Огорнула любов’ю чотирьох онуків, тішиться 11 правнуками: довгожителька з Волині пережила два голодомори і дві війни

Про це пише Слово правди. 

З цієї нагоди до неї завітали працівники територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг), які привітали володимирську довгожительку від імені міського голови та мешканців громади. А велика родина адресувала їй щирі вітання ще влітку – так склалося у житті, що має офіційну й фактичну дати народження. Про цей факт та усі радощі та випробування, які випали на долю жінки розповіла її невістка Орися Миколаївна.

Слухаю розповідь про життя Євдокії Сильвестрівни і розумію, що, насправді ця історія не про одну людину чи її родину, а про те, як жило ціле покоління українського народу, скільки болю зазнало. Народилася жінка у простій сім’ї робітників у селі Федорівка Решетилівського району, що на Полтавщині. Був 1929 рік. В Україні почалася масова колективізація, що, зрештою, призвела до Голодомору 1932-1933 років. Хоч Євдокія на той час була ще маленькою, та спогади про це має ясні, тож не раз розповідала про пережите своїм дітям, онукам.

А далі була війна… Страшна війна, яка принесла стільки біди, болю і розрухи. Як велися бойові дії, люди ховалися, куди тільки могли, часто у льосі пересиджували обстріли, що гриміли навколо. Жінка розповідала рідним, як її молодший братик все казав, що рвуться і рвуться снаряди…

А коли все затихло, настав окупаційний режим з жорсткими обмеженнями та терором. Мамі дівчинки довелося працювала на військовому заводі, де виготовляли боєприпаси. Мали одні чоботи на двох  із братом, тож взували їх по черзі. Та попри все, вдалося закінчити школу, а потім і училище, де здобула фах маляра-штукатура.

Після війни знову прийшли голодні 1946-1947 роки. Полтавщина разом із Вінницькою, Одеською, Харківською, Херсонською, Дніпропетровською, Чернігівською та Миколаївською областями була одним з найбільш уражених голодом регіонів.

На усе життя закарбувалися у жінки ті відчуття голоду… Щоб вижити, їли кропиву і лободу. Розповідала, як на камені терли пшеницю, перебиваючи на крупу, щоб зварити бодай трохи теплої їжі. Згадувала, як її маму Олю ледве не посадили до в’язниці за кілька колосків пшениці, які вона хотіла приховати. Для трьох голодних дітей, яких ростила сама. Хоч як не було важко у ті роки – вижили.

У 1948 році сім’я прийняла рішення виїздити. «Ми були біженцями», – казала пані Євдокія рідним. Полишивши рідний край, приїхали у Володимир, де знайшли прихисток. Тут поблизу радгоспу їм надали житло, почало налагоджуватися життя. Дівчина познайомилася з місцевим парубком Петром, з яким згодом створили сім’ю й прожили у парі десятки щасливих років. Народили й виростили сина і доньку.

Чоловік працював у ветлабораторії, а Євдокія – на Володимир-Волинській птахофабриці, де трудилася від початку її відкриття і аж до ви- ходу на пенсію. Спершу була різноробочою. Важко працювала, адже процеси не були настільки автоматизованими, як зараз, тому все виконували вручну. Та до поставлених завдань жінка ставилась відповідально. Тож згодом їй довірили важливий напрям – працювати операторкою в інкубаційному цеху, де трудилася 30 років.

Роботі на цьому підприємстві присвятили життя і її син з невісткою. Євгеній (на головному фото з матір’ю), здобувши фах електрика, деякий час працював у Харкові, а згодом з дружиною Орисею переїхали у Володимир. 44 роки чоловік трудився на птахофабриці – спершу електриком, згодом слюсарем-оператором, а потім бригадиром, відповідаючи за систему енергопостачання на підприємстві. 29 років тут пропрацювала і Орися, пройшовши шлях від птахівниці до бригадирки. Їхній син Олександр нині мешкає в Києві, де працює програмістом, а донька Тетяна, як і тато, стала електромонтеркою і мешкає з сім’єю в Ковелі.

Донька пані Євдокії Валентина після закінчення медуніверситету, трудилася у пологовому відділенні Ківерцівської лікарні дитячою неонатологинею. Уже вийшла на заслужений відпочинок, а її чоловік Віталій працює у тамтешньому медзакладі травматологом. Донька Юлія –гастроентерологиня, а Ірина – вчителька англійської мови. Гордиться своєю родиною довгожителька. Огорнула любов’ю чотирьох онуків, тішиться одинадцятьма правнуками. Вони, як тільки випадає можливість, поспішають її навідати.

Євдокія Сильвестрівна відтоді, як відійшов у Вічність Петро Федорович, мешкає сама. Попри поважний вік, добре дає собі ради. У її оселі завжди чисто та охайно. У кімнатах багато вишивок, а на квітнику в теплі пори року – справжнє різнобарв’я. Вона й досі самостійно сіє й доглядає за жоржинами, айстрами, чорнобривцями. Обробляє грядки. Колись з чоловіком тримали велике господарство, а зараз має лише собаку і п’ять курок. Жінка самостійно готує собі їсти, а продукти їй привозять син з невісткою, які частенько її навідують.

Має володимирчанка добру пам’ять, тож, коли лишається наодинці з собою, полюбляє поринати у спогади, а ще – декламувати вивчені у шкільні роки вірші українських поетів, співати українських пісень. Щотижня з нетерпінням чекає свіжий номер газети, постійно вмикає теленовини. Євдокія Сильвестрівна в юності бачила страшну війну на власні очі й не думала, що така біда знову прийде на наші землі. Вона щодня хвилюється за родину, яка мешкає на Сумщині, і молиться за швидку перемогу для нашого народу.

З 95-річчям Євдокію Крулік родина вітала 28 серпня. Саме тоді, як розповідала мама, вона і з’явилася на світ, хоч за документами Євдокія зі старшим братом Миколою народжені в один день – 24 грудня. Та суть не у календарних датах, адже це лише цифри. Насправді важливі зовсім інші речі – цінний кожен день нашого життя.

Валентина ТИНЕНСЬКА

Читайте також: 

• 35 років життя присвятила роботі медсестрою: на Волині довгожителька відзначила 90-річчя
• Виростила 2 синів, 5 онуків, 7 правнуків та дочекалась праправнука: бабуся з Волині відзначила 95-річчя
• 100 років злетів і випробувань: на Волині у прикордонній громаді привітали ювілярку