«Білоруси платили нам за електроенергію»: енергетик з Волині розповів, як електрифікували села

Про те, як на Волині електрифіковували села, чому звідси постачали електрику в Білорусь і про будні енергетиків на прикладі історії Володимира Отапюка розповідає Любомльська громадсько-політична газета «Наше життя».

Не юриспруденцією єдиною

Родом Володимир Остапюк з невеличкого села Терехи. Тут пройшли незабутні роки дитинства і юності, а по закінченні школи вирішив здобувати фах юриста у Львівському університеті.

«Але тоді мені забракло одного балу, щоб поповнити лави студентів, лишився вдома, пішов працювати вчителем фізичного виховання у Висоцькій школі, - пригадує Володимир Євстафійович. - Та все ж намірів вчитися на юриста не полишав, і продовжував готуватися, але вже у Харківський юридичний інститут. Навіть прийшло запрошення на заочне навчання туди. 

«Проте все вирішила випадкова розмова із сусідкою, яка свого часу закінчила цей вуз і була розчарована, тож порадила обирати іншу професію. Трохи подумав і якось прийшов до висновку, що людям завжди потрібною буде енергетика, тому взявся за математику, фізику, а коли прийшла пора вступних іспитів, поїхав подавати документи у Львівський політехнічний інститут на спеціальність «Електричні станції».

Цього разу доля виявилася прихильною до здібного юнака. Успішно опановував науку, й оскільки фактично увесь студентський період був старостою групи, а навчання закінчив з червоним дипломом, то мав право сам обирати будь-який населений пункт для працевлаштування.

Від диспетчера - до керівника

«В той час у Любомльський РЕМ потрібен був диспетчер. Дізнавшись про це, вирішив їхати на рідні терени, - розповідає Володимир Остапюк. - Пригадую, мій керівник дипломної роботи довго вмовляв лишитися працювати на кафедрі. Я тоді добре вмів працювати на обчислювальних машинах, знав мови програмування, тож мав перспективи для наукової кар’єри. Та все ж обрав Любомль. 

Побачивши, що переконати мене на вдасться, керівник зітхнув і сказав: «Ну що ж, йди, невдовзі будеш начальником РЕМ». Запитую, звідки він це знає. «Йди, йди, побачиш», — лишень відповів науковець. Як з’ясувалося, слова його стали пророчими».

Так у жовтні 1975 року чоловік поповнив лави енергетиків цього краю. Спершу стажувався, а потім почав працювати диспетчером. Власноруч, за допомогою туші та відповідного креслярського приладдя виготовив карту Любомльського району, до якого тоді входив і колишній Шацький, наніс на ній усі підстанції, основні електролінії. Це значно полегшувало роботу і допомагало оперативно приймати рішення.

Старанність молодого працівника помітили на обласному рівні, відтак, почали пропонувати крісло заступника директора - головного інженера Любомльського РЕМ. 

«Щоправда, вмовили піти на цю посаду лише з третього разу, - згадує Володимир Остапюк. - І справа не в тому, що дуже прошений, ні. Я собі міркував так: ще молодий, треба спершу попрацювати на нижчих посадах, набратися досвіду, тому й на перших порах відмовлявся. Два роки був заступником, а у лютому 1978 року очолив підприємство і працював до 30 червня 2016 року».До слова, на теренах краю, певно, не знайдеться очільника підприємства виробничої ланки, який відпрацював на управлінській посаді майже 40 років. і мережі, і житло

Як відомо, масштабна електрифікація Любомльщини розпочалася у другій половині 60-х років минулого століття. За часи керівництва Остапюка були споруджені основні підстанції на 35 і 110 тисяч вольт у Любомлі, Головні, Шацьку, Вишнівці, Забужжі, Радехові, Піщі, на митниці, багато аналогічних об’єктів меншої потужності в інших населених пунктах. Та збудувати підстанцію - це одне. Крім того, на плечі керівника лягала розводка ліній, багато іншої роботи. 

«Приїздили проектанти, найчастіше - з «Львівенергопроекту» і ми всі разом пішки обстежували місцевість, де мали проходити траси електроліній, далі потрібно було погодити низку земельних,організаційних інших питань, - пригадує. - Немає жодного села на Любомльщині і Шаччині, де б я не був у робочих справах, навіть на найдрібніших хуторах...»

Один із найбільш вагомих втілених проектів, реалізованих при керівництві Володимира Євстафійовича, стало спорудження нового приміщення для енергетичного підприємства. Чоловік пригадує, що будівництво випало на період безгрошів’я початку дев’яностих, тож працювати доводилося на взаємозаліках, коли замість оплати за електроенергію господарські структури розраховувалися продукцією.

Об’їздив у пошуках меблів для будівлі всі виправні заклади Волині, де їх виготовляли. Всуціль послуговувалися бартером. Наприклад, з одного підприємства привозили шифер, міняли його в іншого на цемент, а цемент, який зайвий - на цеглу. Втім, помаленьку комплекс таки вдалося спорудити. 

«Разом з тим, завершення будівництва дозволило вивільнити старе приміщення, в якому облаштували вісім квартир для енергетиків. Ще дві з’явилося за рахунок вивільнення колишньої диспетчерської, що розташовувалася через дорогу, - каже Володимир Остапюк. - Загалом у нашій галузі завжди приділяли увагу поліпшенню житлових умов працівників. Своїми силами побудували чотириквартирний будинок біля колишньої лазні, двоквартирний - за хлібозаводом, дві квартири купили».

Завжди є що згадати

Звісно, робота в енергетиці - це не тільки подача електроенергії до помешкань та підприємств. Володимир згадує, що нерідко доводилося й усувати наслідки стихійних лих, коли знеструмленим лишався мало не весь район. Тоді до праці активно залучалися усі служби: енергетика, зв’язок, торгівля, військова частина і т.д. Надавали техніку колгоспи, ДТСААФ, «Сільгосптехніка», лісгосп. Крім того, чи не кожне підприємство мало свого електрика, тож і їх при потребі залучали до роботи.

«Добре допомагала військова частина, - розповідає Володимир Євстафійович. - Давали командирську БМП на гусеничному ходу, і вирушали ми до найвіддаленіших куточків краю. Якось,пам’ятаю, у дорозі перестав працювати шлемофон, тож я, коли треба було зупинитися чи повернути, перед тим легенько штурхав водія тичкою».

На жаль, у роботі траплялися й трагічні моменти, коли через порушення елементарних правил техніки безпеки гинули співробітники.

«Був випадок у Вишнівці, - каже чоловік. - На підстанції струм вимкнули, але не повісили ані таблички із застереженням, ані замка. Поїхали на місце, де потрібно було ремонтувати пошкодження,поліз нагору один з енергетиків. А в той час повз підстанцію їхав машиною колгоспний електрик. Світла у селі нема, він відчинив дверцята трансформатора і клацнув рубильником. Наш співробітник загинув. Подібних трагедій було декілька, і хоч їх причиною ставала безпечність постраждалих, все одно, певний моральний тягар переслідує мене й досі».

Цікаво, що свого часу любомльські енергетики постачали електроенергію у сусідню Білорусь. У Шацькому районі є невеличке село Кошари, а менш, як за кілометр по той бік кордону розташоване білоруське село Ритець. Виявляється, воно теж було електрифіковане від наших мереж.

«При Союзі на це мало хто зважав, адже від Кошар підключати село було простіше, аніж тягнути лінію від Томашовки, - розповідає Володимир Остапюк. - Така схема електрифікації перекочувала й у пострадянський період. Встановили на кордоні лічильник, білоруси платили нам за електроенергію, та й по всьому. Розрахунки проводилися через організацію «Інтеренерго». Щоправда, наскільки знаю, минулої осені сусіди підключили Ритець вже до своїх мереж».

Людські стосунки - найцінніше

«Аж ніяк не уявляв себе в іншому місці, окрім енергетики, бо надто багато сил віддано і вкладено часточку душі. Енергетика - це все моє життя, іншого не бачив. Не шкодую, що свого часу обрав саме цю професію, а не став юристом. Так, були помилки, але старався на них вчитися, робити висновки і йти далі, - зізнається. - Колись надходили пропозиції працювати на митниці, коли вона створювалася, у бізнесові структури кликали. Походжу, подумаю день-два: ну як же я той колектив покину, до якого прикипів? Та й лишався далі на своєму місці. Коли пішов на відпочинок, десь до року ще снилася робота. Звісно, заходжу провідати колег на День енергетика, якщо спитають поради - обов’язково підкажу. Приємно, що залишилися гарні стосунки із людьми, з якими працював, з керівниками підприємств, органів виконавчої влади, місцевого самоврядування».

Наостанок про настрій з нагоди ювілейної дати. 

«Та який тут настрій? - каже Володимир Євстафійович. - Найбільше тривожить війна, переживаю за дітей, внуків, людей, державу. Не вкладається у голові що таке могло статися. Це ж як за кілька десятиліть зуміли «перепрошити» людей у Росії! А з тими ж білорусами у нас нормальні стосунки були, допомагали одне одному… А загалом головне - здоров’я і людські відносини, які зав’язалися за ці роки. Як і всі, живу надією на краще, на те, що буде мир, й настане він тільки після нашої перемоги».

Сергій МАРИНЬОХА