Пережив окупацію Волновахи та удар «шахедів»: історія рятувальника, який знайшов новий дім на Волині
Рятувальник Антон Поляков родом із Волновахи пережив російську окупацію, евакуацію з-під обстрілів та удар ворожих дронів по гуртожитку, де він перебував під час служби на Донеччині. Після вимушеного переїзду на Волинь чоловік продовжив працювати в ДСНС і нині рятує людей у Ківерцях.
Своєю історією про пережите, адаптацію на новому місці та службу під час війни він поділився з журналістами Район.Ківерці.
Трудовий шлях: від оглядача вагонів до ДСНС
Свій трудовий шлях Антон розпочав у Волновахсі, де до серпня 2021 року працював оглядачем-ремонтником вагонів на залізниці. Проте з часом він остаточно зрозумів, що обрана спочатку сфера не відповідає його внутрішнім прагненням.
«На залізниці душа моя була не на місці, тому так склалося, що звільнився. А буквально за місяць друг, який уже працював рятувальником у Волновасі, запропонував: «Давай до нас». Я погодився. Спочатку хотів просто стати рятувальником, але під час вступу мені запропонували професію пожежного рятувальника», – розповідає Антон Поляков.
Будучи вже у цій професії, він і зустрів повномасштабну війну у рідній Волновасі.
«Між двома вогнями»: евакуація з охопленого боями міста
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Антон жив у центрі Волновахи. Уже за тиждень від початку великої війни російські окупанти зайшли на територію міста. А чоловік разом із коханою опинилися в епіцентрі найтяжчих подій.
«Ми жили в центрі міста. Тож опинилися між двох вогнів: там наші хлопці стримували, ці наступали, а ми просто посередині. І, грубо кажучи, на п'ятий чи шостий день війни, ми вже зрозуміли, що ситуація критична. Місто штурмують», – поділився рятувальник.
Батьки, на той час ще його дівчини, а тепер уже дружини, переїхали й жили у Луцьку, тож пара вирішила їхати на Волинь.
І без того критичну ситуацію у місті загострювали й відсутність зв'язку та комунікацій, бо зникли світло, газ і зв'язок, а люди були змушені ховатися у підвалах.
«Це було о п’ятій ранку. День за днем я вибирався з підвалу, прислухався до звуків і зрештою помітив, що саме в цей час настає затишшя. Тож ми взяли найнеобхідніше – два рюкзаки – і побігли в бік наших позицій. Думали: добіжимо чи ні. Було дуже страшно, але ми просто наважилися й побігли», – пригадує чоловік.
Так вони й пробігли три кілометри в сторону до пожежної частини, де служив Антон Поляков.
«Я думав лише про те, щоб бігти туди, адже знав, що моя пожежна частина розташована з боку наших хлопців. Чого ми так довго сиділи? Бо обірвали зв'язок, обірвали всі комунікації. Телефони порозряджалися, ні світла, ні газу, нічого абсолютно нема. Місто мертве. І ми бігли просто надіючись на щось», – розповідає Антон. На місці їх зустрів начальник Антона, який повідомив, що скоріше за все евакуації більше не буде.
«Я розгубився, не знав, що робити. Але вже за годину приїхали бійці нашої місцевої тероборони й сказали, що вирушають в останній рейс: «Хто хоче з нами – сідайте, вивозимо до пункту евакуації», – розповідає чоловік. З колегоюТож так героєві розповіді вдалося вибратися до евакуаційного пункту у Новоандріївці, а згодом через Курахове та Дніпро пара вирушила на Волинь.
У Дніпрі на вокзалі їм знову неймовірно пощастило.
«У Дніпрі нам потрібно було сісти на потяг, але на вокзалі були тисячі людей. Потрапити на потяг здавалося майже неможливим: у перші дні черги розтягувалися на кілометри. Ми теж стали в чергу, сподіваючись, що вдасться виїхати. Думали, що, можливо, доведеться простояти там цілу добу. Але нам знову пощастило: минуло лише 15 хвилин, як підійшли якісь хлопці й почали кричати до натовпу: «Кому до Луцька?!» Як пригадує рятувальник, чоловіки виявилися волонтерами із Церкви Спасіння, що у Луцьку. Вони привозили гуманітарну допомогу, а назад евакуйовували людей.
Під час роботи«Я почав їх розпитувати, чим вони займаються, бо на той момент страшно було з якимись невідомими людьми кудись їхати. От вони сказали, що з Волині, возять гуманітарну допомогу на фронт, а назад людей забирають, але в таких умовах, хто погоджується, а хто – ні. Ми погодилися, бо невідомо, чи сіли б ми в той потяг. І, грубо кажучи, в п'ятій вечора ми виїхали з Дніпра, і десь о восьмій ранку були в Луцьку», – пригадує Антон Поляков.Служба в Луцьку, ротації на Донеччину та удар дронами по гуртожитку З 2022 по 2024 рік Антон Поляков служив у пожежній частині в Луцьку як прикомандирований службовець, підпорядковуючись Головному управлінню ДСНС у Донецькій області.
Тож під час ротацій він регулярно їздив на схід, де допомагав ліквідовувати наслідки обстрілів, закривати вибиті вікна.
«Служив в Луцьку, але поступали, наприклад вказівки, що ротація на Покровськ чи ротація на Краматорськ. Я їздив туди, там служив, приїжджав назад. А в 2024 році вже розформували той загін, де я служив в Донецькій області й вийшло перевестися офіційно на Волинь. Мені й запропонували Ківерці», – пригадує Антон Поляков.Саме під час ротації у Покровськ, а жили рятувальники у Добропіллі, сталася страшна подія, яка ледь не коштувала життя рятувальнику.
Під час роботиЧоловік пригадує, як один із колег пожартував: «Скоро по нашому гуртожитку прилетить…». Тоді Антон сприйняв це з усмішкою, але за три дні прогноз справдився – дві групи ворожих «шахедів» вдарили прямо по будівлі.
«Після першого прильоту двох чи трьох дронів обсипалася штукатурка, нас засипало пилом. А в сусідній кімнаті, де жили військові, їх на смерть придавило плитою. Нам же пощастило», – розповідає рятувальник.
Та щойно вони почали оговтуватися та збиратися після першого удару, як у той самий гуртожиток полетіла ще одна група дронів. На щастя, чоловік вцілів та зумів оговтатися після пережитого.
З колегамиПереїзд у Ківерці та новий колективОскільки після переведення в Луцьку влаштуватися не вийшло, Антон Поляков обрав для служби саме Ківерці. За словами рятувальника, попри те, що й на Волині доводиться ліквідовувати наслідки російських ударів, робота тут набагато спокійніша: штатні побутові пожежі, а також профілактична робота з дітьми та школярами, яким у частині часто проводять екскурсії, показують пожежну техніку.
Описуючи колектив і нові умови, Антон щиро зізнається, що проблем із адаптацією чи пошуком роботи не було, а ще допомогали психологи ДСНС. Важливою частиною адаптації була й обстановка в колективі у Ківерцях.
«Тут на Волині я відчув людяність. Коли вже спрацювалися з хлопцями, я зрозумів, що цим людям можна довіряти, і не просто довіряти, а життя своє довіряти».
На запитання про те, з чого варто починати життя людині, яка через війну починає все з нуля, Антон відповів:
«Насамперед на новому місці має бути робота, яка приносить задоволення. Тоді не буде проблем з адаптацією чи чимось іншим. Коли ти зайнятий справою, не маєш часу на зайві думки. А якщо ще й отримуєш задоволення від своєї роботи, то це лікує».
Читайте також:
Будь в курсі усіх новин
