Після двох важких поранень повернувся у стрій: Герой з Волині загинув напередодні запланованої операції

У 2014 році Анатолій став на захист України на сході. З початком повномасштабного вторгнення залишився у строю. Його бойовий шлях пролягав через Миколаївщину, Донеччину, Луганщину та Запорізьку область.

Двічі отримував поранення. І двічі, пройшовши лікування та реабілітацію, повертався до своїх. Він знав ціну війни. Знав, що таке біль, втрата і чекання. Але найбільше, як розповідала дружина Галина, боявся полону. Після останнього поранення Анатолій чекав на операцію. Вона мала відбутися 23 березня. Та до цього дня він не дожив.

1 березня 2025 року в Олександрівці на Донеччині Анатолій Єрмаков, позивний «Дєд», загинув разом зі своїм побратимом Леонідом Демедюком.

Народився у Казахстані, зростав в інтернаті

За плечима Анатолія було непросте життя, в якому від самого дитинства вистачало випробувань.

Він народився 11 лютого 1972 року далеко від України – у Казахстані, у місті Актау. У родині було четверо дітей: дві сестри, брат і Анатолій. Так склалося, що всі вони зростали в інтернаті. Сестра Світлана на десять років старша за Толіка. Життя привело її на Волинь – тут вона вийшла заміж за військовослужбовця і сама пов’язала свою долю з армією.

У 1988 році до сестри, на Волинь, приїхав і Анатолій. У Володимирі закінчив вечірню школу, згодом влаштувався на машзавод, де працював токарем-фрезерувальником. Світлана й сьогодні згадує про брата з особливою теплотою – передусім як про людину із золотими руками.

«Якби ви бачили, які гарні підсвічники він робив. А ще умів вкладати бруківку. У місті на багатьох вулицях, зокрема у центрі, – результати його роботи», – розповідає вона.

Та робота була далеко не єдиним захопленням Анатолія. Ще в інтернаті, зі слів сестри, полюбив музику. Грав на трубі у музичному колективі. Потім була строкова служба. Після неї – перший контракт і миротворча місія у складі українського контингенту в Югославії у 1992 році. Через чотири роки знову вирушив туди.

Згодом одружився, у шлюбі народилося четверо дітей. Та сімейне життя не склалося, і подружжя розлучилося. Після розпаду сім’ї Анатолій деякий час жив при монастирі. А коли у 2014 році Росія розпочала війну проти України, підписав контракт зі Збройними силами України.

Двоє людей, які одного дня сказали одне одному «так»

Галина та Анатолій знали одне одного давно. Навіть більше, жили в одній родині – Галина була невісткою, Анатолій зятем. Тоді ніхто й подумати не міг, що через роки ці двоє людей, які вже матимуть за плечима непрості шлюби та життєві випробування, стануть подружжям.

У першому шлюбі вона народила п’ятьох дітей. Проживши з чоловіком майже двадцять років, вони зрештою розійшлися. Анатолій завжди добре ставився до Галини та її дітей.

«Він узагалі був дуже добрим, веселим, товариським. У ньому була якась особлива легкість, яка притягувала людей. Але тоді ніхто з нас навіть не думав про спільне життя. Я після розлучення була зайнята своїми клопотами, дітьми. Він – своїми», – розповідає жінка.

Анатолій час від часу заходив у гості, приносив дітям солодощі, розповідав про своє життя, про час, який проводив при монастирі. Вони просто розмовляли – невимушено, по-дружньому. А потім одного дня прийшов і несміливо запропонував Галині жити разом. Для неї це було несподіванкою.

«Я навіть не знала, що відповісти. Сказала, що не чекала від нього такої пропозиції, та й із дітьми треба порадитися. Він не наполягав. Лише було видно, що переживав, чекаючи на відповідь».

Наступного разу, коли Анатолій прийшов, Галина сказала йому: «Так».

Мабуть, саме з цього короткого слова і почалося їхнє спільне життя. Без гучних обіцянок і красивих зізнань. Просто двоє людей, які одного дня зрозуміли, що хочуть бути разом.

У 2022 році вони офіційно одружилися. А наступного року повінчалися.

«Там мої хлопці. Як я без них?»

24 лютого 2022 року Анатолій був на сході України. Зателефонував Галині й сказав, що ситуація погіршилася. Попросив не телефонувати – мовляв, сам даватиме про себе знати. Галина тим часом доглядала хвору матір. Діти виїхали за кордон.

Чоловік телефонував, коли була можливість. Одного разу під час розмови зізнався: «Не так страшно у бою, як страшно втрачати побратимів». Найбільше боявся потрапити у полон.

22 листопада 2023 року Анатолій отримав важке поранення поблизу населеного пункту Шуми на Донеччині. Лікувався у Дніпровському шпиталі. Галина була поруч, доглядала, годувала з ложки. Потім була реабілітація.

Здавалося б, після такого поранення людині хочеться одного – залишитися вдома. Але Анатолій думав про тих, хто залишився там, на передовій.

«Він дуже хотів бути поруч зі своїми хлопцями. Вони постійно телефонували, кликали назад», – згадує Галина. І він повернувся.

Його найбільшою мрією було те, чого не мав упродовж усього життя, – власний дім. Разом із Галиною вирішили придбати будинок у Микуличах.

Почали його облаштовувати, мріяли, що згодом переїдуть туди всією великою родиною. Адже, попереду все життя. Але війна мала інші плани.

Три місяці мовчання

У вересні 2024 року зв’язок з Анатолієм обірвався. Галина забила на сполох. Телефонувала всюди, куди тільки могла: на гарячу лінію, до військової частини, командування.

Згодом їй повідомили, що Анатолій живий. Навіть дали почути його голос через рацію. Жінка видихнула. А потім знову настала тиша. Лише через три місяці Анатолій вийшов з позицій у Часовому Яру. Перше, що зробив, – зателефонував Галині. Командир дав йому телефон і сказав: «Швидше дзвони дружині, яка вже усіх підняла на ноги».

Для неї це був один із найщасливіших дзвінків. Тоді ще не знала про те, що Анатолій отримав друге поранення. Цього разу рука майже перестала працювати. Міг спробувати скористатися шансом і залишитися вдома після всього пережитого. Але про це навіть не хотів чути.

«Там мої хлопці. Як я без них?» – казав дружині.

У Києві проходив реабілітацію і чекав на операцію, призначену на 23 березня. Та замість операційної отримав наказ прибути до розташування підрозділу. 1 березня 2025 року Анатолій Єрмаков загинув в Олександрівці на Донеччині. Поруч із ним загинув його побратим Леонід Демедюк.

Про загибель чоловіка Галина дізналася від його доньки. Та зателефонувала і повідомила страшну звістку. А вже за кілька хвилин у двері постукали представники ТЦК та СП.

Залишилися діти, онуки, сестри, друзі, побратими. Залишився будинок у Микуличах, який вони так і не встигли перетворити на омріяний сімейний дім. Залишилися спогади.

Анатолія Єрмакова поховали на Федорівському кладовищі Володимира, на Алеї Героїв. Там, де тепер поруч із його іменем – імена тих, хто, як і він, став на захист України. А його «Там мої хлопці. Як я без них?» тепер звучить не лише як відповідь дружині.

Захиснику присвоєно звання «Почесний громадяднин міста» (посмертно), окрім того, відзначений нагородами як учасник бойових дій.

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також:

• Вірив, що повернеться додому до дружини і дітей: спогади про мужнього Героя з Волині
• Пройшов найтяжчі бої та втратив руку на війні: захисник із Волині боровся за життя до останнього
• Дружина знайшла в інтернеті фото, на якому впізнала чоловіка: Герой із Волині понад 3 роки вважався зниклим безвісти