Вважав себе щасливчиком після Курської операції: спогади рідних про воїна Петра Виндюка з Волині

Про це пише газета «Полісся». 

«Ми в дитинстві жили дуже дружно. Поле, ягоди, гриби. Завжди багато працювали з батьками. Але пригадуються і розваги на воді, і зимові забавки. Дитинство щасливе, безтурботне, але важке», – повертається в минуле старша сестра захисника Наталія Невар.

Вона і троє менших – погодки, тож не уявляли себе в окремості один від одного; наймолодший брат народився уже значно пізніше.

«Уся робота, яка виконувалася в селі, була на Петрові. Він був першим батьковим помічником, а згодом перейняв усі його обов’язки. Власної сім’ї не створив, жив з братом у батьківській хаті, але щедро дарував свою любов племінникам, а їх у нього аж семеро, та їхнім дітям. Племінники також дуже хвилювалися за його службу і стан здоров’я після повернення».

Усе життя Петра Виндюка фактично промайнуло в Карпилівці. Виїжджав хіба що на строкову службу в Житомирі і на навчання в Ковельському технікумі, яке так і не завершив – не сподобалося, хоча пристрасть до машин і техніки лишалася. Був працьовитим, добрим душею. Хоча не завжди був легким у спілкуванні, але ніколи не виявляв злоби чи агресії. Був замкнутим, але якщо говорив, то неодмінно щиро. Місцевий добряк. Заробляв на життя, збираючи дари лісу, допомагав односельчанам.

Наталія зізнається, життя повело кожного власним шляхом, але спілкування підтримували, особливо тісним був зв’язок, коли Петра мобілізували. З огляду на стан здоров’я, він не повинен був служити, але гідно виконував свій обов’язок, усі поставлені завдання. З настроєм повертався у стрій, свідомий був покладеної на нього відповідальності. Дніпропетровщина, Сумщина…

Спочатку був у складі 95-ої окремої десантно-штурмової бригади гранатометником-кулеметником. Був нагороджений відзнакою «За знищення ворога». Потім потрапив у підпорядкування 67-ої окремої механізованої бригади. З грудня 2024 року брав участь у Курській операції. Це був найтяжчий період в його житті.

«Зима, холод… Найгіршим називав не нестачу їжі, а цілковиту відсутність води. Не було і прихистку. Де викопаєш заглиблення – там і заховаєшся, аби відпочити. На початку 2025 року Пєтька більше місяця не виходив на зв’язок. Надію давали повідомлення, що серед загиблих його немає. Лише потім ми дізналися, що їх обстріляли. Казав, що вижило лише двоє. Вважав себе щасливчиком, – пригадує сестра Олена Трохимчук. – З нами, сестрами, він не ділився пережитим. Лишень коли у нього з’являвся настрій поговорити, то міг щось розповісти. Здебільшого, серед чоловіків. Зізнавався, що бачив важкі картини і це неможливо описати».

2 лютого 2025 року родина дізналася, що в Петра важке осколкове поранення ніг. З того часу – лікарні, госпіталі, реабілітація. Усі осколки залишилися в тілі, тож увесь минулий рік захисника пролетів у намаганнях покращити втрачене здоров’я. У перерві між лікуванням повертався на службу на Дніпропетровщину, а згодом чоловіка комісували. Отримав статус особи з інвалідністю внаслідок війни. Все ж відголоски фронту завжди були поруч з ним: боліла голова, погано ходив, давалися взнаки і давні проблеми зі здоров’ям. Ветеран збирався у чергову поїздку на Київщину, аби продовжити вилучення осколків, але його життєва нитка раптово обірвалася.

«Наш Петро був дуже гарним. Замолоду мав акторську зовнішність: русявий, блакитні очі, атлетична статура. Після фронту, здається, був сам на себе не схожий: дуже схуд, погляд запав, риси обличчя втратили жвавість, – оплакують втрату сестри. – Він мав важке життя, але був дуже добрим. Просто жив, допомагав. Мовчазний, щирий, коханий наш брат…».

Читайте також:

• Повернувся «на щиті» майже через два роки після загибелі. Історія Героя з Волині Андрія Оніщука
• «Про те, що сам пішов по повістку, дізналася після загибелі». Спогади про полеглого воїна з Волині
• Без страху і вагань завжди ішов першим на завдання: спогади про мужнього патріота з Волині Максима Єгорова