Мрію полеглого Героя з Волині відкрити власну виставку здійснила мама

   Тепер його картини справді зібрані разом. Їх можна побачити, роздивитися зблизька, відчути те, що Ігор Савас колись намагався передати полотном, деревом, фарбою. Лише самого художника на цій виставці немає. Його мрії довелося здійснювати мамі – вже після того, як війна забрала її сина.

   18 вересня у Володимирі у культурно-мистецькому центрі відкрили виставку робіт полеглого Героя, штаб-сержанта ЗРП Ігоря Саваса. Він загинув 24 лютого 2026 року на Запорізькому напрямку внаслідок влучання ворожого безпілотника.

   Для мами Світлани Дмитрівни ця виставка – не просто зібрання картин. Це спосіб хоч на певний час повернути сина додому. Таким, яким він був: талановитим, творчим, закоханим у життя і в мистецтво. У експозиції – пейзажі, портрети, різьблені вироби, одяг, розписаний рукою воїна. Є тут і коні – особлива тема у творчості Ігоря, яка з’явилася ще в його ранньому дитинстві.

   Ігор народився 12 січня 1979 року у Володимирі в сім’ї військовослужбовця. Малювати почав ще у дитячому садочку. Спочатку найбільше любив зображати коней. Щоправда, виходили вони не завжди так, як хотілося маленькому художнику, тому просив маму намалювати їх. Згодом Світлана Дмитрівна зрозуміла, звідки така любов сина до цих тварин. По сусідству жив чоловік, який тримав їх і часом возив на них малого Ігоря. Так дитяче захоплення поступово стало частиною його життя і творчості.

   У перший клас хлопчик пішов ще у тодішній Чехословаччині, куди родина переїхала за місцем служби батька – Гаррі Володимировича. Там Ігор не полишав малювання. У 1985 році взяв участь у міжнародному конкурсі «Діти світла – світу», де його робота посіла перше місце у віковій категорії. Нагородження відбулося у Празі.

   Після повернення родини до Володимира Ігор навчався у художній школі імені Миколи Рокицького. Його наставником був Анатолій Дарчук, який нині живе у Франції та продовжує писати картини. Під його керівництвом Ігор закінчив художню школу з червоним дипломом.

   Далі було навчання – спочатку у Ковельському, згодом у Нововолинському училищі за спеціальністю «Художня різьба по дереву». Потім – армія.

   «Ми сподівалися, що після демобілізації син обере творчий шлях, але він вирішив стати військовим», – пригадує мама.

   Спочатку служив у 51-й окремій механізованій бригаді, згодом – у 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого, потім продовжив службу у ЗРП. Брав участь в АТО. 24 лютого 2022 року повномасштабна війна застала його на бойових позиціях.

   Військова форма змінила його будні, але не змінила його самого. Ігор продовжував малювати, різьбити, експериментувати з кольорами та формами. Навіть там, де навколо були окопи, вибухи й постійна небезпека, він знаходив час для творчості. Любив малювати дружні шаржі та комікси – з гумором, легко, по-своєму. Ціла колекція таких робіт залишалася на позиціях. Та одного дня ворожий безпілотник знищив їх. Згодом загинув і сам Ігор. Йому було 47, за його плечима – 28 років служби у ЗСУ.

  «Якось син обмовився, що боїться не встигнути виконати задумане, бо вже й вік не той. Я відповіла, щоб не переймався – у нього все попереду», – говорить Світлана Дмитрівна.

   Мама пам’ятає й іншу розмову.

   «Мамо, коли повернуся, куплю коня. І будемо з сином Ярославом кататися, й усіх дітей возити», – ділився планами Ігор.

   Він говорив про майбутнє так просто, ніби воно вже чекало на нього за поворотом. Про коней. Про дітей. Про картини. Про ту саму виставку, на яку вони колись вийдуть удвох – він зі своїми роботами, мама зі своїми ляльками. Не встиг.

   Та сьогодні його картини говорять за нього. На відкриття виставки прийшли побратими та посестри Ігоря, рідні, друзі, знайомі – люди, які знали його у різні періоди життя. Про воїна і митця говорили власник мистецької крамниці Володимир Кравчук та колишній директор художньої школи імені Миколи Рокицького Адам Михалик.

   Мама здійснила те, про що син так мріяв. Його роботи нарешті вийшли до людей. І, мабуть, сьогодні Ігор таки стоїть десь поруч – не у військовій формі, не з пензлем у руках, а просто серед своїх. Бо мрія його здійснилася. Тільки, на превеликий жаль, без нього.

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• Як волинянин створив власну справу з виготовлення крафтової м’ясної продукції
• Устилуг відзначає День міста: відкрили нові мистецькі об’єкти на честь Стравінського
• Втратив ногу на війні, але не жагу до життя: історія ветерана з Волині, який відкрив власну справу