У сім'ї все роблять гуртом: історія матері-Героїні з Луцького району, яка народила вісім дітей

Історію жінки пишуть на сайті Боратин 24.

Так склалися обставини, що моя мама переїхала жити у Душанбе, столицю Таджикистану, коли мені було лише три тижні, – розповідає пані Ольга. – А коли мені було два місяці, мама віддала мене в дитсадок і вийшла на роботу. В садочку, де я росла, працювала моя тьотя, тож я була як “син полка” – “донька садочка”. Тож моє дитинство і дитячі роки пройшли у цій теплій, яскравій республіці. Там жила мамина сестра з сім’єю, а так як родина у нас творча, то співали українських пісень, готували наші страви. А ще моя мама красиво вишивала, плела. Вона залюбки навчилася розмовляти таджицькою мовою, цікавилася їхньою історією, культурою, кухонними традиціями. Водночас виписувала журнал “Українська жінка” та “Малятко” і “Барвінок” для мене. У мене було цікаве, насичене дитинство. Ми постійно пізнавали щось нове і це були чудові відчуття! Відверто кажучи, мені там багато що дуже подобалося і хотілося оте, найкраще, внести у власну родину. Зокрема, там нормою є великі сім’ї. Змалку в дітей виховують неймовірно велику повагу до старших людей – вони першими сідають до столу, першими починають їсти, до їхніх порад обов’язково прислухаються. Я не раз жартувала, що старіти хотіла б в Душанбе, бо нам тут навіть важко уявити, якою повагою там наділені люди похилого віку. Також там дуже велика повага до жінки, а особливо до жінки-матері. Окрім цього, подобалася традиція харчування – культу їжі там нема, але є традиції, яких обов’язково дотримуються – на столі завжди багато різноманітної зелені, багато саме рослинної їжі. Також там дуже великий вибір спецій, які щедро додають до усіх страв. Щодо страв, а це плов, шурпа, лагман, манти та чимало інших, то вони – смачні й ситні. Водночас ніхто не переїдає. 

Коли дівчинці було 14 років, померла її мама. Це був неймовірно важкий період для Олі, водночас дуже сильною була підтримка родини. Дівчинка писала вірші, оповідання, друкувалася у місцевих ЗМІ, дуже багато читала. Навчаючись у школі, відвідувала басейн, стрибала на батуті, ходила на різні гуртки. Вона мала виступати в юнацькій збірній республіки у тодішній Германській демократичній республіці. Вступила у Таджицький державний університет на факультет “російська філологія”. 

Зрозуміло, тоді, у часи Радянського Союзу, це був найпрестижніший факультет, – усміхається пані Оля. – Під час вступу конкурс був просто шалений – 20 абітурієнтів на одне місце. Навчання мені дуже подобалося. 

І невідомо, як би могла скластися доля нашої землячки далі, якби не ті страшні події, які розпочалися у Таджикистані. Адже коли почав розвалюватися Радянський Союз, у 1990 році в лютому в Душанбе розпочалися масові безпорядки, які часто називають “Февральская революция”. Вони були викликані чутками про виділення житла для вірменських біженців з Азербайджану. Ці безпорядки відіграли важливу роль у подальшій ескалації нарпруженості і посиленні міжетнічних протиріч, що згодом призвело до масштабних і затяжних конфліктів. В 1991 році розпочалася громадянська війна, яка тривала до 2007, а по факту до 2011 року. 

Це реально було жахливо, – важко зітхає молода жінка і розповідає. – Два тижні я провела у блокаді – практично без їжі, в страху і невідомості щодо того, що буде далі. Бойовики розстріляли людей, які стояли в черзі по хліб. В це важко повірити, але головами своїх жертв вони грали у футбол. Вода річки, що протікала неподалік, два дні була червоною від людської крові. Попри те, що минуло багато років, я й досі не можу спокійно пригадувати ті події. Стало очевидним, що слід якомога швидше залишити Душанбе. У мене була квартира і я продала її за гроші яких вистачило на два квитки до Москви – для мене і моєї двоюрідної сестри. А гроші, аби ми звідти дісталися на Волині, передали наші родичі. Наступний рік я жила в родичів у селі Пілганів, або ж, як його перейменували в роки радянської влади, Промінь. І неймовірно вдячна їм за турботу про мене і допомогу. Передусім мені потрібно було виготовити паспорт громадянки України і здати екзамен з української мови. І невідомо як би я його здала, якби тьотя не запевнила комісію, що я обов’язково знатиму мову. 

Дівчина працювала кондуктором. Багато людей, які часто їздили маршрутом “Вокзал – Демидівка” і досі пам’ятають веселу, жартівливу юнку якій розповідали, що купили в Луцьку, що продали, хто збирається заміж чи захворів. Одного дня водій, який мав бути на рейсі, з певних причин не вийшов на роботу. І його заміняв інший – молодий, симпатичний хлопець, який виявився чудовим співрозмовником. Молоді люди почали спілкуватися і з часом зрозуміли, що кохають одне одного. 

Тим більше, що у нас з Андрієм було чимало спільних хобі – ми обоє плавали, багато читали, – усміхається жінка. – Тож восьме березня ми завжди святкуємо, адже це – День народження нашої сім’ї. У 1996 році народився наш первісток – синочок змалку старався допомогти мені на кухні, цікавився, що я роблю, спостерігав за послідовністю дій. З восьми років він випікав торти. Підростаючи, брав участь у різноманітних конкурсах і – завжди отримував перші місця. Залюбки цікавився старовинною українською кухнею і мріяв просувати її, показати усьому світу, що наші страви – смачні, ароматні, ситні й корисні! Працював у Києві та мав запрошення в Емірати по контракту на роботу. Але стався нещасний випадок і наш синочок загинув. Ми дуже важко пережили втрату. В його День народження обов’язково збиралися разом, ділилися спогадами. Так сталося, що в черговий День народження нашого сина вороги розпочали повномасштабне вторгнення до України. І того ж дня ми долучилися до лав волонтерів, розуміючи, що нашим захисникам необхідна наша допомога. На постійні основі допомагаємо посилками – готуємо і відправляємо нашим захисникам різні смаколики. Приймали у себе переселенців зі сходу нашої  держави,  які дивувались, що їм надали безкоштовно  житло, ба більше, озеряни чергою стояли передати цим людям продукти. 

 

У 1998 році у подружжя народилася донечка. Старший братик вибрав для неї ім’я і крихітку назвали Марією. У дівчинки шикарний голос, вона закінчила музичну школу по класу фортепіано і вокалу. Була постійною учасницею різних творчих вечорів, конкурсів, у тому числі й міжнародних. Також їй до душі було вишивання, тож здобула фах швеї-вишивальниці. Її  перша вишита картина прикрашає одну із стін кухні. 

У наступному році народився Ілля, – усміхається багатодітна мама. – Змалку цікавився танцями, особливо любив народні танці, яким навчався у Палаці учнівської та юнацької молоді. Був провідним солістом Волинського народного хору. Працює вчителем у селі. Я бачила, що діти в селі, навіть якби й хотіли навчатися танцям, то не просто не мають де це робити і мені було дуже прикро. В місцевому клубі я організувала танці, почала проводити концерти. І згодом мене запросили вести у школі гурток хореографії та декорування і дизайну. Бачачи, як захоплено блищать очі діток, як щиро вони радіють заняттям, я також раділа за них, за те, що робиться потрібна робота. Я переконана, що людина повинна бути корисною там, де вона є. І тому намагалася дати своїм вихованцями усе, що могла – спілкування, знання, підтримку. За власні кошти купувала розкішний декор, щоб вони, вийшовши на сцену, відчули все, як кажуть, на висоті. На превеликий жаль, у нас і досі існує стереотип щодо людей із села. Чомусь вважають, що якщо людина з села, то вона якась недолуга, нерозвинена, не може мати хобі чи якусь справу до душі. Таких людей часто навіть зневажають. І мені боляче від цього. Тому завжди наголошую для дітей, що люди з села – чудові! Кажу, що вони повинні пишатися тим, що вони з села і, де б вони не були, з гордістю мають казати, що вони з Озерян. Тут у кожній хаті – талант: співають, танцюють, вишивають, плетуть з ротангу, в’ яжуть, вирізають по дереву, декорують квітами, шиють, печуть. Я вірю в майбутнє нашого мальовничого села! У те, що після нашої перемоги, це село ще “зазвучить”. Дякуючи зусиллям Сергія Яручика та Івана Рудницького зроблена дорога, яка, я впевнена, сприятиме подальшому розвитку інфраструктури та розвитку Озерян.  

Андрій народився у 2002 році. Як і брат – навчався народним танцям. У нього дуже загострене почуття справедливості і є певні принципи, яким він ніколи не зрадить. Був випадок, коли викладач англійської мови вперто відмовлялася ставити оцінку, очікуючи на “знак вдячності”. То юнак вирішив за краще прийти на екзамен знову. І таки з четвертого разу, здавши, отримав заслужену високу оцінку.  Нині Андрій виступає з балетом у Київській опері, показуючи всьому світу, що наша Батьківщина – найкраща.  У 2005 народилася Анастасія. Як і старші діти, вона змалку тягнулася до творчості. Закінчила художню школу, різноманітні курси й нині займається розробкою реклами та веб-дизайном. Оля, яка з’явилася на світ у 2007 році, віддавала перевагу спорту – займалася акробатикою, хореографією. Брала участь у різних змаганнях, чемпіонаті України. Вона чудово малює, захоплюється керамікою. Вона поступила в Київський столичний Університет ім Бориса Грінченка хореографії (бюджет).

Наталя народилася через два роки після Олі і їй до душі була театральна студія, гурток журналістики, – розповідає Ольга Миколаївна. – Наталія поступила в коледж будівництва та архітектури гончарство (бюджет). Найменшенький Володимир народився у 2011 році. Йому до вподоби спортивне плавання, а також стрільба з лука, який він сам змайстрував. Усі наші діти навчалися у Радомишльському ліцеї. Зокрема, хочу відзначити Ларису Борейко, директора навчального закладу, яка зробила неймовірно багато для ліцею як у плані зміцнення матеріально-технічної бази, так і виховання і навчання і розвитку кожного учня. Також наші діти відвідували різноманітні гуртки та студії. Ми з чоловіком усіляко підтримували їх, даючи змогу вільного вибору того, чому вони хотіли навчитися, яку освіту здобути. Я переконана, що вільна від внутрішніх установок дитина зможе у майбутньому добитися всього задуманого. Їй це дасться значно легше, ніж тим дітям, які ростуть з усвідомленням ряду “не можна”, “чи вдасться”, “чи варто”, “а що люди скажуть” і т.д. Вважаю, що найкраща проповідь це власне життя. Тому ми з чоловіком намагалися зробити усе для того, аби наші діти мали не лише щасливе дитинство, але й відчуття повної свободи, повного простору для розвитку. До речі, великою мірою саме заради цього ми й переїхали жити у село. Розбудовуємо нашу оселю, робимо ремонт у кімнатах. До речі, усе робимо власними силами й руками. Так склалося, що ми цей будинок, в якому зараз  живемо дивились першим, потім ще чотири місяці їздили по інших селах , але постійно порівнювали з ним й повернулись до нього. Бо це була любов з першого погляду. Хоча наше рішення  переїхати в село усіх здивувало й нас взагалі ніхто  не підтримав, навіть давали рік часу, що ми повернемось назад до міста, але через кілька  років питали: чи не можна біля нас купити хату. Коли ми 2001 році приїхали, нашу вулицю називали “хутір”, бо 80 відсотків її мешканців були людьми похилого віку. Коли ми переїхали, то вони щиро раділи і казали, що ось – буде кому хліба принести та згодом наша вулиця Шевченка  стала  найбільш “дитячою” – було 27 дітей. В селі жартували, що це ми заразили усіх на народжуваність.   

 Усе в просторій оселі зроблено з великою любов’ю – масивний стіл за яким збирається родина, лавки, меблі! Стіни прикрашені картинами, які малювали й діти, і господиня!

Велика родина це й велика відповідальність! А також – чимало обов’язків і роботи! Відтак сім’я має чималий город, де вирощують самі найрізноманітніші культури. Серед яких і ті, які у наших краях і досі вважають екзотикою! На обійсті живе собака Альфа – красуня, улюблениця родини і охоронець дому.

Тут усе роблять гуртом – працюють, відпочивають, мріють, будують плани і досягають їх! Глава родини нині боронить територіальну цілісність нашої Батьківщини, тож нехай Господь оберігає його та його побратимів!

Читайте також:

• Мама шістьох дітей з Луцька претендує на почесне звання «Мати-героїня»: що відомо
• Матір-героїня з Волині відсвяткувала 90-річчя і мріє дочекатися сина з війни
• Масло, сир і сметана: колишній селищний голова на Волині розводить кіз і овець