті» так само чисто й дзвінко, як у дитинстві лунав мамин спів. «Я завжди була серед людей, – каже Ніна Павлюк. – І поки співаю – доти живу».

Читайте також:

Можливо зацікавить