Церква у селі Озеряни Боратинської громади

Храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці у селі Озеряни Боратинської громади має багату історію. Його збудували чехи у 1926 році у формі костелу, через що місцеві називали святиню кірхою. Після Другої світової війни храм передали православній громаді, і відтоді він не припиняв служіння вірянам навіть у складні радянські часи.

З 2019 року парафія перейшла до Православної Церкви України, а настоятелем храму став протоієрей Володимир Дебеляк. Історію святині розповідають на сайті Боратин 24.

Храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці звели у 1926 році, – розповідає настоятель храму протоієрей Володимир Дебеляк. – Оскільки споруда була зведена у вигляді костелу, то місцеві почали називати її кірхою. Згодом, у роки Другої світової війни, священник Тихон Костюк, настоятель храму у селі Радомишль, зайнявся питанням передачі кірхи православним християнами, адже храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці, у якому він служив, спалили німці у 1943 році. Тож єпископ Волинський і Рівненський Миколай подбав про вирішення цього питання. Після повернення чехів на історичну Батьківщину, святиню передали церковній громаді. І другого березня 1947 року храм освятили на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Відтоді, попри те, що це були складні для Церкви та духовенства часи, святиня була діючою. Сюди приходили на богослужіння жителі тих сіл, у яких богоборча радянська влада закрила храми. На богослужіння поспішали віряни із Радомишля, Суховолі, Баківців. Спершу настоятелем був священник Тихон Костюк.

Згодом в Озеряни на парафію прибув новий настоятель – протоієрей Симеон Перванчук, який служив до 1964 року. Роки його служіння припали на важкі повоєнні роки. Тривала відбудова країни. Влада вела боротьбу з Церквою. Згодом, з 1964 по 1965 рр. настоятелем храму був протоієрей Олексій Вислоцький, з 1965 по 1976 рр. – протоієрей Микола Лаць, з 1976 по 1980 рр. – протоієрей Микола Нечипорук, з 1980 по 2000 рр. – протоієрей Іоан Костюк. Тоді настоятелем святині був священник Віктор Михалевський, з 2000 по 2019 рр. – священник Петро Сковорода.

Після того, як Україна отримала томос про автокефалію Православної церкви України у Стамбулі, який передали митрополиту Київському і всієї України Епіфанію з підписом Вселенського патріарха Варфоломія, місцеві жителі вирішили перейти з УПЦ до ПЦУ, – розповідає настоятель храму. – Відтак 15 лютого 2019 року релігійна громада перейшла у лоно ПЦУ. Відтоді й до березня 2021 року настоятелем храму був протоієрей Георгій Лагановський, який проводив богослужіння також в ще одному селі.

«Громада приєдналася до ПЦУ і в храмі залунала рідна мова»: історія церкви у Луцькому районі

Однак з часом місцеві жителі підняли питання щодо того, аби в селі постійно служив один священник. Митрополит Луцький і Волинський Михайло, вислухавши людей, які приїхали до нього на прийом, скерував туди протоієрея Володимира Дебеляка.

Я родом з села Сторона Дрогобицького району Львівської області, – розповідає настоятель храму. – Змалку бабуся Анна водила мене до храму. Вона буда глибоковіруючою і багато розповідала про життя святих, релігійні традиції тих чи інших свят. Також вона навчала мене молитов. З часом я почав прислуговувати у храмі. Згодом з’явилося бажання стати священником. Тож після закінчення школи вступив до семінарії у Луцьку. Це були чудові роки – ми відвідували різні монастирі, мали змогу побачити святині. Також я був келійником та водієм, а після хіротосеї іподияконом митрополита Луцького і Волинського Якова (Панчука). Це був великий молитвеник. Скільки пам’ятаю – він молився постійно – в дорозі, сидячи, лежачи тощо. А ще – був дуже добрий. Коли виходив на балкон у єпархії, то усі безхатьки та люди, які опинилися у складних життєвих обставинах і просили милостині біля собору, поспішали до нього. Бо знали, що митрополит обов’язково пожаліє їх. І справді – одним він допомагав вирішити проблеми, іншим, уважно вислухавши, давав мудрі поради. А також обов’язково кликав мене, казав аби я набрав чималий піднос харчів і виніс цим людям. Для усіх нас, тодішніх семінаристів, він був наче рідний батько – вислухає, порадить, підтримає, допоможе. Згодом я зустрів дівчину й досі пам’ятаю, як тьохнуло моє серце. Я душею відчув, що ось вона – моя, Богом дана, половинка.

Матінка й досі пригадує, як майбутній чоловік написав на її честь пісню. Молоді люди одружилися. Згодом отець Володимир служив у Замковому Свято Архангельському чоловічому монастирі.

Опісля митрополит Луцький і Волинський Михайло скерував мене в це чудове, мальовниче село, – каже отець. – До речі, Озеряни мають цікаву історію. За легендою, тут в 1614 році вже була маленька капличка, до якої на молитву приходили люди. Є й інша легенда – в 1681 році тут заблукала дитина. Це була донька заможного пана який наказав вести ретельні пошуки. Селяни почали прочісувати густий ліс і знайшли дитину біля озера. Кажуть, що в давнину в цій місцевості було близько десяти озер, тому місцевість, а згодом і село отримало назву Озеряни. В подяку за знайдення доньки, пан виділив чималі кошти для зведення дерев’яного храму на честь святих Косми і Даміана. І досі тут живуть набожні люди, які є справжніми патріотами. Коли Православна Церква України отримала Томос, то місцеві люди щиро раділи цій звістці. І нині, ледве зачувши дзвони, які скликають на богослужіння, поспішають до храму.

Церковна громада зібрала кошти для придбання нового Євангелія у металевій обкладинці, бо попереднє вже було дуже старим. Купили новий євхаристійний набір, частину облачення. Також придбали окремі ікони. Чимало святинь прикрашені красивими рушниками, які вишила місцева вірянка Валентина Оксенюк.

Звісно, роботи є ще чимало, – каже Валентин Величко, староста храму, який нині боронить нашу Батьківщину. – Однак вірю, що з часом усе зробимо. Передусім потрібно замінити стару, дерев’яну, підлогу і зробити нову, з підігрівом. Обов’язково слід зробити красивий розпис в вівтарі. Роботи вистачає як всередині храму, так і ззовні. Дуже хочу, аби наша святиня засяяла новими, яскравими барвами. раніше це був храм УПЦ і скажу відверто, я ходив сюди вкрай рідко. Бо богослужіння велися на церковнослов’янській, чужій і не зрозумілій для мене мові. Коли ж українська церква отримала Томос, громада перейшла до ПЦУ і в храму залунала рідна мова, я прикипів душею до нашої святині. Відтоді не пропускаю жодного богослужіння. До мобілізації, коли була вільна хвилина, то поспішав до храму – прибрати, щось подагодити тощо. Душа моя тягнеться до святині.

Настоятель храму усміхається й каже, що без цього старости вже навіть і не уявляє парафію.

Валентин – дуже набожна людина, – каже він. – Він багато зробив для храму, який став для нього домівкою. Нині він захищає нашу Україну і я молюся, аби Господь вберіг і його й інших захисників. Ми живемо у непрості, страшні часи. Хтось хоронить полеглих захисників, в когось найрідніші пропали безвісти. І підібрати слова до тих, в кого загинув син, чоловік, батько, брат чи інший родич дуже важко, якщо людина не ходить до храму, або ж буває у ньому вкрай рідко. Коли людина далеко від Церкви до неї достукатися дуже важко. І простіше, якщо полеглий був віруючим і його родина ходить на богослужіння. Тож я усім раджу читати Новий Заповіт, щиро молитися і проблеми з часом почнуть вирішуватися. Нехай вони не зникнуть зовсім, однак Бог влаштує все так, що вони стануть меншими, не такими болючими. Що б не сталося – старайтеся залишатися з Богом і життя дивним, подекуди не зрозумілим чином, але обов’язково зміниться на краще.