Без страху і вагань завжди ішов першим на завдання: спогади про мужнього патріота з Волині Максима Єгорова

Максим Єгоров народився 21 квітня 1985 року у місті Володимир-Волинькому і був пізньою дитиною в батьків. Його мамі – Світлані Костянтинівні, на той час виповнилося 39 років, батькові – уродженцю села Водорацьк Ульяновської області рф Юрію Гавриловичу, який, переїхавши на Волинь, усе своє свідоме життя пропрацював гірником на шахті №4, минало 50. 

Навчався хлопець у ЗОШ №1, яка нині має статус ліцею. Після закінчення школи вступив у тодішнє Луганське правове училище, вивчившись на юриста.

Свою майбутню кохану дружину Наталю Стебелько Макс знав з дитинства. Оскільки виросли вони в одному дворі. Батьки дівчини купили квартиру поруч будинку, де мешкала мама хлопця. Тож спочатку молоді люди були друзями, а коли трохи подорослішали, відчули  неабияк симпатію одне до одного. Та сталося так, що невдовзі життєві дороги їхні на якийсь час розійшлися.

Максим після закінчення училища поїхав на заробітки в Німеччину, а Наталка спершу пішла вчитися на фармацевта у Житомирський фаховий коледж, а потім - у Київську регіональну академію управління персоналом.

Доля кожної людини визначається на небесах

 «Але ж недаремно вважається, що доля кожного з нас ще від народження визначена самим Всевишнім на небесах, бо через кілька років ми знову зустрілися з Максимом у своєму дворі, щоб уже ніколи не розлучатися. І від першої зустрічі обоє зрозуміли, що створені одне для одного. Зустрічалися не довго. У новорічну ніч коханий запропонував мені свої руку і серце. Причому, зробив це так, що я пам’ятатиму це, допоки битиметься моє серце.

У  2012 році ми відгуляли весілля і були на сьомому небі від щастя. Хіба могли ми тоді навіть у найжахливіших снах відчути, що чекає нас попереду, через що доведеться пройти, та які випробування судилося пережити нашому коханню», - витирає набіглі на очі сльози Наталя.

Невдовзі у молодят народилася донечка, яку вони назвали Анастасією, а ще через майже три роки – синок Давид. Аби забезпечити родину та створити для рідних комфортні умови для життя, Максиму доводилося дуже важко працювати за кордоном, але він був спокійний, знаючи, що вдома на нього з нетерпінням чекають кохана дружина та двоє діточок, любов і турботу яких, чоловік відчував навіть на відстані.

Та все змінив світанок 24 лютого 2022 року, коли Україна прокинулася від вибухів бомб та ракет, й війна перекреслила та переінакшила не лише щастя родини Єгорових, а й  змінила тисячі людських доль… 

Коли країна в небезпеці, справжній Чоловік не сидітиме вдома

Максим на той момент уже працював у столиці. Того ж ранку він виїхав у рідне місто. Добиратися було дуже важко, адже всі дороги були вщерть забиті біженцями, які тікали від фронту, що гримів уже на околицях Києва. Людей гнали з домівок страх та невідомість. 

«Але, попри все, мій «Рідний» (так ми називали одне одного), як завжди зробив усе, щоб уберегти мене з дітьми від небезпеки, перевізши до Польщі. Сам же повернувся в Україну. І я вже тоді відчула, що так він учинив, наперед знаючи, що не зможе залишатися осторонь, коли країна в біді, що, як справжній чоловік і патріот, стане на її захист.

Мені було дуже страшно. Аби його зупинити, сховала усі документи. Та Максим усе ж знайшов спосіб піти на фронт. Мовчки, нічого мені не сказавши про своє рішення, щоб уберегти нас від переживань, зробив вибір. Так прийшло усвідомлення, що почався зовсім інший етап нашого життя, в якому війна розділила його на «до» і «після», - згадує жінка.

Максим Єгоров із позивним «Змій» спочатку хотів потрапити в 14-ту  бригаду, але в Нововолинську туди нікого не брали, оскільки штат бригади було укомплектовано. Тому він вирушив до Яворова, де 14 березня 2022 року його зачислили мінометником у 24-ту ОМБр імені короля Данила.

Там хлопці пробули менше тижня. Після цього їх перекинули на Луганщину, де вони понад 2 місяці виконували бойові завдання в районі Сіверськодонецька та Лисичанська. В одному з боїв, повертаючись із позиції, Максим отримав поранення.

 Серце жінки рвалося в Україну, поближче до коханого

«Коли чоловік пішов на війну, ми через місяць повернулися в Україну. Серце тривожилось на чужині і рвалося додому. Хотілося бути ближче до коханого і тут чекати на його повернення. Ми постійно спілкувалися. Та якось він кілька днів не виходив на зв'язок, а коли зателефонував, я відразу відчула, що щось негаразд. Пізніше дізналась, що він поранений і потрапив у Павлоградську лікарню. Та рідненький ніколи не скаржився, що б не сталось, завжди намагався триматися, не хотів лякати мене, був дуже позитивним.

Розмовляючи зі мною, жартував і заспокоював мене, казав, що у нього все добре, що скоро приїде додому.  Я тоді ще не знала, наскільки важкими були його бойові дороги, як багато він пережив, але робив усе, щоб ми з дітьми не відчули його болю», - стримуючи сльози, ділиться своїми переживаннями дружина Героя.

Найщасливіший день у колі найрідніших

Підлікувавшись і виписавшись із лікарні, Максим у кінці травня – на початку червня на місяць приїхав у рідне місто на реабілітацію. Це була його перша зустріч із рідними після початку повномаштабки.

«Пам’ятаю, як ми з дітьми вибігли йому назустріч, не чекаючи жодної хвилини й бажаючи його обійняти. Наш любий воїн вийшов з машини - такий красивий, мужній, усміхнений з великим букетом моїх улюблених піонів, які завжди дарував мені не лише у свята, а просто так, не шукаючи приводу. Тоді ми вперше побачили його у формі.

Діти, - щасливі та схвильовані обіймали й цілували тата, а я ледь стримуючи сльози, змогла лише сказати: «Дякувати Богу я тебе дочекалася». Ми всі були неймовірно щасливі, що наша сім’я нарешті знову разом. 12 червня ми з коханим вирішили здійснити давню мрію - повінчатися у храмі й отримати Господнє благословення нашого шлюбу.

Максим був у військовій формі, я – в маленькій білій сукні. А поруч стояли наші рідненькі дітки та вся родина. І це був найкращий та найщасливіший день у нашому житті», - з  сумною усмішкою згадує Наталя.

Після вінчання родина Єгорових влаштувала чудову фотосесію. Це були зворушливі й незабутні враження, які подружжя хотіло зберегти у пам’яті на все життя. Максим, міцно обіймаючи кохану дружину, кружляв її у танці разом з дітьми, і жінці здавалося, ніби час зупинився, що сувора реальність – просто страшний сон. Вони прокинуться – і немає ніякої війни. 

 Завжди тримав біля серця, як обереги, прапор міста та сімейне фото 

Та все хороше швидко закінчується. Не встигло подружжя натішиться сімейним затишком, як дні відпустки пролетіли, ніби одна мить, і Максиму треба було знову повертатися туди, де гримлять вибухи, ллється кров, і на нього щосекунди чатує смерть.

Із собою він узяв сімейне фото, яке гріло йому душу у перервах між боями і було з ним, поки не перестало битися його серце. Дивлячись на рідні обличчя, воїн до щему у грудях згадував щасливі дні, проведені в колі своєї родини.

«І де б мій рідний не був, де б не воював, у нього біля ліжка завжди висів прапор рідного міста. Це був для нього не просто прапор. Так він відчував рідний дім, нашу любов та підтримку. Також поруч завжди лежали дорогі для нього речі: жетон з написом: «Тату, я тебе чекаю», наше сімейне фото і текст 90-го Псалому, які були для нього оберегом, нагадуючи, що він – під покровом Всевишнього.

А, коли Максима не стало, я поклала йому у форму той жетон, аби у свою останню земну дорогу він пішов із тим, що було для нього важливим усю війну: віра, яка давала йому силу, й молитва, що стільки разів берегла його серце», -  розповідає, витираючи сльози кохана Героя.

Був сильною й унікальною особистістю

До поранення підрозділ, де служив мужній воїн, тримав позиції на околицях Лисичанська, в районі селища Тошківка, та Торецька. Потім його перекинули під Оріхове, неподалік 29-го блокпосту. Восени та взимку 2023 року бійці бригади били москалів у Соледарі та під Бахмутом.

Під час одного з боїв хлопців накрила ворожа арта, і Максим виніс на собі з-під обстрілу важкопораненого побратима. Про все це Наталка дізналась уже згодом від його побратимів. Сам Максим взагалі мало що розповідав їй про фронтові будні, аби не переживала. 

«Та проживши поруч із ним 13 років, я добре вивчила характер свого коханого. Він був сильною та унікальною особистістю: вольовий, наполегливий, принциповий, з неабияким відчуттям справедливості, не боявся говорити правду в очі, захищав  побратимів, не прогинаючись перед командуванням, навіть якщо це могло зашкодити йому самому.

За словами хлопців, навіть під час виходу з бою Максим діяв рішуче і дуже швидко, відриваючись від небезпеки і тим самим рятував інших бійців», - з гордістю за чоловіка молода вдова.

Після Бахмута  у квітні 2023 року Максим із побратимами обороняв позиції в районі Кордюмівки та Білої Гори, де на початку травня знову отримав важке поранення, переживши дві складні операції на нижній щелепі у Кривому Розі та в Луцьку. Попереду була реабілітація та довге лікування в рідному місті. Чоловік не міг нормально харчуватися, тому дружина готувала для нього рідкий супчик, аби він міг їсти через трубочку.

Це був важкий період відновлення, але захисник ніколи не втрачав сили волі, зажди був на позитиві, тримався сам і старався розрадити й заспокоїти родину, завжди знаходячи у всьому радість. Тому кожен день поруч із ним був  для всієї сім’ї особливий.

 Після відновлення Максим Єгоров був зачислений у 1020 ракетно–зенітний артилерійський полк (елітний підрозділ у складі сухопутних військ ЗСУ) і спочатку тримав небо над Києвом. Та прослужив там не довго, бо прагнув знову бути поруч зі своїми побратимами там, де найважче.

Тому 16 серпня 2023 року у звані молодшого сержанта його призначили командиром 3-го відділення радіоелектронної боротьби з безпілотними літальними апаратами та крилатими ракетами Одеської 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу, яке виконувало бойові завдання на Покровському напрямку – в районі Костянтинівки та Дружківки, що безперервно, вдень і вночі, обстрілювалися з усієї наявної у москальських зайд зброї...

Це була надзвичайно відповідальна служба, від роботи якої залежала безпека побратимів, їх захисту від ворожих дронів і ракет. Мужній воїн по декілька днів перебував на позиціях, але завжди знаходив можливість відправити рідним коротку звісточку, що з ним усе гаразд. На цьому напрямку він воював більше року.

«Можливо, сам Господь готував мене до невідворотного…»

 «Чоловік тривалий час не був удома, і в мене на серці дуже неспокійно, виникало якесь внутрішнє тривожне відчуття непоправної біди. Я всіляко старалась його відігнати, але не виходило. Вже після смерті рідненького, прийшло усвідомлення, що, можливо, так Господь готував мене до невідворотного. Згодом Максим зізнався, що теж відчував щось таке.

Ми говорили про це, і я попросила його взяти у квітні відпустку, аби ми разом могли відсвяткувати його сорокаріччя та Великдень. Але ріденький написав, що планує відпустку влітку, щоб можна було сходити з сином на риболовлю (улюблене хобі). Та згодом передумав й погодився на мою пропозицію. Тож 10 квітня 2025 ми з татом зустріли його в Ковелі на вокзалі, ще не знаючи, що ця наша зустріч  - остання.

Під час реабілітації він дуже погано спав ночами, тому ми їхали в Карпати, на термальні води. Там Максим розслаблявся, і в нього покращувався сон. Тож і цього разу ми разом із дітьми та моїм татом (обох наших мам і його тата на той час уже не було) знову вирушили в гори. Дуже хотілось устигнути все і як би наздогнати час», - ледь стримує сльози Наталя.

Відвідавши всі свої улюблені місця, родина Єгорових 21 квітня трохи посиділа в кафе, зробила фото і відео, а, коли повернулися додому й настав час Максиму повертатися у свій підрозділ, Наталія благала чоловіка, який побував майже на всіх «гарячих точках» фронту, берегти себе й пам’ятати, що вона з дітками з нетерпінням чекатимуть його повернення.

Перед від’їздом воїн побував на всіх кладовищах, де вічним сном спочивають його побратими, пов’язав стрічки та вшанував їхню пам'ять. На жаль, багатьох друзів, які воювали з ним із перших днів війни, майже немає в живих. 

 Завжди ішов першим туди, куди не доїжджала навіть техніка

«Мій рідний усе своє життя був патріотом своєї країни. Коли ще був у Яворові, першим зробив крок, аби їхати  на Схід. Виявляв бажання іти туди ще в 2014 році, але не дозволили обставини. А під Костянтинівкою завжди ішов першим туди, куди не доїжджала навіть техніка. Не раз умовляла його не наражати себе на небезпеку, але він не міг інакше», - наголошує вдова Героя. 

Потрапивши на передову, Максим декілька днів не виходив на зв'язок. І тільки потім дружина дізналась, що він тоді поїхав на завдання, щоб забрати хлопців, які провели на позиціях більше місяця. Разом з ним зголосилися ще двоє добровольців. Подолавши 15 кілометрів пішки, вони вантажили на тачку станцію РЕБ і разом із бійцями, попри сильний ворожий обстріл, цілими й неушкодженими повернулися до своїх.

Після цього чоловік зателефонував коханій й на її запитання - де був, - розповів, що виконував дуже важливе завдання, але тепер уже, мовляв, постійно буде в безпечному місці. Поросив не хвилюватися, не переживати й передати йому кросівки – хотів трохи побігати, щоб тримати себе у формі, оскільки планує, восени приїхати додому на день народження доньки і після того вже перебуватиме подалі від зони бойових дій. 

 Серце жінки відчуває, що коханий у біді, навіть на відстані

«Та не минуло й двох днів, як він, очоливши групу, в якій було ще троє бійців, замінивши свого друга Олега, вирушив, як сказав, на останнє завдання. Їхній підрозділ на той момент стояв поблизу Торецька неподалік шахти, за декілька десятків метрів від якої, були позиції орків. Тому нашим бійцям треба було, міняючись через кожні чотири дні, звести неподалік селища Диліївка Бахмутського району фортифікаційні укріплення й замінувати територію.

Вранці 18 травня вони поверталися із завдання. Як завжди, Максим ішов першим. Двоє хлопців – по боках, а один – позаду. І тут почався мінометний обстріл. Двох бійців накрило відразу, Максиму перебило ноги, відірвало палець на руці. А про долю третього я дізналася лише тепер. Він вижив», - від важких спогадів Наталка ледь стримує ридання. 

Вона того ранку, перечитавши чоловікове повідомлення, де він, уже будучи пораненим, писав, що в нього все добре, прихопивши телефон, з яким ніколи не розставалася, пішла до церкви. На душі в жінки було вкрай важко. Ще нічого не знаючи, вже передчувала, як насувається щось страшне. Про те, як усе сталося з коханим, їй розповіли потім його побратими.

Евакуювати пораненого відразу завадив сильний вогонь ворога, але хлопці, не зважаючи на потужний обстріл, все ж сіли в Хамер», витягли його і перевезли на стабілізаційний пункт. Коли виносили на ношах, знову почався обстріл. Один із осколків, пробивши пораненому бік між пластинами бронежилета, застряв майже біля серця. У стабпункті йому наклали турнікети на ноги, зупинили кров, перев’язали рани й 19 травня переправили в одну з найближчих лікарень на Донеччині. 

На мить відчула, що чоловік поряд  і турбується про неї, як і при житті

«19 травня мені зателефонував командир. Побачивши знайомий номер в себе на телефоні, я відразу зрозуміла – сталося непоправне. Командир повідомив про поранення чоловіка, запевнивши, що стан його вже стабілізували. Та в якій він лікарні, не сказав. Зателефонувала до друга нашої сім’ї, який допоміг 20 травня через своїх знайомих знайти Максима в клініці імені Мечнікова у Дніпрі.

Того ж дня ми виїхали туди. Думала, стану біля ліжка рідненького, буду молитися, Господь почує мене й збереже йому життя. Ще з дороги зателефонувала лікарю, який сказав, що Максим пережив клінічну смерть і тепер перебуває в дуже важкому стані. З’ясувалося, що це сталося через осколок біля серця, якого медики спочатку не побачили.

У Дніпро приїхали вночі. Через відключення світла там панувала суцільна темрява. Діставшись до лікарні, відразу ж пішла в реанімацію. Очі коханого були заплющені, але я стала з ним розмовляти просила, щоб не залишав нас, серцем відчуваючи, що він мене чує.  

Незважаючи на прогнози медиків, вірила, що чоловік житиме. А коли вранці 21 травня ми з татом прийшли в лікарню, нам повідомили, що близько четвертої ранку серце мого рідненького зупинилось назавжди…  Далі уже нічого не пам’ятаю…», - плачучи, розповідає Наталя. 

Коли поверталися додому, жінка на якусь долю секунди відключилася й відчула, як коханий стоїть біля неї й накриває її одіялом так, як завжди робив це при житті.

 Молодший сержант Максим Єгоров похоронений на Алеї Героїв на монастирському кладовищі в селі Низкиничі. За мужність, відвагу й жертовність, проявлені у боях з російською ордою, за безмежну любов до Батьківщини він нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. Цей орден Наталя згодом принесла  йому на могилу зі словами: «Ти заслужив його за життя, але отримав посмертно. Це - свідчення твого життя того, ким ти був, твоєї сили та мужності…».

«Дякую Господу за кожен день, прожитий разом»

 «Та найголовніша його нагорода – на небесах, бо я вірю, що той, хто віддає своє життя за інших, має нагороду від Всевишнього. Мій чоловік проживав кожен день, як найцінніший Божий дар. Там, де був він, завжди було відчуття свята. Він ніколи ні на що не нарікав, не скаржився і в будь-якій життєвій ситуації знаходив вихід. І я дякую Господу  за кожен день, прожитий поруч із ним, за його любов і турботу, які він щодня дарував мені та нашим діткам. Якби можна було прожити ще одне життя, хотіла би прожити його разом із ним.

Війна дала нам зрозуміти, наскільки сильною може бути любов, як важливо знаходити щастя в простих речах. Уміти цінувати кожну зустріч, кожен дотик, кожні обійми, рідний голос, кожну хвилину поруч з коханою людиною, триматись за руки і дякувати Богу за ще один день у парі. Свого Максима я бачу у наших дітях.

У донечки – його характер, погляд, внутрішня сила, у сина – мужність, ніжність, любов та особливий зв'язок, що нездатна стерти жодна війна. Я зробила собі подарунок, де написано: «Любов, яка сягає небес». Чоловік сам хотів мені це подарувати, але не встиг», - демонструє згадану листівку дружина Героя, закінчуючи свої болючі спогади.

Валентина САВЧУК

Читайте також: 

• Після поранення міг більше не йти на війну, але там залишились його хлопці, яким був і за тата, і за маму: спогади про Героя з Волині Олександра Малєва
• Син не знав, як сказати мамі, що батько уже ніколи не зателефонує: розповідь про життя і останній бій Героя з Волині Олександра Наумюка
• Спочатку у бій за Україну пішов батько, а коли загинув, його замінив син: спогади про двох Героїв з Волині