Пройшов найтяжчі бої та втратив руку на війні: захисник із Волині боровся за життя до останнього

Історію захисника пише газета Нова доба. 

Життя чоловіка було непростим ще задовго до війни. Народився він у селі Старосілля Маневицького району, рано залишився без батька. Після закінчення місцевої школи поїхав до Саратова, де здобув робітничу професію, пов’язану з обробкою металу. Згодом пройшов строкову службу в армії – служив у Казахстані, на полігоні Капустин Яр.

– Після армії батько повернувся в Україну, оселився у Луцьку, де працював на підшипниковому заводі за спеціальністю. Там познайомився з матір’ю Аллою Павлівною, – розповідає син Олександр Ваврик, житель Маневич. – Спершу у батьків народився я, а потім у мене з’явилась сестра, яка мешкає у Луцьку.

Трудове життя Сергія Олексійовича було звичайним для багатьох українців: роки праці на заводі, періоди змін роботи, заробітки за кордоном. Останніми роками перед повномасштабною війною він знову повернувся до роботи за фахом на підшипниковий завод, який вже належав іноземній компанії.

З початком повномасштабного вторгнення чоловік не залишився осторонь. Спершу його не взяли до війська, однак уже за тиждень зателефонували повторно.

– 14 березня 2022 року ми фактично вже прощалися з ним перед відправкою, – пригадує син.

Після навчань, зокрема і на Яворівському полігоні, який тоді зазнав ракетного удару, Сергія Ваврика направили до 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, де став стрільцем. Перші бойові завдання виконував на Донеччині – у районі Бахмута та Соледара. Там отримав перше поранення – осколкове, у ногу та спину. Після лікування у госпіталі повернувся до служби.

Згодом брав участь у бойових діях на Херсонському напрямку, а пізніше знову опинився під Бахмутом. Під час одного зі штурмів поблизу Соледара військовий зазнав важкого поранення.

– П’ять днів із батьком не було зв’язку. Потім мені подзвонили з лікарні й сказали: тато живий, але втратив руку, – розповідає син.

Через тяжкість травми руку довелося ампутувати майже до плеча. Також були поранення обличчя. Розпочалися довгі місяці лікування – спершу у Дніпрі, потім у Луцьку.

Загалом майже півтора року чоловік проходив лікування та реабілітацію. Він намагався отримати протез, їздив на консультації, однак через великі черги та пріоритетність інших випадків процес затягнувся.

Попри втрату руки, його не одразу списали зі служби. Лише у 2024 році після проходження медичної комісії він отримав інвалідність і був демобілізований.

По завершенню служби чоловік жив у Луцьку. Часто приїжджав до сина в Маневичі.

– Він дуже любив бувати з двома онуками, гуляти, ходити в ліс. Ми намагалися його підтримати, – каже син. – Та наслідки війни і поранень давалися взнаки. У квітні 2025 року батько переніс інсульт, після якого певний час не міг говорити. Згодом його стан вдалося стабілізувати.

Останній рік життя Сергій Ваврик переважно провів удома в Луцьку. Дружина працювала неподалік житла в магазині і в разі потреби могла швидко наглянути додому.

2 квітня 2026 року серце нашого Захисника зупинилося у лікарні. За словами рідних, причиною стали ускладнення від хвороб – виразка та серцева недостатність. Йому був 61 рік.

– Він просто заснув і не прокинувся, – тихо говорить син.

Після демобілізації чоловік разом із сином неодноразово бував у рідному селі Старосілля. Особливо його вразило місце поховання загиблих військових.

– Якось він підійшов до могил і сказав: «О, братани мої…» – пригадує син Олександр.

Саме тому родина вирішила поховати його поруч із побратимами – там, де він відчував зв’язок із тими, хто також пройшов війну.

Попри всі труднощі життя, він залишався турботливим батьком і дідусем.

Вічна пам’ять Герою! Щирі співчуття рідним і близьким Воїна!

Сергій ГУСЕНКО

Читайте також:

• Востаннє говорив із батьком у день загибелі: молодий Герой з Волині понад рік вважався зниклим безвісти
• «Казав, що в нього все добре»: спогади про загиблого захисника з Волині Дмитра Дем’янчука
• Понад півтора року родина жила між надією і страхом: історія воїна з Волині Володимира Віннічука