Захисник з Волині пройшов війну, рятував побратимів, а серце раптово зупинилося у рідному місті

Захисник тривалий час стояв на захисті України від російського агресора. Він пройшов через важкі випробування війною, рятував побратимів, облаштовував бойові позиції, боровся з наслідками бойових поранень… Історію захисника розповідає газета Полісся.

Олександра Віталійовича та його родину поважали в окрузі. Він із братом зростали на вулиці Воля, неподалік від старвинної церкви. Мама Ганна була ветеринаром, працювала у ветаптеці. Батько Віталій обіймав різні посади в адміністрації та школі.

Здобувши загальну освіту, Олександр Должко вступив до місцевого професійного училища, де вивчився на електрогазозварювальника. Пізніше закінчив педколедж у Конотопі. А повернувшись до рідного міста, зустрів свою долю — Наталію. Молода стоматологиня саме проходила практику в Камені-Каширському. Так звела їх життєва дорога, так і залишилися вони разом у нашому містечку. Згодом у подружжя народилися двоє синів — Віталій та Павло, названі на честь дідусів.

Майже всі містяни знали Наталію Павлівну, до якої приходили лікувати зуби, та Олександра Віталійовича, який багато років працював черговим на прохідній районної державної (тепер військової) адміністрації. Щодня він зустрічав і проводжав працівників та відвідувачів, вітався зі знайомими, упізнавав багатьох краян і гостей міста. Спокійний, привітний, неконфліктний — таким його запам’ятали ті, хто перетинався з ним у повсякденні.

Та влітку 2023 року звичний плин долі змінився. Попри давні проблеми зі спиною, Олександр пройшов військово-лікарську комісію після отримання повістки від РТЦК та СП. Далі були підготовка, бойове злагодження на полігонах Львівщини та Рівненщини — і новий етап його життєвого шляху. Він потрапив до новосформованої 141-ї окремої піхотної бригади, що входить до складу оперативного командування «Південь» та 20-го армійського корпусу. Підрозділ вирушив виконувати бойові завдання на Запорізький напрямок, зокрема в районі Роботиного. Через рік бригада стала механізованою.

Камінь-каширець отримав бойове псевдо «Мирний». Мабуть, воно якнайкраще відповідало його характеру — спокійному, стриманому, далекому від конфліктів. Та за цією зовнішньою миролюбністю ховалася неабияка витримка, яка не раз ставала у пригоді на війні. Спочатку Олександр служив гранатометником, згодом опанував навички кулеметника.

— Якось на початку 2024-го ворог накрив нас на позиціях масованим мінометним обстрілом. Зазнали поранень. Побратим не міг рухатися далі. А кожна хвилина була вирішальною, обоє стікали кров’ю. Та й противник міг повторно атакувати. Довелося товариша, попепердньо замаскувавши, залишити в схованці, а самому йти по підмогу. Якби не було важко і боляче, таки дійшов. Детально пояснив, де перебуває ще один наш боєць. Евакуаційна група змогла вчасно знайти і забрати його. Ми ще навіть потім разом у госпіталі лікувалися й згадували цю стежку смерті, як страшний сон, — розповідав одного разу тато синам Віталю та Павлові. Молодший Павло також обрав військову й правоохоронну справу. Нині навчається в академії Державної прикордонної служби України. Тож батьківські оповіді про фронтові випробування були для нього особливо цінними.

Ділився «Мирний» з дітьми й історіями, як смерть жартувала над ним. Одного разу, коли йшов забирати скинуті дроном припаси, його засік орківський безпілотник. Оцінивши обстановку, почав бігти до найближчого окопу. Та сталося непередбачуване: масивне тіло застрягло у вузькому проході захисного рову. Ні спуститися вниз, ні дотягнутися ногами до дна, щоб відштовхнутися й вибратися назовні, він не зміг. Так і завис над урвищем, опинившись у вкрай безпорадному становищі. Чи то російського оператора безпіпілотника так розсмішив цей випадок і він втратив керування, чи то він не розгледів українського воїна і був таким криворуким, але, на диво і на наше щастя, дрон не влучив у ціль.Олександр Должко був не просто виконавцем бойових завдань. Як командир групи на позиціях, він відповідав і за організацію роботи, узгодження дій із представниками інших формувань. Доводилося взаємодіяти з бійцями різних структур, працювати разом. Свого часу в їхньому бліндажі побували й військовослужбовці розвідувальних підрозділів, близько пов’язаних із командою Кирила Буданова, який тоді очолював Головне управління розвідки України.

У 2025 році 141-шу бригаду передислокували на Донецький напрямок. А укріплення, які бійці облаштували на Запоріжжі, згодом стали в пригоді тим, хто прийшов їм на зміну. Якось при випадковій зустрічі військова, чий підрозділ зайшов на колишні позиції камінь-каширця, особисто подякувала Олександрові за зроблене: «Ви врятували не одне наше життя настільки захищеною та продуманою лінією оборони. Вперше побачили настільки відповідальний підхід». Ці слова були для нього, мабуть, однією з найкращих оцінок служби. Адже за кожним укріпленням, за кожним продуманим рішенням стояли не просто військові навички, а турбота про тих, хто поруч.

Давні проблеми зі спиною та осколкові пораненя все більше давали про себе знати. Олександр потребував імплантації та відновлення. Зрештою довелося залишити службу. Однак наслідки бойових трамв, переохолоджень, ненормованого харчування й постійного стресу пішли слідом за воїном додому. 6 вересня 2026 року його серце раптово й назавжди зупинилося… Йому навіки буде 51.

— Свого часу ми проживали по-сусідству на Волі, тепло спілкувалися родинами, маємо спільних кумів. І наші сини товаришують. Я добре знав і ховав батьків Олександра. Їхня хата досі стоїть неподалік від нашого храму. Відспівав у стінах цієї святині і Сашка, куди він приходив ще маленьким й де вперше пізнавав Бога. Тут він став християнином, тут він і завершив свій земний шлях. Він був світлою людиною, хай Господь прийме його у Царство Небесне», – каже зі щемом настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці протоієрей Юрій Михайлов.

Олександр Должко пішов із життя далеко від місця, де на нього не раз чатувала смерть. Залишив дружину Наталію, синів Віталія та Павла, рідних, друзів, знайомих. Залишив і тих, хто пам’ятатиме його на прохідній адміністрації, у рідному місті, добрим словом згадуватиме біля старовинного храму, який він відвідував змалку. Його споминатимуть у розповідях побратими і ще не раз подякують ті, хто тепер продовжує боротьбу на позиціях, котрі він колись так добре облаштував.

Іванна ГАЙДУЧИК

Читайте також:

• Вірив, що повернеться додому до дружини і дітей: спогади про мужнього Героя з Волині
• «До мене вже не встиг подзвонити»: мати Героя з Волині розповіла про останні дні сина
• Пройшов найтяжчі бої та втратив руку на війні: захисник із Волині боровся за життя до останнього