«Хочу, щоб Україна завжди була першою», - 13-річна волинська чемпіонка світу з ММА Поліна Ковирнова

Ми зустрілися із Поліною у луцькому клубі «Element», де якраз у неї відбувалося тренування. Тендітна на вигляд дівчинка - в центрі кола, показує іншим спортсменам якісь елементи бою. За трохи зізнається нам: хотіла б у майбутньому і сама тренувати інших.

Яким був шлях цієї зовсім юної, але вже такої досвідченої борчині - у розмові із виданням ВСН.

- Розкажи, як почала займатися спортом?

- У 6 років я пішла на карате: мене завів тато, сподобалося. Потім захотіла спробувати ще дзюдо, це було десь вже в 10 років, а тоді подумала якось карате і дзюдо об’єднати, тому вирішила вибрати ММА. Три роки, як займаюся змішаними єдиноборствами, і мені найбільше подобається.

Але виступаю також і з інших видів боротьби: джиу-джитсу, самбо, вільної боротьби, дзюдо, бойового джиу-джитсу.

- Маєш друзів, які теж займаються єдиноборствами?

- У мене є подруга Маша (якщо вона це читатиме, то – «привіт»), вона займається в клубі «Воїн». Ще серйозних перемог не мала, але я сподіваюся, що у неї все вдасться. Маша дуже сильно мене підтримує, та й інші подруги теж радіють за мене. 

- А конкуренції між вами немає?

- Ні, немає. Вона в іншій ваговій категорії, менша за мене на рік. У нас були змагання, коли ми виходили на один ринг.

Але поєдинок є поєдинком, як кажуть, у спорті подруг немає. Там поборолися, а після цього продовжуємо дружити.

-  У скільки років ти вперше перемогла?

-  Навіть не пам’ятаю, але спочатку, звісно, були поразки, зокрема, в карате. Після того, як тато став моїм тренером, почала перемагати.

- Зважаючи на те, що тато є тренером, дисципліна жорстка чи навпаки - шкодує тебе?

- Вдома він тато, а тренуванні - тренер. Тому до мене таке саме ставлення, як і до інших.

- Після перших поразок не опускалися руки?

- Я тоді була ще маленька, пам’ятаю, у 6 років була перша невдача – зайняла третє місце. Я, звісно, засмутилася трішки, але від цього навпаки хотілося більше займатися, щоб стати першою. 

- Дехто каже, що головне - не перемога, а участь. А в тебе як?

- Якщо я виступаю у своїй категорії, то для мене дуже важливо перемогти. Але так, щоб поєдинок був добре проведений. Якщо я провела добре бій і знаю це, то перемога ще солодша. Коли програю, то аналізую помилки і виправляю до наступного разу.

- А невдачі важко сприймаються?

- Знову ж, все залежить від категорії: якщо змагаюся у своїй – тяжко це усвідомлювати. Коли намагаюся піти у більшу, наприклад, зараз я у виступаю у категорії 44 кг, то коли на не дуже серйозних змаганнях - йду в 50-ту чи вищу, то поразки не так сильно зачіпають.

- Професійний спорт - це непросто. Постійні тренування, жорстка конкуренція... Ти вже звикла до такого режиму?

- Так, це складно. Коли готуюсь до чемпіонату, то тренування - тричі на день: вранці, в обід і ввечері.

А так, у будні дні тренування відбуваються ввечері, у вихідні – вдень. Це може бути година-три години, як коли. Під вечір я ще можу крос побігати. Перед самими поєдинками у мене особлива підготовка – значно більше тренувань.

А от конкуренція, мені здається, завжди буде, і це добре. До прикладу, на цих змаганнях була одна дівчина з України, яка минулого року в своїй категорії взяла перше місце. Я бачила, що вона - доволі сильна. А цього року ми були в одній категорії.

І хоч ми з однієї країни, в житті можемо навіть інколи спілкуватися, але конкуренція була дуже відчутною. Перед самими змаганнями я бачила, що вона ходить і дивиться на мене. Це був такий психологічний трюк, щоб нагадати мені, що ми будемо битися.

- А як ти поєднуєш спорт із школою, якщо тренування деколи - тричі на день?

- Тяжко це робити, але намагаюся. Роблю домашнє завдання зразу після школи, або вже після самого тренування.

- Життя поза тренуваннями, час на те, щоб поїсти морозиво чи погуляти з друзями, є?

- Звичайно, що є, просто потрібно правильно спланувати час.

- Ми бачили, як ти легко «кладеш» всіх суперників - і дівчат, і хлопців. А в житті, знаючи твої навики, відчуваєш, що хлопці тебе бояться?

- Я без причини не застосовую свою силу, свою техніку, лише у критичних ситуаціях. Якщо до мене «полізуть», почнуть битися, то можу, але це теж потрібно робити акуратно.

Я розумію, що моя сила і сила інших ровесників, які не займаються єдиноборствами - це зовсім різні речі. І це велика відповідальність.

- Чи дивишся дорослі поєдинки і чи подобається хтось зі спортсменів?

- Якщо технічно, як спортсмен, то мені подобається Хабіб (дагестанський боєць змішаних бойових мистецтв, чемпіон у легкій вазі, - авт.), а як людина – дуже подобається Конор Макгрегор (ірландський боєць, - авт.), він вміє привертати увагу.

- А в Україні є борці, за якими стежиш?

- Якщо брати не тільки ММА, то мені подобається Усик: завжди достойно представляє Україну. Хочу так само у єдиноборствах.

- Плануєш і надалі професійно займатися єдиноборствами?

- Так, звичайно. Я хочу розвивати клуб «Element», мені подобається не лише самій займатися, а й тренувати інших. Хочу далі бути в спорті, розвиватися, збільшуючи вагові категорії.

Після кожного чемпіонату є помилки, які потрібно виправляти, вони є у всіх. Навіть в Усика є тренер, який бачить те, що потрібно виправити. Якщо б не було людини, яка тренує, рівень не підвищувався б.

- Що тебе найбільше мотивує: процес тренування, чи все ж перемоги?

- Після того, як я почала перемагати, у мене з’явилася ще більша мотивація розвиватися, ставати ще сильнішою. Часом я дивлюся на відомих спортсменів і хочу стати такою ж. Заради цього я стараюся, а ще – щоб бути у формі, мати гарну фігуру, вміти за себе постояти. Мої власні перемоги і ті, які хочу надалі здобувати, стаючи ще сильнішою, теж мотивують.

- Скільки маєш нагород за перемоги?

- Цього року ще не рахувала, а минулого було близько 70 медалей і десь 30 кубків. Впевнена, що зараз є приблизно 100 медалей і, мабуть, 40 кубків.

- Яка перемога була найвизначніша для тебе?

- Цьогорічний Чемпіонат світу з ММА. Того року теж відбувалися змагання, але було менше суперниць і не така велика конкуренція. Це вища категорія, тому для мене більш важлива. 

Коли їхала на Чемпіонат, відразу казала собі, що повинна виграти, бо в Україні війна, а я маю показати, що навіть за таких обставин ми можемо перемогти. 

До речі, Україна зайняла перше командне місце, випередивши США і всі інші країни. Від нас було 59 учасників.

- Тренуватися під час повномасштабної війни було складніше, ніж раніше?

- Було тяжче: потрібно було спускатися в укриття під час тривоги, яка могла бути і пів години, і годину, а потім продовжувати тренування. 

- А тренування допомагали відволікатися від війни?

- Допомогають і зараз, і раніше, коли були погані події в житті. Наприклад, з кимось посварилася – приходжу в зал, починаю працювати, і стає легше. 

- Коли вирішила, що будеш брати участь в цьогорічному Чемпіонаті?

- Минулого року я стала чемпіоном, тому знала, що буду знову брати участь через рік. Але коли почалась війна, то до останнього не розуміла, чи все-таки поїду. Це великі гроші. Але в результаті все склалося добре.

Після кожних змагань у мене є рік, щоб підготуватися до наступних. От наступного року знову будуть змагання, і я розумію, що там буду, проте знову потрібно буде знайти кошти.

- Сильно хвилюєшся перед змаганнями?

- Я стараюся не переживати, тому що починаю все забувати, не так працювати. Коли їдеш в дорозі, то не так відчуваються хвилювання, а коли розумієш, що завтра прокинешся і підеш битися, що цей день вирішальний, то стає трішечки страшно.

Я думаю, бути занадто самовпевненою теж не дуже допомогає. Переживання мають бути, але не дуже сильні, легенькі такі.

- А що тебе відволікає в такі моменти?

- Мене тато завжди заспокоює, каже, що все буде добре. Інколи ми дивимося старі поєдинки, аналізуємо помилки, щоб не повторилися.

- Сильні суперниці не лякали?

- Я розуміла, що там будуть добре підготовлені спортсмени. Ніколи не можна надіятися на слабших. На кожному тренуванні усвідомлювала, що потрібно ще більше займатися. Наприклад, у фіналі була дівчина зі США, в якої 4 пояси з реслінгу, який є популярний там, тому я знала, що легко не буде.

- Який найтяжчий бій у цьому Чемпіонаті?

- Загалом їх було чотири: перший - з ірландкою, другий – із дівчинкою з Англії, третій – з українкою, а останній відбувався із американкою. Напевно, складніший був останній: у неї техніка була краща і загалом вона найсильніша з усіх дівчат.

- Були моменти під час бою, коли думала, що вже - все, кінець?

- Зазвичай перші раунди даються не так  легко, як останні. Якраз у фіналі перший бій був трохи складний для мене: більш-менш рівний поєдинок. Але всі інші раунди були легшими: я зібралася, тато налаштував – і я виграла.

-  Є ритуали, які завжди робиш перед поєдинком?

-  Конкретного чогось немає, я просто налаштовуюсь, прокручую в голові всі прийоми. Коли йду на поєдинок, викидаю все з голови, бо під кожну суперницю потрібно підлаштовувати свій бій. Я не знаю їхню техніку, тому потрібно дивитися з перебігом: «прощупати» її техніку, а потім зрозуміти, як працювати. Не можна спішити. 

От у фіналі я знала дівчинку, бо вона вже виступала з джиу-джитсу. Але могла цього не знати, тому потрібно було б в ударній техніці попрацювати, а потім, якщо у неї вдавалося б, переходити в боротьбу. Бо в кожного спортсмена є щось, що дається йому краще: або боротьба, або техніка. У неї була боротьба хороша, тому я не бачила сенсу працювати з нею в «ударці», і пішла в боротьбу. Напевно, в мене вона теж краща.

- Ти свою перемогу присвятила воїнам України: відразу знала, що так зробиш, чи відчула, коли зрозуміла, що перемогла?

- Я знала, що незалежно, яке місце я здобуду, все одно присвячу його воїнам. Бо це все завдяки їм, вони мене захищають.

- Як це представляти Україну на Чемпіонаті світу?

- Це сильне переживання, велика відповідальність. Відчуваю, що маю довести і показати всім, що Україна – найкраща, найперша у світі.

-  Що для тебе означає ця перемога?

- Раніше я себе недооцінювала, зараз не сказала б, що переоцінюю сили, але почала більше вірити у себе. При цьому розумію, що потрібно ще більше тренуватися, тому що суперниці теж займаються і не гають час.

Кожен рік - це змагання: хто краще тренувався, хто більше старався.

- Як відреагували знайомі і рідні на твою перемогу?

- Всі були дуже раді за мене. У фейсбуці весь дірект був завалений: «вітаю», «ти така молодець». Рідні, бабуся, мама, сестра теж вболівали за мене, дивилися трансляцію. 

- Вітання були і від незнайомих людей?

- Багато поширювало про мою перемогу у фейсбуці й інстаграмі, незнайомі теж писали слова підтримки.Це так класно, коли вітають, тоді розумію, що потрібно ще працювати, аби надалі досягати більшого.

- Золото чемпіонату вже є, що далі?

- Далі наступний рік, нові дівчата, нові категорія. Я буду в категорії 14-15 років - це теж важливо для мене. Якщо там будуть сильні дівчата, а я виграю, то буде ще приємніше, ще важливіша перемога.

- Про що зараз мрієш?

- Щоб Україна якнайшвидше перемогла, щоб все закінчилося. В спорті – кожного разу здобувати перемоги. Хочу, щоб Україна завжди була першою в усіх видах спорту.

Текст: Ольга ЮСКОВЕЦЬ

Фото: Ірина КАБАНОВА