«Хлопців залишили помирати»: історія юного Героя, для якого Волинь тимчасово стала другим домом

Народився 6 липня 2002 року в селі Калмиківка Луганської області, але мешкав він спочатку в селі Левадне, а у 2,5 роки разом  із батьками став жителем міста Старобільська. Там хлопець після закінчення 9 класів ліцею №2 став учнем ПТУ ім. Т.Г. Шевченка, здобувши фах електрика, хоч змалечку захоплювався комп’ютерами й марив професією айтівця.

«Син дуже рано навчився розмовляти та ходити. У дитинстві дуже любив, коли я читала йому казки та співала колискову. Був добрим, щедрим, веселим, бешкетним і допитливим. Друзі його дуже любили, бо був душею компанії, вірним другом, на якого можна покластися, який завжди прийде на допомогу. Для нас же він був коханим, люблячим, дбайливим сином і братом, Уже в 14 років, Женя самостійно зібрав із деталей власний комп’ютер, мріючи створювати різні ігри й сайти.  Він дуже мріяв про  подорожі Україною, особливо  хотів побувати в Карпатах, а потім одружитися, виховати донечку й щасливо жити у власному домі», – ділиться спогадами мама Героя.

Та мрії ці юнакові довелося відкласти на майбутнє, бо на Донбасі тривала жорстока неоголошена війна. Тож, ще у 17-річному віці, навіть не закінчивши училище, він почав збирати документи для військової служби у лавах прикордонників.

22 вересня 2020 року він підписав контракт. Спочатку йому пообіцяли посаду кінолога у ВПС «Новопсковське». Женя навіть собаку собі  уже підбирав, але перед підписанням контракту йому повідомили про відсутність там вільних місць і направили  молодшим інспектором 2-ї категорії  1-го відділення інспекторів прикордонної служби «Золоте» 1-ї категорії Луганського прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса Східного регіонального управління ДПСУ, з місцем  дислокації у м. Лисичанськ Луганської області.

 «Дізнавшись про це, я стала просити його відмовитися від підписання контракту, адже служба в цьому загоні була дуже важка й небезпечна. Там постійно відбувалися збройні сутички з бойовиками та російськими найманцями, а він був ще майже дитиною, щоб воювати. Та Женя відмовився і неодноразово брав участь у військових операціях», - ледь стримуючи ридання,  розповідає мама Героя.

Повномасштабна війна застала 19-річного прикордонника на службі, коли він якраз збирався у відпустку, в яку мав піти з 20 лютого, вже уявляючи, як побачить омріяні Карпати. Та за тиждень до довгожданого дня йому сказали, що відпустка скасовується, що треба зібрати речі й бути напоготові.

 «Мама, ми стоїмо тут, аби не пустити цих нелюдів до вас…»

 Кілька днів прикордонники стояли на позиціях в Золотому, а потім отримали наказ передислокуватися у Дніпро. Та туди вони так і не доїхали, бо ще в дорозі їх наздогнав новий наказ: повертатися назад. Та в Золоте хлопці теж не потрапили. Зупинили їх десь біля Рубіжного.

Зателефонувавши мамі, син розповів, що вже чотири доби не спав, а коли, прийшовши з наряду і ліг відпочити, то прокинувшись, подумав, ніби в нього вже немає ніг. Стояв 28-градусний мороз, а трохи погрітися бійці мали змогу лише біля багать.

«На моє благання - берегти себе,  Женя відповів: «Мама, ми стоїмо тут, аби не пустити цих нелюдів до вас, бо те, що вони тут коять, не присниться навіть у найжахливішому сні». Зміг на декілька годин  вирватися з-під Рубіжного, щоб помитися. Додому він телефонував рідко, а коли я запитувала, де вони, казав, що  поруч. Бувало й таке, що замість сина, мені телефонував хтось із його побратимів,  повідомляючи, що Женя поки не може вийти на зв'язок, але з ним усе гаразд», -  розповідає жінка.

Після Рубіжного Євгеній Зінченко разом із побратимами захищав позиції біля Кремінної. Далі був Сіверськ, Ямпіль і Слов’янськ. Зв’язку з ним інколи не було по кілька днів, а той тиждень. Серце матері ще більше занепокоїлося, коли почула по телебаченню, що з Кремінної виходять усі наші війська. Жінка так боялися, що може вже не побачити сина, що розмовляючи з ним по відеозв’язку, робила скриншот.

«Хлопців просто залишили помирати»

«Ми дуже чекали, що зможемо поговорити, коли син зателефонує 16 квітня, у день народження нашої доньки Віри, але Женя вийшов на зв'язок лише на секунду, привітав сестричку і зразу від'єднався. Тоді ми ще не знали, що наші війська залишили місто, вивівши звідти всю техніку й артилерію, а їх залишили, приймати бій, маючи лише по одному автомату та одній гранаті на кожного воїна, через що їхній підрозділ потрапив в оточення. Про все це син розповів нам уже після того, як зателефонував 18 квітня, коли вони вийшли з оточення, лишивши на полі бою під Кремінною більшу частину своїх побратимів. На моє запитання де, він зараз, син спочатку не хотів казати,  але  я настояла, і він сказав, що у Сіверську.», -  плачучи, згадує пані Людмила.

Почувши синову розповідь, жінка стала телефонувати до командирів, на «гарячі лінії» прикордонної служби, уповноважених зі справ людини й навіть  офісу Президента, писала у Фейсбуці, що прикордонників кинули на смерть у Кремінній. 

«Мені просто мову відняло, коли у відповідь з «гарячої лінії» почула, ніби прикордонників там, мовляв, немає. А деяким рідним, які теж розшукували своїх синів та чоловіків, і взагалі казали, що вони там усі добровольці. Які добровольці, якщо хлопці  воюють від початку великої війни? Мало того, мене навіть лякали, що за мною прийде СБУ. «Та нехай приходять, - кажу, - мені уже нічого боятися». Єдине чого ми тоді домоглися, що до хлопців приїхали Олексюк та Голова Держприкордонної служби України Сергій Дейнеко і пообіцяли, що їм дадуть час на відновлення», - розказує жінка.

Своє кохання зустрів у Нововолинську

На початку липня прикордонників таки відправили на ротацію  під Львів у село Нісмичі, де на кордоні з Польщею дислокувався 7-й прикордонний Карпатський загін. У Львові Євгеній і відсвяткував своє 20-річчя.

Наступного дня він приїхав у відпустку до рідних, які на той час уже переїхали на Одещину.  

«З нами синок пробув 10 днів і трохи відпочив. Цього разу він був значно спокійніший, ніж тоді, коли побував удома першого разу, коли у мене був передінсультний стан, і йшлося про госпіталізацію. Тому, злякавшись, що підступна недуга може завадити мені попрощатися з сином, я взяла довідку, і його відпустили. Та, перебуваючи вдома серед найрідніших йому людей, думками він був там, де залишилися його побратими. Ночами не міг спокійно спати й постійно повторював: «Мам, я тут зайвий. Мені треба до хлопців, з якими стільки всього пережив». Тепер же Женя знав, що його побратимів вивели з передової, і вони у безпеці, а дехто теж у відпустці», - пригадує щасливі дні мама  загиблого воїна.

Винайнявши житло в Нововолинську, Євгеній їздив на пост у Нісмичі. Там стояв на пункті пропуску з Польщею або ж патрулював кордон. У місті гірників юнак познайомився й закохався в уродженку села Морозовичі Альону. Молоді люди стали зустрічатися. Коли ж після доукомплектування прикордонників перевели на Житомирщину, дівчина  їздила провідувати коханого. На Житомирщині хлопці пробули до середини грудня 2022 року. Далі їх шлях лежав на Бахмут. З Житомира Женя знову на декілька днів приїхав у Нововолинськ, аби освідчитися коханій і попросити вийти за нього заміж, надіючись перед Бахмутом знову отримати 10-денну відпустку. Винайняв для спільного життя навіть невеликий будиночок, де нині мешкають його батьки із меншою на 7,5 років сестрою.

«Вирішила, що ніколи не житиму в окупації»

Коли 2 березня ворог окупував Старобільськ й почалися мітинги проти окупантів, сім’я Зінченків вже переїхала до сестри, яка мешкала за 20 км від міста. Невдовзі туди перебралася майже вся їхня велика родина (у пані Людмили було три брати та ще п’ятеро сестер, вона – найстарша з дівчат). 19 людей ледве вміщалися у не дуже великому будинку у селі Калмиківка. Вночі спали одягненими в коридорі на підлозі, щоб у випадку прильотів можна будо швидше спуститися в погріб. 6 березня орки відключили телевежу, через яку транслювалися українські телеканали, 13-го – зник зв'язок, а 23-го – Інтернет.

 «Це було справжнє жахіття, бо сидиш в інформаційному вакуумі й не знаєш, що коїться навколо. Та найгірше те, що не можна було зв’язатися з сином,  дізнатися, куди  вже дійшли окупанти. Лише через два тижні ми змогли вибратися в місто, щоб запастися харчами. На ринку мені дорогу перегородили руські вояки з автоматами й сказали, що далі йти не можна. Обійшовши ринок з іншого боку, вирішила глянути, що  ж вони роблять, Побачила, що грабують військторг, виносячи українську військову форму, яку потім використовували для різних провокацій. Люди часто розповідали, як у Рубіжному та інших міста вони переодягнені приходили навіть  на наші позиції й розстрілювали наших хлопців», - пригадує перші тижні окупації жінка.

 Наступного разу вона вибралася в Старобільськ через тиждень, аби зв’язатися з сином, який повідомив, що в них є три дні, щоб покинути місто, бо зробити це потім буде дуже важко. Тоді  російські війська покидали Київ, і люди не знали, чого їм чекати далі. Тому старалися виїхати на підконтрольну Україні територію або за кордон.

Тож, швидко зібравшись, взявши лише документи папугу та   найнеобхідніші речі, родина Зінченків, власним ходом вирушила в дорогу. Синову медаль та всі його фото довелось залишити вдома. Діставшись до Борової, що на Харківщині, й побачивши українські прапори, не могли стримати сліз щастя і радості.

«Я ще в перші дні після вторгнення вирішила, що не житиму в окупації, а моя донька – тоді шестикласниця, не відвідуватиме російську школу, щоб їй там промивали мізки. Просто виїхати на початку було неможливо. Дороги дуже часто і сильно обстрілювали та бомбили, і люди цілими родинами гинули та зникали безвісти. Окупувавши місто, орки ходили й шукали учасників АТО й тих, хто за Україну. Приходили вже зі списками, знали, де хто живе, де знаходиться. Особливо їх цікавили айдарівці й ті, хто мав хоч найменший стосунок до них, будь це дівчина, що зустрічалась з хлопцем, волонтер чи просто людина, яка чимось з ними ділилася. Людей забирали й більше їх ніхто не бачив»,-  наголошує пані Людмила.

Приїзд на Волинь

З Луганщини Зінченки приїхали в Дніпро. Не знайшовши допомоги у волонтерів та в евакопункті для біженців, оскільки ті зазвичай займалися евакуйованими, яких вивозили організовано потягами й автобусами,  зняли на ніч житло і вранці купили квиток на потяг і з трьома пересадками приїхали в Кропивницький, де пережили повітряну тривогу, а вже звідти – в Одесу. Там мешкав чоловік однієї з сестер пані Людмили, яка сама на той час виїхала в Німеччину. Туди до них у відпустку приїхав Женя. А потім він, знаючи, що з Житомирщини їх перекинуть у Бахмут, знайшов через Інтернет У Нововолинську будиночок, коли на його прохання батьки з сестрою й переїхали з Одещини.

«Ми приїхали сюди 7 грудня, а Женя  поїхав уранці 10-го, наказуючи нам усім не переживати й обіцяючи повернутись. Мовляв, нічого з ним не станеться. 17  грудня він зателефонував мені й повідомив, щоб не чекали його, оскільки їх відправляють у Бахмут. Альоні, думаючи, що вона вагітна, ми нічого не сказали, не хотіли зайвий раз хвилювати.20-го вони вже були в там. Зв’язку з ним майже не було, хіба що переписування. Одного дня син зателефонував і сказав, нібито їх переводять у більш безпечне місце, звідки вони лише ходитимуть на завдання. На справді ж з них просто сформували штурмову бригаду. ..», - голос нещасної  матері переривається від стримуваного плачу.

Востаннє жінка змогла поговорити з сином 31 грудня після опівночі, коли він після наряду, привітав їх з Новим роком. Повідомив, що живий, але трішки хворий, бо простудився і має невелику температуру. Поспілкувавшись з рідними кілька хвилин, сказав, що йде відпочивати, бо через три години треба знову йти в наряд. Наступного дня лише прислав повідомлення, що випив «Колдрекс» і відпочиває, оскільки 2 січня вони нібито мають іти на навчальні стрільби.

«Та це виявилося неправдою, бо замість стрільб, їх чомусь знову відправили копати окопи. А після посилення ворожих обстрілів, їх вивели на місце дислокації. Їхній наряд на цьому мав закінчитися. О 16.40, Женя написав мені, що звільнився і з ним усе добре, хоч насправді хворів. Ми з ним трохи обмінювалися повідомленнями. Від Альони він дізнався, що я захворіла і збираюсь їхати до Луцька на операцію, через що дуже переживав. Просив  аби пообіцяла йому, що буду лікуватися.. Потім написав що іде їсти, бо дуже голодний. Але  поїсти йому так і не судилося, оскільки через десять хвилин їх знову відправили на завдання. Встиг лише написати коханій дівчині, щоб не переживала, що до ранку зв’язку не буде, але з ним усе буде добре. А вранці ми з Альоною пішли в лікарню. Я – за направленням до Луцька, а вона – на УЗД. З’ясувалося, що ніякої вагітності немає, через що дівчина дуже засмутилась Я стала її заспокоювати, зауваживши, що Женя повернеться, і все у них ще буде дитя », - плачучи, продовжує важку для неї розповідь пані Людмила.

«Дуже важливо було пережита останні хвилини з сином»

Та щойно жінки вийшли з лікарні, на акаунт дівчини у соцмережах прийшло повідомлення від побратима коханого з яким була знайома з Нововолинська і  попросив повідомити номер телефону. Вона пожартувала, мовляв,- візьми у Жені, а у відповідь: «Його вже немає…». А  через декілька хвилин матері подзвонив офіцер і повідомив що її син загинув… Мовляв, вони їхали машиною на підсилення,  почався обстріл, і Женю вдарило в потилицю…

 «Та нам повідомили неправду, б Женя вже був на позиції, де отримав зовсім інше поранення. Потім зателефонували синові друзі Сергій та Андрій, з якими він  в один день підписував контракт і які воювали разом із ним під Бахмутом. Хлопці плакали та просили вибачення, що не зуміли вберегти сина. А мені було дуже важливо пережити останні хвилини з моїм дитям. Тож, на моє прохання, вони розповіли, як усе сталося насправді. За їхніми словами, вранці 2 січня вони були на позиціях, а потім по рації надійшов наказ одному відділенню лишатися на місці, а іншому, в якому був Женя, їхати на місце дислокації. Коли хлопці прибули у вказану точку, на них там накричали й відправили туди, де вже не було наших військ, - на якусь хвилину жінка замовкає, намагаючись справитися з риданням, а потім продовжує:

«Чому на ту позицію послали прикордонників, невідомо. Над нею цілий день висіла ворожа «пташка». Женя з Сергієм ще навіть не встигли дійти до окопу, як почався артобстріл. Побачивши неподалік окопчик, Сергій нахилився до нього, і в цей момент прилетіла міна…

Осколок увійшов Жені у спину і вийшов десь у районі сонячного сплетіння. Наклавши на рану на нозі турнікет та щільно затиснувши рану на животі, Сергій наклав йому пов’язку навколо тулуба. Після того син, втрачаючи сили, віддав йому свій телефон і закрив очі. Не даючи йому заснути, Сергій став гукати до хлопців в окопах, що Євгеній поранений. Один з них почав викликати по рації допомогу. Та біда в тому, ніхто не знав, де вони знаходяться, адже телефони були вимкнені. Цілу годину їх обстрілювали, а допомоги не було. І, коли прибув Андрій, Женя ще був живий. Знайшовши якісь дерев’яні двері, хлопці переклали на них сина й стали виносити з поля бою, але ще на півдороги помітили, що в нього відсутній пульс…», - голос матері знову переривається, а з очей рясно течуть сльози.   

«І нам,  і хлопцям постійно брехали…»

Коли потім пані Людмила запитала в командира загону Олексюка, якого рідні загиблих прикордонників звинувачують у сотнях смертей підлеглих, чому хлопців послали на вірну смерть і чому вчасно не було евакуації поранених, той відповів, що, мовляв, завадив обстріл. На запитання, чому з нашого боку не було жодного пострілу, коли його підлеглих просто розстрілювали, як у тирі, пан підполковник відповів, що, не можна ставити техніку біля лінії розмежування. «А кидати хлопців, як і під Кремінною, з одними автоматами та єдиною гранатою проти артилерії та «Градів» можна?..», - запитують рідні загиблих.

 «Відповіді на наші запитання немає й досі, як немає  винних та покарання. Проте, є нагороди у вигляді іменного пістолета і звання Героя України, присвоєне підполковнику Олексюку, який жодного разу не був зі своїми підлеглими в окопах, а поле бою бачив лише з монітора квадрокоптера. Та коли ми, рідні полеглих хлопців, стали писати про це в коментарях під постами ДПСУ, нас просто заблокували й обмежили доступ до коментарів», - зауважує  пані Людмила.

 «На похороні сина у Дніпрі мене вбили вдруге…»

Похоронили Євгенія Зінченка  на Алеї Героїв у Дніпрі. Батьки вважали, що після звільнення Старобільська, їм буде легше перевезти  його тіло в рідне місто.

 «Та якби я тільки знала, чим це обернеться, краще б перевезла його сюди, на Волинь. По-перше, мені треба було їхати в лікарню на операцію, бо навряд чи змогла б доїхати у Дніпро. Лікарі не радили цього робити, але не поїхати на похорон сина я не могла. Тож медики мене трохи відкачали й виписали знеболювальні. По-друге, спочатку мені повідомили, що тіло сина привезуть до моргу 9 січня, тому взяла квитки на це число. Потім  зателефонували, повідомивши, що хлопців уже привезли й 9-го будуть забивати домовини, а хоронитимуть 10-го, але ми маємо приїхати на впізнання й підписати протокол. Тому мусила міняти квитки. Приїхали ми в Дніпро 8 січня. В морг нас не пустили, апелюючи на те, що син, мовляв, уже упізнаний. Сказали їхати в інший морг, де зможемо з ними попрощатися. Я хотіла хоронити сина в цивільному костюмі, але відповідальний за поховання офіцер сказав, що хлопців одягнуть у  форму. Приїхавши до моргу й дізнавшись, що форму для сина ще не привезли, я стала телефонувати офіцеру, який мав це зробити. А той сказав, що зайнятий - має розв’язати  проблему з документами. Тому форму привіз водій Це нам просто пощастило (Господи, які страшні речі ми говоримо), що домовину сина забивають останньою, і форму та інші речі, які для нього купила, встигли покласти йому в ноги», - ридаючи, обурюється  мама Героя.

Коли жінка підійшла попрощатися з сином, вона його просто не впізнала, бо 20-річний хлопець виглядав, ніби 45-річний чоловік. Він лежав у мішку, й у матері складалось враження, ніби його привезли просто з поля бою, навіть не помивши. На губах у сина запеклася кров, одне око було вдавлене, ніс - скривлений. Зателефонувавши до Сергія, який лежав в госпіталі, пані Людмила запитала, чи текла з рота сина кров, коли його поранили. Той відповів, що обличчя Жені було чистим. Жінка стала просити санітарів, аби помили й переодягли тіло сина, але ті сказали, що його треба розморозити, а на це вже немає часу. Коли вона попросила, щоб їй показали труну, в якій хоронитимуть сина. Їй продемонстрували, лаковану, а коли приїхали на кладовище, побачила звичайну домовину, оббиту чорною матерією, з якої стирчав до кінця не захований мішок. Не було ні пострілів салюту, ні оркестру, був лише батюшка, який прочитав заупокійний молебень…

Указом Президента України Володимира Зеленського від 19 червня 2023 року старший сержант Євгеній Зінченко посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. Нагороду рідним Героя вручив мер Нововолинська. Крім того, Наказом командування в/ч № 9938 від 20.04 24 р. мужній син українського народу посмертно нагороджений орденом «Хрест Героя». Біля будівлі мерії шахтарського міста встановлений також банер із портретом молодого прикордонника, а в міському історичному музеї знаходиться картина, намальована руками мами в пам'ять про так не здійснену мрію сина -  побачити Карпати.

І вже другий рік поспіль у день народження сина пані Людмила їде у Дніпро, аби покласти квіти й поплакати на могилі свого синочка, який уже ніколи не переступить поріг рідного дому не, усміхнеться рідним та коханій дівчині й не народить донечку, про яку так мріяв...

«Немає сонця, немає світла, немає повітря, немає спокою і сну, немає життя без тебе, мій рідний синочок… Час, наче спинився, але неспинно іде...Вже 18 місяців я не чую, твого  голосу, не бачу твоїх очей, не можу тебе обійняти, сказати, що ти найкращий у світі син і брат.. Люблю тебе, мій рідний синочок, мій янгол, мій Герой! Пишаюся тобою…», написала. 6 липня на своїй сторінці у ФБ мама Євгенія.

А 12 липня року пані Людмила разом із родинами загиблих та безвісти зниклих прикордонників, їхніх однослуживців із Луганського прикордонного загону піднялася на Говерлу, щоб здійснити мрію сина та вшанувати пам'ять Героїв України, які віддали своє життя за волю й незалежність рідної землі. Було  піднято прапор прикордонної служби України  з іменами відомих загиблих із прикордонного загону ім. Героя України полковника  Євгенія Пікуса. Присутні також побували на Говерлівському водоспаді й  піднялися до найвищого озера України «Несамовите», де згадали про кожного відомого загиблого прикордонника з Луганського прикордонного загону.

 «Женя хотів вивісити український прапор над звільненим рідним містом. Ми зробимо це за тебе, Євгенію. За тебе і за всіх тих хлопців та дівчат, які поклали свої життя заради нашої Перемоги», – обіцяють земляки юного Героя на сторінці Старобільської громади.

Валентина САВЧУК

Читайте також:

• «Назавжди в наших серцях»: волинський дзюдоїст присвятив «бронзу» на престижному турнірі куму-Герою
• Подарунок на день народження 3-річній донечці: просять підписати петицію щодо присвоєння нагороди загиблому волинянину