«Любов допомогла нам біду здолати і вилікуватися»: подружжя з Волині відсвяткувало 64-річчя шлюбу

У пари народилося троє дітей: один син і дві доньки. Нині вони мають ще восьмеро онуків і четверо правнуків. А познайомилися Василь та Ольга в 1960 році у лікарні, - пишуть Волинські новини.

ВИЙШОВШИ НА ПЕНСІЮ, ДІЗНАВСЯ, ЩО ДОПОМАГАВ БАНДЕРІВЦЯМ

Василь Кушнір народився 1939 року в багатодітній родині з Затурців. У сім’ї виховувалося дев’ятеро дітей. Його батько був ковалем.

«Я трохи пам’ятаю воєнні роки. Спершу німці навіть цукерками пригощали, а як уже відступали, то мене ледь не вбили. Німець стріляв у мене, а я, малий, впав у борозну. Він мене не знайшов: видивлявся-видивлявся, плюнув і пішов. Я цього не бачив, бо знепритомнів. Це мені пізніше старший брат розповідав. А причиною було те, що я взяв, щоб погратися, патрони, які німці на подвір’ї розклали. У мене був такий піджачок з двома кишеньками, і якраз дві обойми влізло в одну кишеньку, дві – в другу, – пригадує Василь. – Пам’ятаю, як не було хліба, як просився в мами: може, десь таки завалявся шматочок хліба? А в 1947 році до нас із Київщини приїхали тітка Поля з дітьми. Вони тікали від голоду».

Він закінчив 10 класів затурцівської школи і вступив на агрономічний факультет сільськогосподарського інституту у Львові.

«Закінчив школу з медаллю, треба вступати, а батьки – в колгоспі. Тоді не можна було просто так паспорт отримати. Як голова не одобрить, навіть не випустять із села. Голова сказав: «Як хоче вчитися, то щоб тільки повернувся. Хай іде в сільськогосподарський». Я провчився чотири роки у Львові, захворів і приїхав додому. Як взяли мене на рентген – туберкульоз. Дали направлення в Луцьк».

Після лікування Василь працював у різних колгоспах області, зокрема агрономом і ентомологом.

«Розкажу, як я потрапив в одну ситуацію. До колгоспу «За перемогу» входили три села: Велика Глуша, Погулянка і Невір. Невір уже був по другий бік річки Прип’ять. І коли я напровесні перевіряв підготовку насіння до весняної сівби, мене завезли в Невір. Поки один день я там побув, побачив комори, все позаписував, вночі крига на Прип’яті скресла й усе затопило. Той Невір – на пагорбі. Навколо – вода на метр-півтора. Крони дерев – у воді. Тож я мусив три тижні бути в Невірі, поки зійшла вода, і тоді з лівого боку Прип’яті в обхід до Великої Глуші добиратися, бо напряму ще йти не можна було», – розповідає він.  

Коли наш співрозмовник відмовився очолити один із відсталих колгоспів області, його покарали за непослух, відправивши на два роки в армію, хоч при інституті Василь пройшов курси офіцерів запасу та отримав звання молодшого лейтенанта. Служив він, зокрема, в Городні Чернігівської області, проходив підготовку в Чернігівському вищому військовому авіаційному училищі льотчиків. Повернувшись на Волинь, працював у Чарукові: спершу головним агрономом у колгоспі, а потім головою сільради. Згодом перейшов на роботу в Піддубці.

«Як у школі звільнилося місце воєнрука, деякий час я поєднував роботу і в радгоспі, і в школі. Потім повністю перейшов у школу. Десь 11 років пропрацював у школі, і в 65 років вийшов на пенсію», – каже Василь.

На пенсії він розпочав громадську діяльність. Свого часу очолював міськрайонну організацію «Тризуб» і був головою Братства ОУН-УПА імені полковника Клима Савура. Видав кілька збірок віршів. Писав також гуморески і прозу.  

«Якось на одному з заходів хтось назвав мене по прізвищу, і один чоловік з ОУН-УПА поцікавився: звідки я, хто мій батько. Я відповів, що сам із Затурців, а мій батько був ковалем. «То ти з тих двох хлопців», – почув. А нам із братом у дитинстві давали різні дрібні доручення, наприклад, «піди до того-то, скажи, щоб приходив забирати плуг». Тобто ми були зв’язківцями, самі того не знаючи. Вже потім я здогадався, що в батька була явочна квартира. У кузню міг прийти кожен. Там можна було з різними людьми зустрітися без всякої підозри. Отак у поважному віці я зрозумів, що допомагав бандерівцям. Загалом я так вважаю: людина тоді повноцінно провела своє життя, якщо вона одружилася, народила дітей, виховала їх, посадила дерево, посіяла хліб і була на захисті своєї Батьківщини. Мені доля дозволила все саме так і зробити», – звертає увагу Василь.

БАТЬКИ ПОМЕРЛИ, А ТРЬОХ ДОНЬОК ВИХОВУВАЛИ РОДИЧІ

Ольга Кушнір (у дівоцтві Рудкевич, 1938 року народження) рано залишилася сиротою, тому виховувалася в родині тітки. Її тато загинув у роки Другої світової війни, а мама невдовзі померла від туберкульозу. Без батьків зосталися троє доньок.  

«Тато не повернувся з фронту. Фактично він і не брав участі в бойових діях: копав окопи для укріплення границі. Якось налетіли німецькі літаки і все розбомбили. Мама захворіла, ще як батько був живий. Він дуже боявся цієї хвороби і відвіз маму в Локачі у лікарню. Там її лікували. А потім, як тата не стало, вона знову захворіла, але вже не лікувалася: нікому було її завезти в лікарню, та й дітей не було на кого лишити. Мама померла в 1943 році. Нас залишилося троє дівчат. Незадовго до смерті мама попросила свою старшу сестру: «Коли я вмру, то забереш дітей». Як маму похоронили, нас поділили між тітками. Я пішла до тітки Теклі й опинилася в Хорохорині, що біля Торчина», – розповідає Ольга.

У родичів, які взяли її на виховання, не було власних дітей, тож до неї ставилися мов до рідної. Як пригадує Ольга, тітка і дядько, в яких вона росла, були дуже добрі, ніколи її не ображали. Натомість сестрам не пощастило.

«Як мама померла, в нашу хату перебрався дядько Дем’ян зі своєю сім’єю. У них було троє дітей і ще наші дві дівчинки. Моїх сестер дуже ображали. Навіть їсти готували окремо. Сусіди це побачили і заявили в сільську раду. Дільничний приїхав, переконався, що це правда, і побив дядька, щоб не ображав сиріт. Але діти все одно їли окремо. Як тітка спече пирогів, дасть сестрам по пиріжку, а решту сховає. Моя менша сестра знайде, візьме пирога. Як побачили, то дядько її сильно побив. А вона ж просто хотіла їсти», – пригадує Ольга.  

Як і всі в ті часи, її прийомна родина була незаможною: не було в що вдягнутися, у що взутися. Жили з того, що майстрував, шив дядько.

«Дядько з війни привіз матеріалу і пошив мені чоботи, а з його шинелі мені в п’ятому класі пошили пальто. Коли я була в сьомому класі, то застудилася. Я навіть не дізналася би про свою хворобу, якби в село не приїхали робити рентген. Тоді такі обов’язкові заходи боротьби з туберкульозом проводили. І в мене виявили туберкульоз. Але я тоді не лікувалася. Бабця сказала, що це нічого страшного: якщо я кашляю кров’ю, то, значить, у мене просто крові багато», – зазначає Ольга.

На деякий час видимі симптоми хвороби відступили.

«Як підросла, вже хотілося піти на танці, вдягнутися гарніше, але не було в що. У мене було порване пальто, зшите зі старої ковдри. То десь за 300 метрів я його скидала і брала під руку: щоб ніхто не бачив, що в мене таке старе і порване пальто. Сильно промерзала», – провадить жінка.

Урешті Ольга потрапила на лікування в тубдиспансер у Луцьку, де й познайомилася з майбутнім чоловіком.  

До слова, Ольга закінчила 10 класів школи в Хорохорині та вступила в Ківерцівське культурно-освітнє училище, але не закінчила його, адже вийшла заміж і невдовзі народила первістка.

ОДНА ЧАШКА НА ДВОХ

Отож, Василь і Ольга зустрілися 1960 року в луцькому тубдиспансері, а вже за рік одружилися.

«Я приїхав у Луцьк на лікування десь перед Новим роком. На свята почав підмовляти всіх: давайте пройдемося по палатах і поколядуємо. Після того знайшлася пляшка вина, така-сяка закуска. А з чого випити? А в Ольги була чашка. Спершу вона випила, потім я – з тієї чашки. Отак відтоді, образно кажучи, в нас – одна чашка на двох», – каже Василь.

Своєю чергою, Ольга так згадує їхню першу зустріч: «Дівчата сказали: «Такий гарний хлопець до нас поступає, пішли подивимося». І всі побігли дивитися. Він стояв біля вікна поблизу сходів, що вели на другий поверх, а я якраз на другому поверсі лежала… І так любов у нас зав’язалася, вона й допомогла нам ту біду здолати, вилікуватися».  

Після лікарні Василь і Ольга отримали путівки в санаторії Криму. І хоч перебували нарізно, Василь кілька разів приїжджав до коханої. Повернувшись додому, вирішив з’їздити в Хорохорин, щоб познайомитися з рідними Ольги.

«Раз заїхав до неї, а її немає. Через кілька днів приїхав знову. Вона вже була. Ми з нею поговорили. Як йду від неї, бачу, що їде хлопець на велосипеді. А вони жили на хуторі, десь за три кілометри від села. Там були тільки вона і дві дівчини-сусідки. Всього троє незаміжніх дівчат. І тут я бачу хлопця. Значить, до когось їде. Я так і здогадався, що до неї. Але він мені нічого не сказав, і я йому – нічого. Уже як приїхав знову, таки виявилося, що справді він у неї був. Значить, немає куди тягнути. Питаю: заміж за мене підеш? «Ну як візьмеш, то піду». І я тоді оголошую її тітці та дядьку, що хочу женитися. Дядько поїхав у сільську раду. Приїхали голова, секретар сільської ради і нас розписали», – розповідає Василь. 

Це було 17 липня 1961 року. Гучного святкування тоді не влаштовували. Незабаром поїхали знайомитися з батьками Василя в Затурці.

«Ми їхали з Луцька, і я мала в Торчині зійти. Василь посадив мене біля вікна, а сам сів у проході. Я кажу шоферу, щоб став у Торчині, а Василь: «Не ставайте. Їдемо далі». Я перелякалася. Приїхали в Затурці, зійшли з автобуса. Питаю: ну що я маю казати? А Василь відповідає: «Я сам буду казати».

Його сестричка перша побачила нас. Як зайшли в хату і Василь зняв піджак, вона витягнула його паспорт із кишені й оголосила: «Мамо, це ж його дружина!» Отак батьки чоловіка довідалися, що ми розписалися. На другий день зібралися всі родичі, приїхали також мої тітка з дядьком. І зробили святкування», – згадує Ольга.  

Уже будучи в шлюбі, Василь зробив цікаве відкриття: «Як виявилося, я бачив фотографію Ольги, ще коли її не знав особисто. Був знайомий із її двоюрідним братом. І якось він показав мені її фотографію. Я його просив познайомити нас. Він обіцяв, що познайомить, але так і не зробив цього. І не дав мені її адресу, щоб я їй написав лист. Коли ми одружилися, то побачив в Ольги цю фотографію».  

На думку наших співрозмовників, головне в шлюбі – мати взаєморозуміння, не ображати одне одного, не тримати образ у серці, прощати, завжди казати правду, хай якою вона є, і не допускати сварок.

«Якби можна було по-новому пройти той шлях, що ми пройшли, то, напевно, багато чого можна було би змінити на краще. Але, слава Богу, в нас так життя склалося, що ми вже 64 роки разом», – наголошують Василь і Ольга.

Ольга ШЕРШЕНЬ

Читайте також:

• Сто років життя і пів століття очікування на звістку про чоловіка: історія довгожительки з Волині Віри Степанюк
• Лучанин зустрів жінку з власної картини: історія кохання, яка сильніша за смерть
• У сім'ї все роблять гуртом: історія матері-Героїні з Луцького району, яка народила вісім дітей