Спочатку у бій за Україну пішов батько, а коли загинув, його замінив син: спогади про двох Героїв з Волині

Уродженець міста гірників Дмитро Шопук народився 16 вересня 1980 року і був меншим із двох синів Марії Онисимівни та Миколи Михайловича Шопуків. Його старший брат Олександр загинув у 20-річеому віці під завалом на 5-й копальні, куди пішов працювати, наслідуючи батька, який пропрацював там більшу частину свого життя. 

Два сини – дві долі

«Трагедія сталася 15 грудня 1997 року. Тоді була дуже люта  зима. Вугілля у пласті майже не було. Тож Саша, який пропрацював на шахті лише чотири місяці, отримав завдання - спуститися в бункер і стукнути по стінці пласту, щоб  вугілля обсипалось, аби можна було вивезти його «на гора» й нагріти воду, аби гірники, які працювали під землею, мали можливість помитися.

І саме в той момент почалася відкачка «чорного золота», яке обвалилось, засипавши бункер, в якому перебував наш старший син. Коли його витягли з-під завалу, він уже не дихав…», - тяжко зітхаючи, згадує пані Марія загибель свого первістка.

Менший син Діма, за словами матері, вже змалечку ріс добродушним та небайдужим до чужого горя хлопцем, завжди старався всім чимось допомогти. Коли пішов у школу, захопився футболом, але від цього захоплення страждало навчання, тому батьки поставили перед сином ультиматум: «футбол або уроки!». На другому місці після  футболу у хлопця була техніка, особливо автомобілі. У старенькій батьківській «шістці», якби міг, то їв би і спав. Третім хобі були гриби. Завжди виходив із лісу з повними кошиками. 

Навчався Дмитро в школі №5, а після закінчення дев’ятого класу пішов учитися на муляра у ВПУ в Будятичах. 

Мати назавжди відмовилась від сина

«Йому не минуло й 17-ти, коли він почав дружити з дівчиною на ім’я Ірина. Дружили, дружили й не зогледілися, як  у 18 років стали батьками гарного хлопчика,  який народився 22 листопада 1998 року.  Назвали  його на честь Діминого старшого брата Сашком.

Разом подружжя прожило два роки, але  потім жінка подала на розлучення, а коли синові виповнилось 15, відмовилась від нього, пославши жити до батька.

Рішення аргументувала тим, що хлопчик, мовляв, народжений поза шлюбом, і батьки чоловіка, тобто – ми, примусили їх до одруження. А оскільки в Дмитра була вже друга сім’я, то, щоб онука не віддали у прийомну подину, ми з дідом забрали його до себе. Після цього мати не приймала жодної участі в житті сина, хоча й, згідно рішення суду, мала би опікуватися ним до повноліття», - зауважує бабуся Сашка.

По закінченню училища у 18 років Дмитро влаштувався на роботу на ливарний завод, пропрацювавши там понад 2 роки. Потім поїхав  до батька на заробітки в сусідню Польщу, де пробув 16 років.

Перебуваючи за кордоном, він у 2001 році познайомився з новою пасією, з якою прожив у неофіційному шлюбі 16 літ. Правда, без дітей. А в 2017-му подружжя, розсварилося, й чоловік повернувся в Україну. На той час його синові Олександру вже виповнилося 18 років, і він опановував професію слюсаря з ремонту автомобілів у ВПУ. 

Як повідомляється в характеристиці з училища, Сашко був досить пасивним та замкнутим, але не конфліктним хлопцем, хоча й важко переносив невдачі та образи, мав занижену самооцінку та був полюбляв самотність. В окремих ситуаціях він зазвичай тривожився й нервував.

У навчанні не завжди до кінця використовував власні можливості та здібності, спокійно реагував на зауваження педагогів, не мав шкідливих звичок і був у нормальних стосунках з одногрупниками. А ще юнак мав досить гарні здібності до малювання й неодноразово перемагав у конкурсах малюнків.

Закінчивши училище, Олександр перебивався випадковим підробітками.

Повернувшись із Польщі, Дмитро влаштувався на роботу разом із сином на м’ясокомбінат, але працював там недовго, бо через деякий час знову став їздити другим водієм за кордон. Потім знову пішов на м’ясокомбінат, але пропрацював там лише чотири місяці. Саша затримався трохи довше, але потім теж розрахувався й поїхав у Чехію.

Коли на світанку 24 лютого 2022 року на Україну напала російська орда, 41-річний Дмитро Шипук знову працював на м’ясокомбінаті. У 20-х числах жовтня 2022 року він добровольцем пішов у військкомат, але отримав відмову, оскільки в юності, маючи малу дитину, в армії строкову службу не проходив.

Згодом ходив ще кілька разів, але з тим же результатом. Мобілізували його лише 12 січня 2023 року й відправили на навчання на Рівненський полігон, де він пробув 2 місяці. Після навчання  його зачислили у 24-ту окрему механізовану бригаду імені короля Данила, яка в той час  разом із 37-ю бригадою морської піхоти та іншими підрозділами ЗСУ, вела важкі бої на Донецькому та Луганському напрямках, зокрема, тримаючи оборону під Бахмутом та Лисичанськом.   

Коли поріділу у важких боях роту у 20-х числах березня вивели на ротацію та відновлення, Дмитра Шопука разом із групою побратимів відправили на навчання в Польщу, де хлопці пробули до липня 2023 року. 

Бої за Часів Яр 

Після повернення із-за кордону чоловік був призначений кулеметником мехвідділення 7-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону і разом зі своїм підрозділом відбув на Донеччину, де на складній ділянці фронту в районі Горлівки, Нью-Йорка, Торецька, Залізного,  Південного та Північного, не даючи московітам просунутися ні на метр, з вересня 2023-го по червень 2024 року тримала величезну смугу відповідальності королівська бригада. 

20 червня 2024 року роту Дмитра в числі інших підрозділів бригади передислокували до Часового Яру, щоб посилити оборонні можливості гарнізону міста. 

«Ситуація у місті насправді була критично важка, але його захисники намагаються створити буферну зону у районі, відомому, як Канал. Загарбники, своєю чергою, прагнуть вибити ЗСУ за канал «Сіверський Донець - Донбас». Вони почали скидати по місту менше авіабомб, але частіше бити із важкої артилерії «Солнцепек. На ранок, 22 червня, від більшості будинків залишились самі руїни.

Під час нашого заїзду у місто противник контролював увесь маршрут, яким ми почали рух, і в нього на кожному рубежі було наведено по 3-4 гармати. Плюс FPV-дрони, але  нас рятують засоби РЕБ. Прориваємось, але присутній людський страх», - так описував те, що відбувалося на той момент у Часовому Яру, командир механізованого батальйону 24-ї ОМБр із позивним «Джокер».

Напередодні нового 2025 року бригада відбила російський штурм під Часовим Яром.

Ворожа засідка, СЗЧ і повернення до побратимів

«Якось у липні, повертаючись із завдання, Діма з побратимами нарвались на ворожу засідку. Один із осколків від розірваної міни ударив його у бронежилет, зламавши ребра. Від болю він утратив свідомість. Побратими відкачали його й евакуювали у стабілізаційний медпункт, а потім - в госпіталь у Дружківку.

Там лікарі поставили йому на місце ребра й відправили на амбулаторне лікування в рідне місто. Через якийсь час Дмитро мав з’явитися на ВЛК, але не пішов, залишався вдома. Спершу сидів у хаті, потім почав виходити. Його зупиняла поліція, але при перевірці з’ясовувалося, що він не є в розшуку. Дали запит у частину і звідти повідомили, що Діма вважається СЗЧ, але в розшук чомусь не подавали», - пояснює Марія Онисимівна. 

На початку 2025 року, коли чоловік ішов за цигарками, на вулиці його схопили представники ТЦК  й завезли у СІЗО. Там  перед ним постав вибір: суд чи повернення у свій підрозділ?  Дмитро обрав другий варіант. До того ж, за свідченням матері, син, перебуваючи вдома, постійно твердив, що хоче повернутися до своїх хлопців.

45 днів на позиції  та дрон із фосфором 

Після затримання його на два дні відправили до Луцька, а потім - на полігон під Рівне, де він повторно пройшов підготовку за програмою підсумкового контролю (програма БЗВП).  Звідти 18 січня 2025 року колишній кулеметник прибув у свій підрозділ на Донеччину, тиждень проходив бойове залагодження, а  з 19-го  уже брав участь в оборонних боях за Часів Яр.   .

«Коли після навчання Діма повернувся в 24-ту бригаду, то 45 днів був на позиції. Упродовж цього часу мені лише раз переслали голосове повідомлення, де син по рації сказав: «Мама, все добре». Потім він зателефонував уже 11 березня, якраз у мій день народження.

Сказав лиш дві короткі фрази: «Мама, я – живий! Нас вивели» і відключився. Згодом розповів, що коли вони вийшли з позиції, то потрапили не у свою 7-му роту, а до хлопців з 8-ї, які приїхали забирати своїх «200-х» та «300-х». Дмитро з напарником допомогли їм з евакуацією. Коли повернулись у свою роту, їм надали 10 днів на відпочинок, а 25 березня вони з хлопцями з 8-ї роти, які випросили їх у командира,  пішли на  нову позицію.

«Так, мама, тут страшно, бо не знаю ні цієї позиції, ні бійців, які поруч», - відповів  син на моє запитання. А 9-го квітня його поранили, і він три доби пролежав на полі бою», - ковтаючи сльози, ділиться наболілим мама захисника.

За поясненням, комбата, сталося це після опівдня внаслідок удару ворожого FPV-дрона на вогневій позиції 3-го механізованого батальйону «Київ» у районі міста Часів Яр. Своєчасно евакуювати пораненого Дмитра, в якого неушкодженою залишилась лише права рука (було розбите обличчя, вибиті зуби,  перебита ліва рука, обидві ноги, вражені внутрішні органи та судини), заважали сильні ворожі артобстріли та дрони, які постійно чатували на захисників.

Витягти його бійцям, які вважали побратима вже мертвим, удалося лише 12 квітня. Після надання першої необхідної допомоги на стабпункті медичної роти бригади пораненого переправили до зведеного медичного загону Держприкордонслужби  у Дружківці, а звідти - у Дніпро. Там йому зробили операцію, але коли Дмитро прийшов до тями, то нормально говорити вже не міг. 

«У вашого сина повністю розплавлені легені»

Туди до нього спочатку поїхала цивільна дружина Світлана, з якою прожив 2 роки, познайомившись  на м’ясокомбінаті. Лікарі сказали їй, що у Дмитра, окрім поранень, виявили ще й зараження крові та термічні опіки. Тож Світлана, зателефонувала до  матері  воїна й попросила її приїхати.  

«Сина я застала ще при свідомості й поговорила з ним хвилин 15-20, хоч назвати це розмовою можна з великою натяжкою: половину сказаних ним слів не можна було розібрати. Він дуже просився додому. Та, коли я, повернувшись в Нововолинськ, звернулась із таким проханням до наших місцевих медиків, не утаївши, що  поранення дуже важкі, мені сказали, що у Дніпрі на лікування поранених воїнів держава виділяє гроші.

Але, якщо  я, мовляв,  настоюватиму й привезу сина сюди, вони його, звичайно, приймуть, але за лікування, можливо, доведеться  платити  мені самій», - гірко схлипує нещасна жінка.

У Дніпрі Дмитро пролежав два тижні, але з кожним днем йому ставало все гірше й гірше. Він, то приходив до тями, то знову втрачав свідомість. А 25 квітня, туди приїхав  військовий лікар із Одеського госпіталю й забрав його в Одесу, давши рідним, які 27-го приїхали в госпіталь, надію на одужання. Та через кілька днів у пораненого воїна почався сильний кашель із кров’ю й виникло запалення мозку. Потім він упав у кому… 

Медики згодом висловили припущення, що, можливо, той ворожий дрон був начинений якоюсь хімією, скоріш за все – білим фосфором, оскільки у чоловіка  повністю розплавились легені.

Кулеметник 7-ї роти 24-ї бригади Дмитро Шипук помер від важких поранень, отриманих на полі бою, у військовому госпіталі Південної Пальміри  9 травня 2025 року, так і не прийшовши до тями.

Похоронений Герой на Алеї Слави в районі другої шахти.

За мужність та відвагу, проявлені у боях з російським  зайдами, Дмитро  ще при житті був нагороджений відзнакою Міністерства оборони «Захиснику України».

Біда не ходить одна 

У день смерті батька його 26-річний син Олександр, зателефонувавши бабусі з дороги, повідомив, що виїжджає на фронт. Доля розпорядилася так, що відпрацювавши три місяці в Чехії,  в листопаді 2021 року юнак повернувся на батьківщину, плануючи через три місяці повторно оформити документи на виїзд за кордон. Оскільки в Нововолинську роботи  він не знайшов, то у грудні поїхав до Львова, влаштувавшись продавцем у господарський магазин. Та всі його плани  змінила велика війна. Тож Сашко пропрацював у місті Лева  не три місяці, як планував, а до червня 2023 року.  До того ж, він ще й захворів  на виразку шлунка.

Дізнавшись про це, пані Марія забрала внука додому, хоч господиня магазину  дуже хотіла, аби після лікування  він повернувся на роботу. Навіть приїздила з цим до Нововолинська. Та вертатися до Львова Олександру не було сенсу, бо за цей час він утратив квартиру, яку винаймав, а шукати нову було дорого оскільки треба було платити наперед за перший та останній місяці проживання. Таких грошей у родині не було. 

Проживаючи у Львові, хлопець познайомився зі своїм земляком на ім’я Юрій, який теж повернувся разом із ним додому.

«Юрків батько, який добре ставився до Сашка, влаштував обох на меблеву фабрику в Сокалі. Саша пішов на роботу, а  Юра -  ні.  І так сталося, що в березні 2024 року, я потрапила в лікарню. І, як на біду, того дня до онука зателефонувала Юркова мама. Поскаржилась, що сина немає вдома, попросила  його знайти. На свою голову, Саша знайшов товариша. Вірніше, – Юрко знайшовся сам: прийшов у наш дім зі ще одним другом - п’яний і з пляшкою.

Хлопці випили і, як зазвичай буває в подібних компаніях, чогось не поділили й розпочали бійку. Юра побив Сашу, а потім, побачивши в нього на столі ніж, схопив його й зі словами: «Я тебе зараз завалю!», кинувся на онука. Та Сашко був тверезіший, тому якось зумів вивернутися, перехопив ніж і вдарив у відповідь… В результаті - отримав строк, який відбував у  Полицькій виправній колонії №76 на Рівненщині», -  журно зітхає Марія Онисимівна.

Син пішов на фронт мститися за батька

Дізнавшись про важке поранення батька, Олександр повідомив бабусю, що підписав контракт про вступ до лав ЗСУ і 9 травня відправляється у свою частину. Сказав, що йде на фронт, аби помститися за тата. І, хоч бабуся та сам Дмитро були проти такого вчинку й всіляко його відмовляли, юнак учинив по-своєму. 

Його зачислили стрільцем до 3-го штурмового спеціалізованого відділення 2-го штурмового спецвзводу 1-ї штурмової спецроти «Шквал» 253-го окремого штурмового полку «Арей» Української добровольчої армії (УДА). 

«13 травня Сашка відпустили додому в 10-денну відпустку, а  в ніч  із 21-го на 22-е він поїхав у свій підрозділ. А вже 30-го зателефонував мені й сказав, що  він уже  в район бойових дій у Курській області. Пробув в армії три тижні, а потім я отримала повідомлення,що мій онук 2 червня під час виконання бойового завдання в районі села Тьоткіно, що на Курщині, перестав виходити на зв'язок, і його місцезнаходження не відоме», - зі сльозами в очах розповідає  пані Марія.

Бабуся живе надією на зустріч із онуком

Згідно пояснень командира роти та одного з побратимів, 2 червня 2025 року о 16-й годині 30 хвилин з напрямку села Тьоткіно Курської області рф позицію групи  «Малой», в якій воював стрілець Олександр Шопук, і яка знаходилась південніше цього населеного пункту, ворог почав обстрілювати  двома гарматами 122-го калібру, внаслідок чого Олександр зник із поля зору  й перестав виходити на радіозв'язок. Здійснити його пошук та евакуацію не вдалося через активну протидію з боку московитів.

 «Під час онлайн–зустрічі я запитала командира – як так сталося, що  бійця, який ніколи не був в армії, і прослужив  усього три тижні, з яких 10 днів пробув у відпустці, відразу відправили у  бій та ще й під Курськ, він відповів: «Я не можу пояснити вам цього при всіх, подавайте запит командиру частини». Хоча, трохи оговтавшись,  я  чомусь думаю, що Саша, можливо, напросився туди сам», - зауважує жінка.

6 червня Олександра Шопука було внесено в Єдиний реєстр досудових розслідувань. А потім пані Марія побачила в мережі фото полонених із оркостану, на якому був хлопець, дуже схожий на її Сашка. Вона стала звертатися в  різні державні та урядові інстанції, побувала навіть на зустрічі з Уповноваженим ВР України з прав людини Дмитром Лубінцем, якому передала звернення із проханням про допомогу в пошуку онука.  

«Шановна Маріє Онисимівно! Ваше звернення до Уповноваженого ВР з прав людини  щодо  направлення до російської сторони даних зниклого безвісти військовослужбовця Олександра Шопука для перевірки факту його перебування в полоні на території рф чи на тимчасово окупованих територіях, розглянуто  в межах компетенції.

З урахуванням гостроти  проблеми пошуку наших захисників та захисниць, які вважаються зниклими за особливих обставин, необхідності вжиття всіх можливих засобів для встановлення їх долі, Уповноваженим ВР України з  уповноваженим прав людини в рф досягнуто домовленості щодо обміну інформацією про зниклих безвісти з обох сторін  з метою перевірки факту їх можливого полону. В рамках цього механізму відомості про зниклого Олександра Шопука скеровані російській стороні. При цьому, просимо врахувати, що терміни перевірки залежать виключно від держави-агресора. У випадку отримання відповіді, вас буде поінформовано додатково», - таку відповідь на своє звернення отримала пані Марія від секретаріату Уповноваженого.

Та жінка не здається. Знову й знову зустрічається з посадовцями різних рівнів, спілкується з рідними зниклих воїнів та оббиває пороги поліції прокуратури, СБУ та інших інстанцій в сподіванні, що знайдеться її єдиний онук, її радість і надія на старість. 

Валентина САВЧУК

Читайте також:

• Міг напоїти метелика з кришечки і вмів вести важку техніку в бій: спогади про Героя з Волині
• Не дочекався народження донечки: захиснику з Волині просять присвоїти державну нагороду
• «Був справедливою людиною й душею компанії»: Герою з Волині навіки 49