Без тата лишилася маленька дівчинка: один із найкращих українських льотчиків-штурмовиків загинув у повітряному бою

 Історію було опубліковано на сторінці Командування Повітряних сил ЗСУ.

«Коли Владу було шість, його намагались вбити. Луганщина, бандити, перестрілка… Хлопця врятував правоохоронець Юрій Покусаєв… Загинули усі – молодший брат Влада, його мати, колега Юрія… Місцеві реаніматологи були налаштовані скептично. Та Влад вижив», — сказав Лазаренко.

Велику війну в Україні Владислав зустрів у 28 років. Тоді хлопець упевнено «випалював» окупантів та їхню техніку. Він став повним кавалером орденів «За мужність» – один із найкращих українських льотчиків-штурмовиків Владислав Риков, здійснить останній 385 політ… Його вбила російська ракета.

«Це був звичайний бойовий день. Ранок 7 лютого. Типове завдання – вогневе ураження противника. Розбір цілі, обговорення, підготовка… Все, як завжди… Влад потиснув руку. Виліт… Жити йому залишалось 17 хвилин. Насправді ти ніколи цього не відчуваєш… Війна чомусь забирає найцінніше саме в той момент, коли ти максимально спокійний, коли думаєш, що обстановка більш-менш і це звичайний політ…

Я слідкував за парою наших штурмовиків на пункті управління, бачив винищувач противника. Ракета Р-37, яку окупанти вже досить давно не використовували, не залишила шансів. Долі секунди… Ведений бачив, як у літак ведучого прилетіла ракета. І я бачив. Влад нічого не встиг сказати в ефірі», — згадує Герой України підполковник Ростислав Лазаренко, командир Владислава.

Він переконаний, що цей обстріл був помстою окупантів, бо незадовго до цього українські воїни дуже «насипали їм».

«Звісно, до останнього сподівався, що Влад якимось дивом попри низьку висоту, зумів катапультуватись, що він живий, зараз ми його заберемо, а потім довго разом усе обговорюватимемо… Влад був дуже цінний для мене. Давно прийняв рішення берегти його, принаймні намагатись. Та як вберегти на війні?», — додав Лазаренко.

У пості також зазначається, що 20 років тому йому врятував життя на Луганщині Юрій Покусаєв. Дізнавшись, що у Влада немає рідних, він оформив опіку.

«Син постійно проводив зі мною час на аеродромах, школярем я покатав його на легкомоторному літаку. Він так горів небом! Потім створив для Владика та його друзів Авіаційний навчальний кадетський центр. Центр і досі функціонує, чимало нинішніх героїв є його вихованцями. Тож, коли дійшов час обирати ВНЗ, навіть запитання не стояло – тільки ХНУПС. Моє життя тісно пов’язане із авіацією, тож ми годинами могли обговорювати різні професійні моменти. А з початку широкомасштабного вторгнення ще й «працювали» поруч, син – у бойовому штурмовику, я – із цивільним повітряним патрулем.

Траплялось, що і пуски по нас здійснювали майже одночасно… «Па, ти там всі ракети зібрав?» – жартома запитував син, а я лиш тішився, який він діловий виріс. Чомусь завжди самовпевнено думав, що із ним все буде добре… Я дуже рано став батьком і, на жаль, дуже рано втратив сина…», — розповідає Покусаєв.

Влад мав дуже незвичайний позивний «MAGIC», що означає «Магія». Він отримав його за віртуозний стиль пілотування. Однак усі, хто його знали, кажуть, що хлопець був чарівним і землі.

«Я бачив у ньому майбутнього командира, на випадок якщо я загину, – розповідає Ростислав Лазаренко. – Він прикривав мене – і не лише в небі, завжди був поруч, всі проблеми ми вирішували разом, спілкувались десятки разів на день… Насправді я продовжу з ним спілкуватись. Тільки тепер це будуть лише монологи. Перший бойовий виліт після втрати когось із побратимів я часто робив саме разом із Владом. Так би мовити, «політ честі»… Цього разу його доведеться робити самостійно, як і багато речей у житті… Уже без Влада ми пересядемо на F-16. Він був одним із найкращих учнів на курсах англійської мови і мріяв про сучасні літаки, які зможуть краще захистити Україну і перемогти ворога», — додав Ростислав Лазаренко.

Вдома у Владислава залишилася дружина та маленька дочка Миру. Їх обіцяють завжди підтримувати.

«Ми давно домовились із Владом, якщо загине хтось із нас, то інший буде дбати про його родину. Влад дуже любив своїх дівчат, півтора року від початку вторгнення практично не бачився із родиною і дуже засмучувався з цього. Тож орендував квартиру відносно недалеко від розташування підрозділу і нарешті почав частіше їх обіймати. Я близько знаю його дружину, часто грався з донечкою. Тепер Влада немає і за них відповідаю я, обіцянку потрібно виконувати…», — сказав Руслан.

Владиславу Рикову було надано військове звання «полковник» (посмертно). Його поховали на Алеї Слави у Вінниці. Він ніколи не жив у цьому місті, але після перемоги мріяв оселитися із сім’єю саме там.

Вічна пам'ять і шана Герою!