Після поранення міг більше не йти на війну, але там залишились його хлопці, яким був і за тата, і за маму: спогади про Героя з Волині Олександра Малєва
Dирвавшись на волю з вогняного поля та залишивши позаду стрільбу, шестеро сміливців, не маючи ні грошей, ні зв’язку, ішли пішки майже дві доби, аж поки їх не підібрав старенький бус, в якому їхали переважно жінки. Почувши, що хлопці говорять українською, вони плакали й ділилися з ними, хто чим міг…
Уродженцю шахтарського міста Олександру Малєву назавжди 42. Він був учасником боїв на Донеччині у 2014-му, пройшов Іловайський «котел», полон, а з грудня 2024 року знов став у стрій, аби захистити Україну від російської орди.
Народився хлопець 11 жовтня 1983 року і був середнім із трьох дітей Юрія Яковича, який мав уже той час старшу на три роки доньку Тетяну і працював в інспекції з виконання покарань. Потім, звільнившись з і служби у званні капітана, чоловік, отримавши ліцензію, відкрив приватне охоронне бюро безпеки «Кондор», де після виходу на пенсію, знайшли роботу багато його колег із правоохоронних структур.
Мама Сашка - Наталія Іванівна, померла 27 лютого 2017 року від онкології. Тож через кілька років батько одружився вдруге, і невдовзі у Сашка з’явилася менша на дев’ять років сестра Валентина, яка нині мешкає з трьома дітьми в Дубаї.
З дитинства мав хист до електроніки та малювання
Змалечку Саша, за словами батька, зростав дуже добрим, кмітливим, відповідальним, не байдужим до чужої біди та справедливим хлопцем, мав багато друзів, захоплювався спортом, технікою, машинами, мав непоганий хист до малювання. Намалював згодом дуже вдалий портрет своєї донечки Данієлі.
Навчався він у тодішній російськомовній школі №1, де закінчив 10 класів. Потім його призвали в армію. Служити юнакові випало у школі розвідки в містечку Димер, що на Київщині.
«Коли син у 2003 році, відслуживши строкову службу, повернувся додому, я взяв його на посаду водія до себе в охоронну фірму. На той момент наше бюро стало монополістом, оскільки в місті існувала лише державна служба охорони. Тому роботи у нас завжди вистачало. Оскільки Саша з дитинства захоплювався автомобілями, а особливо електронікою, то пропрацювавши десь років п’ять у нашій фірмі, він, винайнявши поблизу від ЦЕМу гараж, зайнявся ремонтом коробок автоматичних передач (механічну коробку міг зібрати й розібрати із закритими очима), а потім став підприємцем.
Справи у нього пішли досить успішно – мав клієнтів зі Львова, з Кіровоградщини та інших областей. Проблема була лише в тому, що гараж цей був малий, а взимку ще й дуже холодний. Тому я передав. йому свій великий гараж, який знаходився поруч нашого будинку. У 2006 Саша одружився з жінкою на ім’я Вікторія, в якої уже був син. Батько хлопчика загинув в автокатастрофі. Тож Саша замінив йому батька, полюбивши Стасіка, як рідного. Згодом у їхній родині з’явилася ще й чудесна дівчинка Данієла», - ділиться спогадами пан Юрій.
Неоголошена війна на Донбасі
А тим часом життя не стояло на місці - настав 2014–й рік , а разом із ним - і неоголошена війна на Сході. Після так званого «референдуму» на Донбасі бойовики Гіркіна майже без жодного пострілу захопили Донецьк і Луганськ, а Крим , практично, на блюдечку віддали «зеленим чоловічкам».
Герої й активісти Майдану почали формувати добровольчі загони, а 17 березня в Україні оголосили першу хвилю часткової мобілізації. Повістку в армію 9 квітня отримав і 30-річний Олександр Малєв. Тож усі замовлення, які він не встиг виконати, так і залишилося лежати в нього на столі.
Разом з іншими мобілізованими його спочатку направили у Володимир, зачисливши бійцем 51-ї бригади, а через три дні сяк–так обмундирували, видали каремати, й хлопці поїхали на Рівненський полігон, де проходили навчання понад місяць. Звідти Олександр з побратимами потрапив на Донеччину.
«Коли 22 травня сталася трагедія під Волновахою й загинули наші хлопці, я перебував у Польщі, тому, почувши про це, дуже переживав і хвилювався за сина. Декілька разів телефонував до Саші, але зв’язку з ним не було. Заспокоївся трохи лише згодом, коли він нарешті вийшов на зв’язок і повідомив, що їхній блокпост знаходився за 30 кілометрів від місця трагедії», - розповідає батько захисника.
З-під Волновахи підрозділ Олександра перекинули на Миколаївщину – на полігон «Широкий Лан», де хлопці трохи перепочили, отримали техніку й знову поїхали на Донеччину. Цього разу – в район Іловайська, де вони стояли на блокпосту.
З 90 бійців у живих залишився 21
А 24 серпня, у День незалежності, коли Олександр з побратимами несли службу на блокпосту, вони побачили що на них іде ворожий БТР, звідки стали вилазити бойовики. Потім, направивши на них дуло, виповз новенький російський танк. Бійці запросили в командира дозволу стріляти по ворожих машинах, але той - ні в яку. Мовляв, не було команди. Тоді, відсторонивши його, хлопці, самі відкрили вогонь, знищивши і БТР із сепарами, і танк. Після того по них ударили «Гради.
«Уявляєш, тату, - блокпост, діаметром десь біля кілометра. Боєприпаси у нас були заховані у нішах по боках. Але залп уже з першого «Града» прийшовся по них. Величезні важкі блоки розлетілися, ніби картонки, і від них залишилась лише гола арматура. Нас усіх присипало землею, а коли ми вибралися на поверхню, то з 90 бійців у живих залишився лише 21. А поруч з нами з автоматами стояли вищі чини росіян: підполковник і майори. Вони, як мародери, позабирали у нас абсолютно все: гроші, телефони, броніки, зброю, наколінники.
Словом, усю військову амуніцію, роздягнувши майже до нижньої білизни. Я спробував, було, заговорити з ними російською, зауваживши, що так не можна робити, адже ми, мовляв – брати. На те підполковник, цвиркнувши крізь зуби слиною, заявив: «Ви, укропи, нам счас без надобності. Чєрєз двє нєдєлі будєт об’явлена война. А счас даю вам чєтирє мінути, штоби вас здєсь не било», - розповідав згодом батькові син.
Бігли крізь вогонь і дим, чуючи позаду стрільбу та крики поранених
Неподалік було кукурудзяне поле, тож хлопці кинулися туди. Та не минуло й чотирьох, відведених їм хвилин, як росіяни відкрили услід вогонь з усіх стволів. Бійці попадали на землю і стали повзти. А стрілянина позаду не вщухала…Нарешті кукурудза закінчилася, але попереду горів і димів лан зі пшеницею чи то житом. Саша з п’ятьма побратимами, довго не роздумуючи, рвонули туди, решта 15 залишились у кукурудзі. І що з ними сталося потім, невідомо.
На щастя, лан був не дуже широкий, вогонь - не сильний, а дим ховав шістьох сміливців від ворожих очей. Обгорілі, закіптюжені й виснажені до краю, - вони вирвалися на волю. Та на цьому їхні біди не закінчилися, бо нарвалися на російський пост. Дочекавшись ночі, «зеленкою» вийшли на територію, підконтрольну Україні, де вже ходили машини.
Але ніхто не хотів зупинятися і підбирати шістьох обгорілих, зарослих, з голодними очима чоловіків. Людей страшив їхній вигляд. Тому, не маючи ані грошей, ані зв’язку, ішли пішки майже дві доби, аж поки їх не підібрав старенький бус, в якому їхали, переважно, жінки. Почувши, що хлопці говорять українською, вони плакали й ділилися з ними їжею. Давали все, хто, що мав.
Попросивши у когось телефон, Саша додзвонився в Нововолинськ до друзів, попросивши, щоб приїхали за ними в Київ.
«Додому повернувся зовсім не той Саша, якого я знав»
«Додому син дістався аж 28 серпня. Завжди дуже компанійський, відкритий до діалогу, веселий, говіркий та комунікабельний, - він тепер мало нагадував того Сашу, якого я знав. Із напівсивою головою, з погаслим, майже порожнім поглядом - нічого не хотів розповідати, на всі мої запитання відповідав: «добре», «так» або «ні». Годинами сидів біля комп’ютера й переглядав свій шлях із Донеччини додому та згадував загиблих побратимів.
Лише тижнів через два після повернення, трохи відійшовши від пережитого стресу, він став спілкуватися з друзями і взявся потроху налагоджувати бізнес, який занепав за час його відсутності. А якось зізнався мені, що коли біг через вогняне поле, найпалкішим його бажанням було – вижити. Здавалось, що, якби перед ним була вода, не вагаючись, побіг би по ній», - переповідає Юрія Якович.
Потім за бійців колишньої 51-ї бригади взялася прокуратура, оголошуючи їх дезертирами та зрадниками, які, мовляв, здалися в полон. Саму ж загартовану у боях і найбільшу в Україні на той час бригаду після повернення у Володимир розформували, солдатів, які вийшли живими з пекла, розкидали по інших частинах. Від Олександра та його товаришів по нещастю вимагали повернення втраченої військової амуніції або ж гроші за неї, не підписуючи обхідний лист. Добре, що знайшовся сердобольний старшина, який допоміг їм у цьому питанні.
«Диверсантів у полон взяли саме Сашині хлопці»
Розібравшись з усіма проблемами, чоловік знову почав займатися ремонтом автоматичних передач, попутно допомагаючи новоствореній 14-й бригаді, за що отримав подяку від командування. Йому видали посвідчення учасника бойових дій. Подальше життя з Вікторією у нього не склалося, тож через якийсь час пара розлучилася.
«Якось Сашко, переглядаючи новини ТСН, побачив відеоролик, де йшлося про те, як наші військові захопили диверсантів. За його словами, все було зовсім не так, як показували по телебаченню. Насправді росіяни просто заблукали й натрапили саме на Сашине відділення. Того дня увечері хлопці, будучи без розпізнавальних знаків, зупинилися на перепочинок в якомусь корівнику. І тут до них підійшла ще одна група військових, теж без знаків розпізнавання, прийнявши їх за своїх. На запитання російською мовою – хто і звідки вони, пришельці відповіли, що заблукали. Наказавши росіянам - підняти руки вгору, хлопці роззброїли їх і передали СБУ-шникам», - посміюючись, переповідає епізод батько Героя.
Повномасштабне вторгнення росії в Україну застало Олександра в рідному місті. У нього уже був повністю налагоджений бізнес, належно оформлені документи та оновлена база клієнтів. Як і в попередні роки, він став допомагати військовим з ремонтом техніки.
Із 50 бійців лише він один служив в армії і має бойовий досвід
А 6 грудня 2024 року, коли чоловік їхав, аби надати консультації знайомим хлопцям, які брали участь у «Формулі», його зупинили ТЦК-шники. І, хоч усі документи у нього були в порядку, його все ж затримали і повезли в Луцьк. Як на біду, свій телефон, який треба було трохи підремонтувати, Олександр розібрав і залишив удома в гаражі.
В дорозі чоловік, знаючи напам’ять телефон своєї цивільної на той час дружини, зателефонував їй і попросив забрати його залишений біля військкомату автомобіль, а також привезти телефон та інші необхідні речі. Жінка зателефонувала Юрію Яковичу, який дуже переживав і хвилювався, побачивши відкрити гараж і не знаючи, куди дівся Саша, й передала прохання сина. Наступного дня обоє поїхала до Луцька Та побачитися з Олександром їм не дозволили, взяли лише привезені речі
Через три дні його разом з іншими мобілізованими відправили в Ужгород, де зачислили мінометником у новостворену у квітні 2024 року 156-ту окрему механізовану бригаду. Тож пан Юрій з Катериною та старшою донькою Тетяною через декілька днів виїхали в Ужгород. Там вони майже пів дня розмовляли на КПП. Саша розповів рідним, що з 50 бійців їхнього підрозділу лише він один служив в армії і має бойовий досвід. Всі інші навіть автомат у руках не тримали. Потім батько з донькою поїхали додому, а Катерина залишилась ще на три дні. Пізніше вони одружилися.
Познайомилася вони, коли жінка, переживши важке розлучення, приїхала до Нововолинська з Володимира. Сподобавшись одне одному, з першого дня знайомства стали жити разом, проживши у цивільному шлюбі 5 щасливих років, не пожалкувавши про це жодного дня. Їм було надзвичайно добре та комфортно одне з одним. У чоловіка, за словами дружини, ніколи не було від неї секретів, розповідав їй усе, чого не міг розповісти батькові, щоб той не хвилювався.
В Ужгороді воїн пробув 45 днів, а потім його на направили на підготовку у Старичі, звідки перевели на місяць на бойове залагодження у Рівне. Після навчання Олександра Малєва з позивним «Санта» (такий позивний чоловік обрав після того, як у ролі Санти Клауса роздав учням дружини солодощі, подаровані їй на іменини) призначили командиром мінометного розрахунку мінометної батареї 2-го механізованого батальйону «Титан» 156-ї ОМБр, і він із побратимами відбув у район бойових дій на Покровський напрямок.
В одному боїв мінометник отримав контузію і тиждень пролежав у госпіталі. Підлікувавшись, повернувся на фронт, хоч, за словами Катерини, яка від початку вторгнення їздила до чоловіка мало не щомісяця, мав право не повертатись. Та не міг залишити без нагляду своїх молодих підопічних.
Уразив ціль з першого пострілу
«Якось комбат поставив перед мінометниками завдання - поразити завдану ціль хоча б із другого пострілу, пообіцявши надати відпустку. Та Саша, який чудово розбирався у розрахунках,зумів розрахувати координати та напрямок так, що ціль була уражена з першого пострілу. Комбат так зрадів, що, немов мала дитина, мало не танцював від радості, вигукуючи: «Поцілив! Поцілив у ціль!». Саша отрима відпустку на 15 діб. Після закінчення відпустки я завіз його у Ковель, посадив на поїзд, і він повернувся до своїх», - пригадує тато захисника.
А в перших числах липня підрозділи 156-ї бригади передислокували на Сумщину, де хлопці стримували наступ ворога із двох головних напрямків: від селищ Юнаківка та Хотінь, які межують із трасою «Суми-Суджа», і мають стратегічне значення для оборони обласного центру. Тому ділянка «Хотінь – Храпівщина – Юнаківка», розташована на висотах поряд з густим лісовим масивом та з численними маленькими річками, водоймами та ярами, на переважно рівнинній Сумщині, давала нашим захисникам суттєві переваги для оборони.
Йдучи 7 км на позицію, замість їжі та води, брали більше боєприпасів
«На початку серпня Олександра поклали в лікарню у Сумах, де йому зробили операцію на грижу, надавши потім 15 днів відпустки на реабілітацію. Це була остання наша зустріч із сином. 27 серпня він повернувся у свій батальйон, який знову громив рашистів на Покровському напрямку», - на якусь мить чоловік мовчки переводить дихання, відводячи враз потемнілі від смутку очі.
За час перебування під Покровськом Катерина двічі відвідала чоловіка.
«Першого разу я поїхала до Саші перед його днем народження. Приїхавши у Краматорськ і винайнявши там квартиру, пішла на ринок, аби закупити продукти й приготувати святковий стіл для рідних. Справа в тому, що в цьому місті також служать мій тато і брат. До того ж разом із чоловіком до нас приходили і його хлопці, про яких він постійно турбувався. Тож до їхнього приходу я завжди старалась приготувати щоь смачненьке. Причому не лише їжу. Йшла на ринок і купувала все, що могло їм знадобитися на війні.
Не раз перечікувала черговий приліт, до яких тут уже звикли. Та все ж устигла придбати усе необхідне, хоч після прильотів, ринок майже наполовину був розбитий і горів. Тож свято та зустріч з рідними залишили багато позитивних емоцій. Другого разу ми зустрілися з чоловіком, братом і татом у Краматорську десь через тиждень. За той час від ринку, як і майже від усього міста, залишились лише руїни. Саша, мабуть, щось передчував, бо, прощаючись, заплакав і довго не випускав мене з обіймів», - згадує останню зустріч з чоловіком Катерина.
Головний сержант мінометної батареї 2-го мехбатальйону Олександр Малєв загинув 20 листопада 2025 року під час виконання бойового завдання в селі Шахове Покровського району.
Любов до Батьківщини була закладена у крові змалечку
Сталося це, коли він із п’ятьма своїми хлопцями повертався з позиції на базу. Квартирували вони, постійно переїжджаючи з місця на місце, в одному з сіл Дружківської громади Краматорського району. В дорозі їх помітив ворожий дрон і випустив заряд прямо в кабіну автомобіля. Олександру, який був за кермом, вирвало ліву руку й частину тулуба. Хлопці, які їхали з ним, отримали поранення, дехто – інвалідність, але залишилися живі.
«Розмовляючи з сином телефоном незадовго до його загибелі, я дуже просив його без потреби не ризикувати й берегти себе, бо будучи командиром, він, практично, щодня бував на позиціях. Вертався і знову їхав назад. Часто вони ходили по 7 кілометрів туди і назад пішки, беручи, замість їжі та води, побільше боєкомплектів. На те Саша відповів: «Тату, ну, як мені залишити без опіки 40 молодих хлопців, яким я і за тата, і за маму».
І я ніколи його за це не лаяв, не говорив, що ти, мовляв, уже відвоювався, нехай тепер ідуть інші. Ми обоє не так виховані. Любов до Батьківщини у нас обох змалечку закладена у крові. Син ніколи не жалкував, що пішов на війну, зауважуючи, що святий обов’язок чоловіка – захищати рідну землю та свою родину», - наголошує Юрій Якович.
Похоронили Олександра Малєва 27 листопада 2025 року на Алеї Слави в районі другої шахти. На похорон прибули його побратими, яким тато загиблого того ж дня передав бус, що перед тим пригнав із друзями з Польщі для сина. Відмінивши заняття, прийшли віддати шану мужньому воїну й учні та вчителі ліцею, де колись навчався Герой. Оплакував вітчима, проводжаючи в дорогу у вічність, і 21-річний Станіслав, якому Олександр, змалечку був за рідного батька.
Рішенням сесії Нововолинської міської ради Олександру Малєву посмертно надано статус «Почесний громадянин міста» з відповідною відзнакою. Він також нагороджений медаллю «За участь в антитерористичній операції».
Валентина САВЧУК
Читайте також:
- Син не знав, як сказати мамі, що батько уже ніколи не зателефонує: розповідь про життя і останній бій Героя з Волині Олександра Наумюка
- Спочатку у бій за Україну пішов батько, а коли загинув, його замінив син: спогади про двох Героїв з Волині
- Волинянин бився за кожен метр рідної землі: спогади сестри про брата-Героя Олександра Давидчука, якому назавжди 39…