Понад півтора року родина жила між надією і страхом: історія воїна з Волині Володимира Віннічука

Володимир народився 1974 року в селі Будки у багатодітній родині, де виховувалося одинадцятеро дітей. Двоє з них померли в дитинстві, тож виросло дев’ятеро братів і сестер. Батьки виховували своїх дітей у праці: тато Анатолій Григорович, нині покійний, працював у місцевому колгоспі, мати Лідія Григорівна також усе життя віддала цьому господарству, має звання «Матір-Героїня». Історію Героя розповідає газета Нова доба.

Уся родина добре знала, що таке праця, взаємодопомога і підтримка одне одного. І саме ці риси, за словами рідних, найбільше сформували характер Володимира. «Він був такий спокійний… Його в дитинстві посадиш – і він сидить. Нікуди не тікав, не бешкетував”, – згадує його сестра Світлана.

В рідних Будках він закінчив 11 класів, а потім вивчився у Колках на водія-тракториста. Згодом працював трактористом у колгоспі, допомагав батькам і не цурався жодної роботи.

– Володя і корів доїв, і по господарству все робив. Ніколи не відмовляв. Такий був – як скажеш, так і зробить, – продовжує сестра.

Після повернення з армії Володимир одружився з уродженкою сусіднього села Гута-Лісівська Тетяною й проживали у цьому селі з її матір’ю. У них народилося троє доньок – Марія, Юлія та Вікторія.

Попри складні життєві обставини та розлучення, він залишався турботливим батьком і не втрачав зв’язку з доньками, які нині вже дорослі: одна проживає за кордоном, інша – у Луцьку, наймолодша навчається. Проживав у тій же Гуті-Лісівській в зйомній оселі.

– Володимир працював будівельником-заробітчанином – їздив на роботи по Україні та за кордон. Був таким, що не вмів сидіти без діла. Завжди допомагав іншим. Приїжджав навіть до нас у Житомир допомагати по будівництву, – долучається до розмови дружина його брата пані Ольга.

У травні 2024 року Володимира мобілізували до лав ЗСУ. Після бойового злагодження на Рівненському полігоні потрапив до 100-ої ОМБр та вирушив на схід України. Навіть перебуваючи на службі, він намагався заспокоювати рідних, часто телефонував.

– Напередодні своєї загибелі брат подзвонив десь о десятій вечора. Спочатку питав про маму, просив показати її, вони поговорили. Потім сказав, що йде на позиції. Я йому кажу: «Ти ж зранку казав, що не підеш». А він відповів: «Ні, я йду. Останній раз піду, а далі буде видно». І більше він уже не телефонував… – з гіркотою у голосі каже пані Світлана.

31 серпня 2024 року Володимир Віннічук загинув поблизу Торецька. Проте тривалий час вважався зниклим безвісти. Родина жила між надією і страхом, шукала інформацію, зверталася до побратимів, чекала будь-якої звістки. Остаточне підтвердження прийшло лише після ДНК-експертизи.

Війна ще більше об’єднала цю велику родину. Нині троє чоловіків продовжують боронити рідну країну. Рідний брат Микола Анатолійович розпочав свій військовий шлях ще з часів АТО. Син брата Сергія Ігор воює в гарячих точках, має багато нагород. Востаннє був на бойових позиціях протягом сімдесяти днів. Також служить у війську чоловік однієї із сестер.

Похорон відбувся з усіма військовими почестями у його рідному селі. У храмі, а потім на кладовищі, зібралися сотні людей – рідні, друзі, односельці, представники влади та військові. Квіти, державні прапори, сльози і тиша стали останньою даниною Людині, яку всі знали як надзвичайно добру і скромну.

Володимира Віннічука згадуватимуть як чоловіка, який ніколи не відмовляв у допомозі, був спокійним, врівноваженим і щирим. Він жив просто, працював багато і завжди дбав про інших більше, ніж про себе. Його життя обірвалося на війні, але пам’ять про нього залишилася у серцях тих, хто його знав.

Вічна шана і слава українському Воїну!

Сергій ГУСЕНКО

Читайте також: 

• «Мріяв про сина й доньку та обожнював пасіку»: спогади про Героя з Волині Павла Куницького
• «Зате тепер я знаю, що син – удома»: мама Героя з Волині півтора року шукала загиблого сина
• Прапор із похорону та фото коханого: волинянка здійснила сходження на Говерлу в пам’ять чоловіка-Героя