Любов, що витримує всі випробування долі: історія подружжя волинян, які разом уже 53 роки

Історію подружжя пише Надія Роденко для газети Нова доба

– Ми обоє з невеличкого села Градиськ, – повідують вони. – Жили по-сусідству, разом ходили до школи, в ліс збирати ягоди, гриби. Просто як діти товаришували. Про кохання не думали…

Віктор Дарчук два з половиною роки служив у внутрішніх військах у місті Донецьк. Повернувся в рідне село, де тоді молодь збиралася в клубі: під музику танцювали пари, розмовляли, веселилися, від душі жартували. І ось вона – чорнобрива Катруся, стоїть із подружками. Сусідка подорослішала, змінилася. Запросив її на танець. Розговорилися… І вечір за вечором були разом. Прикипіли молодими серцями одне до одного й вирішили пов’язати своє життя.

5 травня 1973 року офіційно стали подружжям. Молодий чоловік завжди впевнено казав своїй дружині:

– Не переживай, кохана. Заробимо грошей, збудуємо будинок і щасливо заживемо. Ти ж, моя Катюшко, найкраща в світі жінка!

Свій будинок вони звели майже на краю колишньої вулиці Торгова в Маневичах, яка нині має назву Андрія Дудіка. Збудували його на місці старенької хатини кремезного, дужого діда Вермія, котрий жив там зі своєю дружиною, бабусею Єлизаветою.

Катерина з теплом говорить про свого чоловіка:

– Мені навіть бракує слів, аби описати, який він. Лагідний, уважний, працьовитий. Просто – чудовий. Він спокійна й надійна людина, яка вміє тримати слово. Щирий, простий, багатогранний…

Дивлячись на них, є чому повчитися. Відчувається їхня шана одне до одного, взаємна турбота.

Віктор ділиться роздумами про життя:

– Ми маємо все необхідне. Працюємо. Садимо. Доглядаємо. Робимо закрутки на зиму. Аби щось мати, треба трудитися. А як без цього? В домі чоловік має бути хазяїном, а його дружина – хазяйкою. Життя треба любити наперекір усім негараздам та викликам.

– Чи ревнували Ви колись свою Катерину? – питаю у Віктора.

– Ревнувати жінку можна тоді, коли вона дає привід. Моя ж Катруся дивовижна – справедлива, добра, щира в усьому. Тому яка може бути ревнивість? Тільки повага, вдячність, взаємне кохання. Половинку свою треба цінувати, як і всіх, хто є в твоєму житті. Треба любити своїх рідних, адже без них важко в світі жити…

ДУША ЦВІТЕ, РАДІЄ, КОЛИ ЦВІТУТЬ ТРОЯНДИ

Віктор Михайлович здобув середню спеціальну освіту, закінчивши Кременецький лісотехнічний технікум за фахом лісового господарства та деревообробки. 47 років сумлінно відпрацював у Маневицькій ВК-42 на посаді майстра виробничого навчання. Має багато відзнак, його фото було на обласній Дошці пошани.

Його дружина 43 роки трудилася в санепідемстанції Маневич, яка нині іменується Маневицьким відділенням ДУ «Волинський обласний центр контролю та профілактики хвороб». Вона закінчила курси дезінфектора в Києві. Катерина Григорівна також має високі нагороди, зокрема Почесну грамоту Міністерства охорони здоров’я України.

Невістка подружжя Оксана Дарчук уже 16 років працює в цьому закладі. Була колегою свекрухи, а нині Катерина – пенсіонерка.

Попросила Катерину Дарчук згадати своє село, батьків, дитинство:

– У нас у батьківській сім’ї було дев’ятеро дітей. Ми з дитинства привчені до праці, вміли виконувати різну роботу. Батько Григорій мав інвалідність першої групи, був ветераном Другої світової війни. Я з дитинства і до сьогодні дуже люблю ліс. Весну люблю! Ранні первоцвіти дарують щастя і радість буття! У дитинстві ми плели віночки з квітів, якими були вкриті лісові галявини. А вже як дозріють чорниці, виростуть гриби, то душа аж рветься до лісу!

Каже моя співрозмовниця, що її улюблена квітка – троянда: «Це квітка мого життя. Насаджую її скрізь, вирощую з пагінців. Душа цвіте, радіє, коли цвітуть троянди!».

Замовк для неї світ, коли втратила сина Анатолія. Це важкий удар долі. Залишилися молитва за внучку Юлію, правнучку Аню. Круговерть буденних клопотів допомагає Катерині Григорівні справлятися з болем утрати. Згадуючи про сина, вона тихо втирає непрохану сльозу.

У житті трапляється так, що щастя й біда ходять поруч. До її чоловіка Віктора підкралася хвороба, та їй самій дошкуляє гіпертонія. Вона знаходить розраду у вирощуванні квітів, заглядає до бджілок, якими вони всією родиною опікуються.

Сім’я Дарчуків є прекрасним прикладом любові та взаєморозуміння. Низький уклін таким людям, які, попри всі негаразди, вміють із гідністю нести нелегку ношу долі.

Катерина підкреслює:

– Мусимо йти тільки вперед, незважаючи ні на що.

ЗВІДКИ ТАКА ЛЮБОВ ДО БДЖІЛОК?

У домашньому саду Дарчуків розміщені охайні бджолині вулики. «Це ж треба мати навики, вміння, знання, щоб їх доглядати?» – запитую в господарів.

– Моя мати Марина Дарчук займалася бджолами і передала це мистецтво нам. Мої брати Василь і Микола теж бджолярі. Ми всі любимо цю справу. Цьогоріч була сувора зима, і, на жаль, мої бджілки загинули – лишилася одна бджолосім’я, – розповідає Віктор.

А Катерина додає:

– Вони найпрацьовитіші істоти серед усіх земних створінь. Новонароджені бджоли починають трудитися вже на другий день. Вони – єдині комахи, що виробляють їжу для людей. Їх розводять по всій земній кулі для одержання меду та інших бджолопродуктів, які використовують для лікування багатьох захворювань. Трудяться бджілки, трудимося і ми – і це велика насолода життя.

НАША НЕВІСТКА – НАЙКРАЩА

Каже Катерина Дарчук, що вони радо прийняли в свою родину невістку Оксану:

– Вона гарно господарює з нашим синочком Валентином. Усе горить у їхніх руках. Виховують двох діток: Ангеліні – 16 років, Владиславу – 14. Стараємося жити з ними з повагою та шаною. У збудованій нами хаті вони зараз проживають сім’єю, а ми перейшли мешкати поруч у літню кухню. Хай молоді живуть і радіють життю.

Невістку сприймаю як свою доньку, адже вона того гідна. Вдячна їй, що народила нам онуків – вони для нас із Віктором найдорожче, найважливіше в цьому швидкоплинному житті. Від онуків хата повниться світлом, радістю, добром.

Буває, що я невістку по-материнськи чомусь навчаю, адже життєвий досвід у мене більший. Свої непрості роки як на нитку намистинки нанизала – вона це розуміє, не перечить, до моїх порад прислухається. При вирішенні складних сімейних питань радимося всією родиною. Щось, може, і не так було. Які ми свекруха зі свекром – судити нашим дітям…

ДУША РОДИНИ ДАРЧУКІВ – ПІСНЯ

Градиська родина Дарчуків уся співуча. Мабуть, їм із покоління в покоління передаються творчі гени.

Февронія – сестра матері Віктора – виводила народні пісні так, що заслухаєшся. Сестра Ніна Вацик своїм ніжним голосом щемно й сердечно співала в церковному хорі. Брат Василь усе життя працює в культурі, співає завзято, по-козацьки, й інших навчає, заохочує до пісні. Має звання заслуженого працівника культури України.

Читайте також: Наталія Коваль із села Прилісне: «І на пенсії хочеться щось хороше розповідати людям»

Музика та пісня володіють величезною силою, яка мелодійними звуками торкається людських душ.

Подружжя Дарчуків розповідає:

– Наші рідні щасливі, що пов’язали життя з музичним мистецтвом. Внуки продовжують цю родинну справу й мають співочі таланти. Дві наших внучки закінчили музичну школу з відзнаками: Юлія захоплювалася грою на бандурі, Ангеліна обрала фортепіано. Внук Владислав вчиться в школі мистецтв гри на саксофоні, а також грає в духовому оркестрі під керівництвом Володимира Гейка.

Концерти, фестивалі, культурно-мистецькі заходи традиційно проходять за участю наших внуків.

Болить те, що ніяк не зупиняється рашистська агресія. На війні, боронячи Україну, загинув племінник Сергій Колядинський. Хочеться, аби настав переможний мир, щоб усі жили в любові, злагоді та порозумінні.

Фото з домашнього архіву ДАРЧУКІВ

Читайте також:

• У кавалера «Хреста бойових заслуг» Олега Собуцького з Волині народився син
• Ювілейне немовля: у Волинському перинатальному центрі народилася тисячна дитина від початку року
• «Треба побавитися»: як у волинському селі вирощують городину і тримають господарство