«Бог готував мене до того, що втрачу ноги»: історія майстра-чоботаря з Волині

Майстер не лише якісно ремонтує взуття, але і вміє підтримати, дати мудру пораду. А ще – заряджає своїм позитивом і мудрим підходом до життя, - пишуть на інформаційному порталі Боратин 24.   

Я родом з Таджикистану, з регіону, який межує з Афганістаном, – розповідає Рінад Мінгараєвич. – Мої батьки були татарам – тато працював на шахті та помер в 53 роки. А мама займалася домашніми справами. Змалечку мені подобалося працювати зі взуттям – чистити, натирати ваксою. А ще я почав ходити до чоловіка, який займався ремонтом взуття. І той швець завжди все мені показував, детально розповідав про усі процеси ремонту. Саме в його майстерні я спробував ремонтувати взуття. Відверто кажучи, ця справа мені подобалася. Тож я залюбки допомагав йому, а заодно і вчився. Згодом, коли служив в армії, то також допомагав майстру, який ремонтував взуття. Відтак і сам набирався досвіду. 

Чоловік, як і його батько, працював на шахтах. А там робота непроста і небезпечна. Відтак потребує особливого професіоналізму і майстерності. Робочий час, а це 30 робочих годин на тиждень, шахтарі проводять на глибині, де здійснюють різні операції для видобутку корисних копалин. А це – постійний ризик і здоров’ям і власним життям. 

Я працював на свинцево-цинкових шахтах, а свинець, за висновками Всесвітньої організації охорони здоров’я входить до десятки самих небезпечних хімічних речовин у світ, – розповідає він. – Дуже шкідливий вплив має і цинк. Тож роки роботи на шахтах не минули безслідно для мого здоров’я. Щоправда, я відчув це значно пізніше. 

Коли розпочався так званий період перебудови, усім було непросто. Складно стало і в рідному кишлаку, де мешкало 11 тисяч жителів і де проживала мама Рінада. Згодом літній жінці стало важко жити самій в горах і син, придбавши їй квартиру у місті, перевіз матір туди. 

Особливість Таджикистану у тому, що країна розташована в межах Паміру і Тянь-Шаню, – каже пан Рінад.  – Тож гори займають понад 90 відсотків країни. І тому міст дуже мало. Однак в країні просто неймовірні краєвиди – гірські річки, кришталево чисті озера, широкі плато. Приміром, у Фанські гори ходять побачити озера з водою різних кольорів – в Алаудинському вода блакитна, у Велике Алло – насичено синя, у Чакурбак – бірюзова. А ще всесвітньо відоме озеро Каракуль, Памірські вершини, Таджицький національний парк та багато іншого. Згадуючи Батьківщину, часто ностальгую. Бо там – моє коріння. Там пройшло дитинство, юні роки, молодість. Там залишилися могили рідних, сусідів, друзів.

Таджикистан, попри те, що це найменша за площею середньоазійська країна, з сивої давнини славиться розмаїттям у культурі, побуті, мові. В країні дуже багато пролісків і коли вони починають цвісти, то в таджиків велике свято. Вважається, що хлопець, який першим  в цьому році знайде пролісок, весь рік буде щасливим. Хлопці ходять в гори аби нарвати цих квітів на подарунок матерям, бабусям, сестрам, вчителям. Пролісок є символом молодості, краси та відродженого життя. Коли цвітуть проліски, кожна родина готує традиційний плов і усі члени родини збираються на святкування, яке є підготовкою до Навруз – головного свята весни. Слово “Навруз” означає “Новий день” і святкують це свято з 21 по 24 березня. Також в ці дні організовують народні гуляння та змагання силачів, кінні перегони, танці тощо.

На Волині мешкає рідний брат Рінада Мінгараєвича. Тож з часом сюди переїхав і пан Рінад. Хобі дитинства знадобилося і чоловік влаштувався майстром по ремонту взуття в місцеву поліклініку. Тут же, в Боратині, знайшов свою долю. Його дружиною стала місцева жителька Ніна В’ячеславівна. Ті, хто знає подружжя, кажуть, що в їх оселі панує гармонія, взаємоповага і щира любов. 

А ще чоловік балує мене смаколиками, – усміхається господиня, яка нині сама ходить з паличкою і потребує заміни суглоба. – Буває, працюю на городі, аж тут він телефонує і каже аби йшла обідати. І таку смакоту готує, що можна й пальці облизати! Манти, шурпа, пельмені, плов та чимало іншого. В нього талант до куховарства від Бога!

Чоловік повинен готувати, – переконаний господар. – І робити це так, аби усім було до смаку! В Таджикистані дуже гостинні люди. А ще там неймовірно розвинена повага до старших людей. Причому, нема різниці чи це власні бабуся і дідусь, мати й батько чи зовсім не знайома людина. Взаємна повага, гостинність є головною складовою у взаємодії місцевого населення. 

На жаль, з часом далася взнаки робота на шахтах. У 2017 році чоловік втратив спершу одну ногу, а тоді у 2019 році другу. Зізнається, що найважче було прийняти себе після ампутацій. Бо ж життя докорінно змінилося. 

Боляче було, – каже чоловік. – І фізично, і душа боліла. Однак я багато думав і дійшов висновку, що то Бог все попереднє моє життя готував мене до втрати ніг. Бо ж адаптуватися до нових реалій мені допомогло моє хобі. На веранді власного будинку ми з дружиною облаштували таку собі майстерню, де я ремонтую взуття. І люди приходять, приносять щось на ремонт. Пам’ятаю, як в дитинстві батьки часто повторювали нам, дітям, що людям треба допомагати. Я вже давно громадянин України, люблю наш рідний Боратин, поважаю місцевий люд. І хочу допомагати йому. Тож на совість роблю свою роботу. Беру за це невелику плату. Це, так би мовити, мій вклад у це село. 

І громада цінує його роботу. А ще – радіє його участі у спортивних змаганнях, що проходили як в Боратині, так і за його межами. Зокрема, чоловік брав участь у змаганнях у місті Володимир. 

Він молодчина і в громаді його дуже поважають, – каже Микола Калиш, інструктор-методист з фізичної культури та спорту при відділі культури та молодіжної політики Боратинської сільської ради. – Попри втрату ніг, активно займається спортом, йогою. У нього є візок на батареях, а також такий, де працювати доводиться руками. То він частенько на тому другому візку приїжджає на майданчик школи та там займається на перекладинах, аби підтримувати себе у фізичній формі. Ремонтує взуття і боратинцям, і жителям сусідніх сіл. А ще він є прикладом того, що не в будь-якій, навіть, здавалось би, найгіршій ситуації, завжди є вихід. У нього немає ніг, але є чуйне серце, готовність допомогти та палка любов до нашого краю. В Рінада Мінгараєвича філософський склад мислення і з ним завжди приємно поспілкуватися. А ще – він заряджає позитивом, що особливо цінно у наш непростий час. 

І справді – Рінад Мінгараєвич з юних років любить спорт. Обов’язково кожного тижня – баня. Бо ж, каже, Бог нам життя дав одне і ми повинні прожити його гідно. Спілкується з двоюрідною сестрою, яка мешкає в Узбекистані. Разом із дружиною підібрали та виходили котика, на якого напали собаки і який нині, наче песик, постійно тримається біля господаря. 

І з нетерпінням чекаємо перемоги, – каже подружжя. – Віримо, що тоді й дихати будемо на повні груди. 

Читайте також:

• Скарби з минулого: майстер з Волині відроджує традицію іграшок, що знищувала радянська влада
• У центрі Луцька волонтер-військовий збирає кошти для ЗСУ разом із кицькою
• Від голубців до окопних свічок: як волиняни готують смачні подарунки для наших захисників