Вона чекала його з війни, а потім боролася за нього в лікарнях: історія сім'ї з Волині

Разом пройшли розлуки війною, два роки боротьби у лікарнях за здоров’я Олександра та його адаптацію до життя без можливості ходити, розповіли Суспільному подружжя.

На час знайомства Олександр служив у Силах територіальної оборони. Їх звела подруга, кажуть Іванісови.

«Перше враження: «Боже, хто це такий? І чого до мене чіпляється?». Ми спілкувалися днів два. Ніяк не подумала б, що ми станемо подружжям. Якось третя зустріч, і вже притягувало людину», – зізнається Юлія.

Через два тижні Олександра відправили на схід. Як каже його дружина, для неї це була трагедія. Тоді він вручив їй свого шеврона на пам’ять.

«Я прийшла з шевроном додому, почала плакати в подушку. І, певно, за місяць-два на мій день народження Саша приїхав у відпустку. На той час мені було 21. Ми поїхали в Карпати, до друзів Олександра», – додає вона.

Через місяць до нього на схід приїхала Юлія. Пригадує, що у ніч заїзду були обстріли. Якийсь час жила на сході. Коли в Олександра була змога, він приїжджав до неї, щоб побути разом. Згодом настав час вертатися додому.

«Саша мав вийти з позиції, відвести мене на потяг, і тут телефонує побратим «Шпак» і говорить, що Сашу поранило. У мене паніка: «Шпак» просить не казати Сашиній мамі, що його поранило», – каже вона.

Як розповідає Олександр, він мав вивезти групу військових, але почався обстріл, і ті не прийшли. З його слів, росіяни заїжджали під село Діброва і стріляли з танків навісом. Олександра поранили в хребет – уламок зброї зайшов під бронежилет і вийшов між ребрами, перерізав кишки й пошкодив легені.

«Впав, не можу дихнути. Кричу до побратима: втікаємо звідси, а сам не можу встати. Чую, щось тепло в спині. Я руку туди, а в мене чотири пальці – бах, провалилися. Не знаю, яким чудом врятувався», – розповідає ветеран.

Його побратим, каже, теж отримав поранення хребта, однак легше й вивіз Олександра звідси.

«Я телефони обриваю – знову страшні обстріли почалися. У сусідній будинок прильот. Світло пропало. Я в туалеті, 5% зарядки на телефоні. Плачу, з мамою говорю: «Що робити? Куди втікати?»«, – каже Юлія.

Побратими відвезли дівчину на поїзд до Дніпра, де вона зустрілася з мамою Олександра.

«Заходимо в реанімацію. Саша був ще в свідомості, тільки трубка в носі, в горлі. Узяв мене і маму за руки, й настільки почав плакати – я теж», – пригадує дружина.

Після чотирьох операцій на живіт пацієнта відправили до Києва на наступну операцію. Там лікарі давали 50% шансів, що він виживе. Після цього дали направлення на Львів. Там мали стабілізувати хребет, але сполучна тканина не прижилася. Олександр схуд, важив 40 кілограмів.

«Поїхала на декілька днів додому. Приїжджаю. Саша лежить на ліжку, його покривалом накрили, голови не видно. Кажу до мами: «А де Саша мій?». «А во, спить». Його навіть не було помітно», – каже Юлія.

Згодом рана почала загоюватися, а вага – повертатися. Олександр додає: допомагав хірург, підтримували друзі й волонтери. Були дні, коли двері в палату не зачинялися через потік відвідувачів. Волонтери приносили військовим футболки, шкарпетки, вареники.

Через півтора місяця поранення отримав батько Юлії.

«Це був досить важкий період: хлопець – поранений, менший брат пішов служити. Саша мене завжди підтримував. У нього важкий стан, хребет гниє, температура. Він 24/7 зі мною на зв'язку», – додає вона.

Його підтримка, зазначає Юлія, стимулювала триматися й пройти разом складні часи. Майже два роки Олександр провів у лікарнях.

Під час лікування Олександр оголошував збори на потреби побратимів через соцмережі. Загалом йому вдалося назбирати мільйон гривень. Каже, радів, що може чимось допомогти і підтримати воїнів, не будучи з ними безпосередньо на фронті.

Після поранення часто відчуває болі в тілі, додає він.

«Було таке, що я був дуже злий, не міг спати. Встав о 5:00, відкрив гараж. Узяв пилку, годину дрова пиляв, злість зганяв. І на біль так не звертаєш. Воно ж щемить, ти крутишся, вертишся, крехтиш», – пояснює він.

Намагається зайняти себе чимось, доєднався до громадської організації «Підтримай Героїв». Там допомагатимуть воїнам, які повертаються з війни.

«Я, будучи нормальною людиною, з багатьма речами не стикався, та бачу, що зараз інколи неможливо переїхати вулицю, бо пішохідний перехід знаходиться там, де висока бордюра, а я її не можу переїхати», – зауважує Олександр.

Подружжя каже, що почуваються щасливими разом і планують залишатися поряд один з одним надалі.

Читайте також:

• Планував переїзд до Великої Британії, але повернувся в Україну і став бойовим медиком: історія бійця волинської бригади
• Вважав себе щасливчиком після Курської операції: спогади рідних про воїна Петра Виндюка з Волині
• Серце 31-річного Героя зупинилося на Волині під час короткої відпустки: історія Андрія Горайчука, відзначеного «Хрестом Хоробрих»