Син не знав, як сказати мамі, що батько уже ніколи не зателефонує: розповідь про життя і останній бій Героя з Волині Олександра Наумюка

Уродженець шахтарського міста Олександр Наумюк народився 23 лютого 1965 року в родині гірника Василя Лук’яновича та працівниці бавовняно-прядильної Олімпіади Григорівни і був меншим із трьох дітей, мав сестру Валентину та брата Миколу. 

Батько хлопця помер, коли синові виповнилось 16 років, і Саша дуже  хвилювався за маму, яку поважав, тому з ранньої юності старався полегшити їй життя, допомагаючи у всьому, в чому тільки міг.  Коли ще був живий тато, то змалечку привчав сина до праці, пояснюючи, що чоловік  на й чоловік, аби піклуватися про свою сім’ю й уміти виконувати будь-яку роботу у своїй домівці, прививав йому повагу до старших, вчив захищати слабших. Тому й не дивно, що Сашко ріс уважним і турботливим сином та братом, умів полагодити багато що з речей, мав багато друзів та захоплень. Але найбільшим і найцікавішим для нього хобі була музика.

Коли Саші минуло 6 років, батько купив йому маленьку тальянку, на якій він дуже швидко навчився грати різні мелодії. Побачивши синові здібності до музики, батьки придбали йому невеликий баян, і хлопець більш серйозно став займатися музикою.

Музика супроводжувала чоловіка усе життя

Навчався він у колишній ЗОШ №4, а після закінчення 8-ми класів став студентом місцевого електромеханічного технікуму (нині - фаховий коледж), отримавши спеціальність  «Обробника металу різанням». І у школі, і згодом у технікумі він постійно брав участь у художній самодіяльності, їздив на різноманітні конкурси, займався бальними танцями, грав на баяні, на акордеоні, органі та гітарі. Одного разу вже у зрілому віці грою на акордеоні здивував навіть столичного керівника оркестру, який запропонував йому виступати на сцені. А ще писав вірші. Музика супроводжувала Олександра все життя. Тому й не дивно, що на фронті отримав позивний «Маестро». Не забував Сашко й про традиції своїх предків. Під час новорічно-різдвяних свят у їхньому домі завжди лунали колядки та щедрівки. 

До речі, ці традиції збереглися в родині й після його одруження. На Різдво разом із дружиною та дітьми він ходив до тещі та друзів колядувати, маючи власний сценарій та розподілені  ролі.

Знайомство, яке стало доленосним

Отримавши диплом технікуму, Олександр поїхав на практику на автозавод у Москву, а потім - у Дніпро. Звідти його призвали в армію. Службу юнак проходив у військах ППО в закритому військовому містечку  Серпухів -15, на третьому кільці оборони колишньої столиці СРСР. Одночасно він служив у музикальному взводі: грав у солдатському гурті «Сузір’я». В його обов’язки входило також грати розводки, «підйом» та «відбій» у казармі, участь у похоронах тощо. В цьому містечку він і зустрів своє кохання на ім’я Лариса.

«З Сашком ми познайомилися на огляді художньо самодіяльності Він виступав зі своїм «Сузір’ям», а ми з дівчатами співали. До того ж, військові були нашими шефами. Родом я теж із Підмосков’я, жила в Серпухові. Зустрілися ми лише кілька разів. Я розповіла, що після закінчення школи, збираюся їхати вчитися на інженера-технолога легкої промисловості в Щолково. Саша після армії теж планував поступати у гірничий інститут, тому попросив мене дізнатися про умови вступу та потрібні документи.  Наші інститути знаходились навпроти. Я поїхала в Москву, розвідала все, привезла документи. І тоді він сказав: «Не знаю, як складуться наші стосунки далі, але хотів би з тобою дружити. Мені здається, що я тебе кохаю. Хочу, щоб ми разом навчалися, а там буде видно». Ось таке було освідчення», - посміхається приємним спогадам юності дружина загиблого Героя.

Молоді люди стали зустрічатися. Юнак був дуже уважним, ввічливим, приємним у спілкуванні й ніколи не дозволяв собі нічого лишнього. І це дуже підкупило Ларису. Через деякий час юнак став бувати у неї вдома. Мама дівчини була досить строга й прискіплива до друзів доньки. Та Саша, практично, з першої зустрічі зумів завоювати її довіру, і жінка без жодних заперечень стала відпускати з ним дочку в кіно і навіть на день народження хлопця, чого раніше ніколи не дозволяла. Більше того, вона до його приходу готувала щось смачненьке.

«Тато мій теж був військовим, мав звання старшого прапорщика, тому в наш дім постійно навідувались солдати, які дуже його поважали, при потребі допомагали, бо був справедливий та завжди відстоював їхні інтереси. Приїжджали також родичі, інколи й ночували. І мама завжди всіх пригощала. Саша ж був для неї особливим гостем, бо з першого знайомства знайшов ключик до її серця. Я тоді навчалася в профтехучилищі №78 у, а на вихідні приїжджала додому. А, оскільки він грав у музичному оркестрі, то мав кілька вільних від служби годин. У суботу ввечері ми зустрічались у клубі, дивилися фільм, після якого ділилися враженнями й особистими справами. Коли Олександр демобілізувався, приїхав до мене в училище й попросив, аби провела його на потяг. Я завезла його в Москву. Ми попрощались, і він поїхав у рідне місто. Потім приїжджав до мане на день народження», - згадує Лариса. 

Повернувшись з армії й не знайшовши нормальної роботи, Олександр, наслідуючи батька, вступив до ВПУ в Будятичах, аби вивчитися на машиніста  підземного електровоза. 

Завжди був чесним і справедливим

Олімпіада Григорівна не хотіла, щоб син їхав, як планував, вчитися в гірничий інститут у Москву, тому 1986 року він влаштувався за новою спеціальністю на четверту шахту, де пропрацював до її закриття. Юнак дуже зрадів, коли в кінці грудня того ж року, отримавши диплом інженера-технолога легкої промисловості,  в місто гірників приїхала Лариса, аби разом із коханим відсвяткувати Новий рік. 14 лютого, якраз у День закоханих, молодята  зареєстрували шлюб і стали  подружжям. А 24 лютого  наступного року молодий тато вже тримав на руках свою першу донечку, яку назвали Оленкою. Ще через три роки у молодої пари народилася Ксюша, а в серпні 1998 року – син Віктор.

Коли 4-ту копальню закрили, глава родини Наумюків перейшов на шахту «Бужанська», трохи працював на НЗСТО, а далі - знову на шахті, але вже на першій. Спочатку був машиністом електровоза, згодом став бригадиром, заслуживши повагу гірників. Коли працівникам місяцями почали боргувати зарплату, став їздити на заробітки за кордон.

«Чоловік завжди відстоював справедливість. Якщо хтось із підлеглих у чомусь помилявся, говорив про це прямо в очі. Якщо людина заслуговувала премію, ходив до керівництва й добивався її. Таким же він залишався і на фронті. Нікому не давав в образу побратимів. Коли я після його загибелі розмовляла з одним із них, хлопець сказав: «Для мене Васильович був батьком, якого в мене ніколи не було. Я завжди міг прийти до нього, поговорити, спитати поради. Причому, він ніколи ні до кого не підлещувався, ні під кого не підлаштовувався, а чітко висловлював  особисту точку зору й захищав хлопців, якщо на них несправедливо хтось «наїжджав». А ще Саша терпіти не міг п’янства, зверхності, розгільдяйства та халатності ні в побуті, ні на війні»,- переповідає дружина захисника.

«Не знаю що нас врятувало, інтуїція чи ангел-охоронець…»

Пані Ларису разом з донькою Оксаною й онуком (син, який був військовим й охороняв іноземні посольства у Києві, у той час перебував на службі), перший день повномасштабної війни застав у Гостомелі, де подружжя придбало у 2018 році кватиру, яка знаходилась за якихось три кілометри від аеропорту. Мешкали вони на першому поверсі над цоколем будинку. У день вторгнення в Олени якраз був день народження, тож пані Лариса готувала наїдки до свята і лягла спати досить утомлена.  А на світанку  24 лютого її розбудила Ксюша, повідомивши, що в Україну прийшла велика війна… Жінка спочатку не повірила, але коли  збоку Києва почула вибухи, зрозуміла, що це не розіграш. Згодом це підтвердив і син, який напередодні пішов на чергування й мав повернутися 24-го, щоб з усією сім’єю відсвяткувати іменини старшої сестри. Та, зателефонувавши вранці, сказав, що у країні введено військовий стан, тому додому він не прийде.

«Віктор телефонував кожну годину цікавився, як  і де ми, чи спускаємось під час тривоги в підвал? Потім подзвонив і Саша, стурбований тим, що ми перебуваємо так близько від ворога. А ще через якийсь час на зв'язок вийшла  найстарша дочка Оленка й сказала, що за нами виїжджає зять Сергій, аби вивезти нас з цього пекла. Та на заваді стали величезні черги бажаючих  покинути місто. До того ж, у Бучі в лікарні лежав хворий на ковід мій 81-річний тато, якого теж треба було забрати. А тим часом з боку Бучі та Ірпені все частіше  й гучніше лунали вибухи. Перед нашими вікнами дуже низько і близько від будинку постійно літали ракети та гвинтокрили. Здавалось, вони ось-ось зачеплять лопатями вікна. Сусіди масово залишали Гостомель, і вже до вечора  в усьому домі залишилось лише кілька сімей, які не мали змоги виїхати. .  Потім зникло світло…», - згаду жах першого дня вторгнення жінка

Надвечір  мати з донькою та онуком спустилися у підвал, але там було холодно,тож на прохання малого Сашка, піднялися у квартиру. Але знову почався сильний обстріл. Прихопивши картонки та ковдри, жінки з дитиною в черговий раз спустились у підвал, просидівши там до другої години ночі. Хлопчик якось заснув, але дошкуляв холод. Вирішили йти у квартиру, запросивши з собою сусідку з сьомого поверху. 

«Піднявшись вище по сходах, я зателефонувала чоловікові й запитала, що в нас робиться? Ракети й вертольоти, ніби вже не літають, але чути автоматні черги. Саша пояснив, що в аеропорту Гостомеля висадились 200 ворожих десантників. Половину з них знищили, а інша половина ховається у порожніх квартирах та в підвалах. Мені стало дуже страшно. Всі позасинали, а я сиділа і прислухалася до звуків за вікнами. Бухнуло трохи гучніше, значить – у Бучі, трохи далі – Київ.   Ми  з тривого чекали на   Сергія. Але зателефонував Вітя і сказав передати Серьожі, щоб не їхав, бо на Гостомель ідуть 52 ворожі танки, і він просто не проїде.  Треба було їхати в Бучу за татом, а тут не можна вийти на вулицю, бо знову почався обстріл. Чоловік дзвонить і питає, чи вийшли, а я кажу, що не можемо, бо на вулиці, ніби джмелі, ракети літають. Не зважаючи на це, люди масово покидають місто, але до кого не підійдеш, ніхто не хоче допомогти. Словом, кожен - сам за себе», -  ділиться пережитим мати сімейства.

Коли трохи стихло, вийшли на вулицю, дійшли до перехрестя та зупинивши обстріляну, з вибитим склом автівку.  Попросили, щоб водій довіз їх до Бучі. Під’їхавши до Бучацького парку, побачили ворожі танки. Водій не наважився їхати далі й висадив їх у парку. Пригинаючись та ховаючись за голими стовбурами дерев, жінки з хлопчиком якось дістались до лікарні й забрали дідуся. Та виникла нова проблема: тепер Сергій не знав, де їх шукати. Побачивши неподалік поліцейського, пані Лариса підійшла до нього й попросила, щоб допоміг добратися до окружної. Той не відмовив  і вивіз їх  на околицю міста, до «Епіцентру», і на прохання жінки,  висадив  зі зворотного боку від входу у супермаркет.  А там  уже чекав на них зять.

«Не знаю, була це інтуїція чи, може, нас супроводжував ангел-охоронець, бо через якусь хвилину в місце, де ми спочатку мали стояти, встромилась у землю  ракета, яка так і залишилась там, не розірвавшись»,  - зауважує жінка.

Трохи оговтавшись від страху та переживань, Лариса з доньками не зашились осторонь загальної біди: прихопивши з дому нитки, яких мали багато, та деякий  одяг, щодня ходили плести сітки, аж поки жінка не відчула біль у поламані спині, який не давав їй цілий день  стояти на ногах. Тому стала передавати гроші. Олена ж пішла у восьму школу на допомогу вчителям та учням, які плели  для воїнів кікімори. 

Битва за Роботине

До військкомату Олександр Наумюк пішов вранці 25 лютого, як тільки почув, що ворог посунув на територію України. Спочатку був у місцевій теробороні, а 1 березня 2022 року підписав контракт про службу в армії. Тепер його вже ніщо не затримувало, адже дружина з дітьми та внуками були у безпеці.

Після тижневого навчання на полігоні у Володимирі  частина  воїнів сотки 7 березня 2022 року   воїни бригади приступили до виконання бойових завдань, а Олександр близько двох місяців разом з іншими тероборонівцями, які ще залишались у місті,  вдень проходив бойову виучку, а вночі патрулював вулиці міста охороняв електропідстації й інші об’єкти інфраструктури Нововолинська та Володимира, приходячи додому лише трішки поспати.   Потім він був зачислений водієм 54-го Ковельського окремого батальйону100-ї бригади ТРО, бійці якого зайняли та облаштували позиції з оборони північного кордону України з республікою Білорусь. Вони займались зведенням фортифікаційних споруд, мінуванням і контролем режимних територій, чергували на блокпостах, охороняли об’єкти критичної інфраструктури, а також патрулювали залізничний вокзал та автостанцію , виявляли ворожі ДРГ. Звідти у серпні чоловік на три дні відпросився  додому, аби в колі сім’ї відсвяткувати синове 24-річчя. Потім його перевели в Коростень, згодом - у Смілу, де він отримав травму правої руки й деякий час перебував у лікарні.

У середині квітня 2023 року Олександр Наумюк був призначений водієм 1-го відділення взводу гранатометників 3-го механізованого батальйону 118-ї ОМБр, яка відіграла ключову роль у літньому контрнаступі на Запорізькому напрямку. Прибувши в район бойових дій, чоловік, згідно наказу комбрига, з 20-го по 25-е квітня проходив навчання на базі Головного навчального центру  Держприкордонслужби, після чого відбув на Запоріжжя де, починаючи з 10 травня, виконував бойові завдання на позиціях в районі  міста Оріхів та села Роботине Пологівського району. Влітку 2023 року  Роботине стало епіцентром запеклих боїв та однією з найгарячіших точок фронту. Підрозділи бригади, попри серйозні втрати, діяли в умовах щільного мінування, прориваючи оборону орків та розширюючи плацдарм, Взвод гранатометників здійснював безпосередню вогневу підтримку піхоти, знищуючи укріплені позиції, вогневі точки й легку бронетехніку ворога (БМП, БТР) та забезпечував утримання звільнених територій. 

«Його там не мало бути»

Старший водій гранатометного взводу 3го батальйону 118-ї ОМБр Олександр Наумюк із позивними «Маестро» або «Чізвара» (виконавець клубних та рейв-бітів) загинув 7 вересня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі Роботиного від авіаційного удару КАБа, отримавши поранення, несумісні з життям.

«Саша зателефонував мені 2 вересня о 1-й годині дня й попросив, аби не хвилювалася, якщо з ним дві години не буде зв’язку. Сказав, що був такий обстріл, що вибуховою хвилею висадило двері в машині, і він не зміг навіть довезти хлопців до місця призначення й був змушений висадити їх не там, де треба було. І тепер, мовляв, йому потрібен час, аби відремонтувати двері буса, в якому знаходиться зброя, оскільки багато хто з його побратимів, які по 2-3 роки не були вдома, перебуває на межі нервового зриву й будь-якої миті може спалахнути. Вони вимагають дати зброю, щоб піти постріляти й випустити пару. Тому невідомо. від чиїх рук можна швидше померти. – від ворожих чи від своїх», - ділиться  проблемами чоловіка Лариса. 

Удруге Олександр передзвонив рідним о 10-й вечора й повідомив, що наступного дня везти бійців на позицію має його напарник Славік, але той чомусь не поїхав, тож чоловік прислав повідомлення, щоб не телефонували йому, бо він - на «нулю». Після того перестав виходити на зв'язок. 6 вересня  мати з донькою  набрали номер командира, і той сказав, що наступного дня бійців мінятимуть, і  Олександр їм зателефонує.

А дзвінка все не було і не було… 

«Та 7 березня ми так і не дочекались обіцяного  дзвінка. А  зі мною  того дня коїлось щось недобре: з очей чомусь постійно текли сльози й не вистачало повітря. Стурбована моїм станом,  донька спитала – що зі мною, а я не могла пояснити їй свого стану. Мені хтілось плакати й кричати, душу давив важкий камінь, який не давав нормально вдихнути, боліло серце. Це було о-пів на сьому вечора. І я знову зателефонувала в частину, й мені сказали, що чоловік скоро обізветься. Просидівши до 2-ї ночі й не дочекавшись дзвінка, хотіла вже знову зв’язатися з командиром, але донька відрадила. Мовляв, уже дуже пізно, тому тато не хоче о цій порі нас турбувати й зателефонує вранці. А 8 березня близько 11-ї нам повідомили, що хлопці вже вийшли, але поки що нічого невідомо, тому треба почекати, поки все проясниться», - тремтячим від нервового хвилювання голосом згадує події страшного для неї дня дружина  захисника.

А о першій годині дня матері зателефонував Віктор й дуже спокійним голосом запитав, який коньяк вони беруть, коли з батьком ідуть у гості. Здивована цим запитанням жінка відповіла, а потім запитала, навіщо йому це, адже не п’є. Син пояснив, що у друга  - день народження, а оскільки вони військові й мають вихідний, то він планує презентувати імениннику коньяк. Юнакові уже тоді було відомо, що батько загинув, але не знав, як сказати про це рідним. 

«Справа в тому, що Саша у своїх документах написав, що якщо з ним щось трапиться, то найперше про це слід повідомити сина, бо він - військовий. Віктор служив за контрактом, який підписав у 2018 році. В листопаді 2021-го контракт закінчився, і ми радили йому  прослужити ще рік, закінчити академію при Президенті, де він навчався на менеджера, а вже потім визначатися з вибором. Але почалася війна, й контракти продовжили автоматично. Та після смерті батька, за моїм проханням, Вітя звільнився з армії. Коли він підписував контракт, і ми поїхали на присягу, командир обіцяв нам, що хлопців в АТО не потраплять, але після повномаштабки   ситуація змінилася, й уже чотирьох синових побратимів немає в живих. Тому  втратити ще й сина після смерті батька я не могла», - пояснює вдова захисника. 

Не дочекавшись звістки від чоловіка, пані Лариса знову зателефонувала в частину, і командир повідомив їй, що бійці  повернулися з позиції, але дуже погано. Про те, що Олександра немає серед них, не прохопився жодним словом. Жінка стала плакати. Дочка почала її заспокоювати: «Мама, ну, ти ж знаєш, який наш тато відповідальний. Якщо вийшли погано, то це ще не означає, що всі загинули. Можливо є поранені й загиблі, яких треба порозвозити. До того ж, татові треба зібрати зброю. Справиться з усім то й зателефонує». А після 18-ї години в дім зайшла з вулиці Ксюша й тихо сказала:  « Мам, вийди , будь ласка. Там прийшли військові, тато загинув…».

Похоронений Герой на Алеї Слави в районі другої шахти. Рішенням семії Нововолинської міськради йому посмертно надано статус «Почесний громадянин міста».

«Саша був дуже творчою людиною. Перебуваючи за кордоном, писав вірші  про Батьківщину, співав у церковному хорі, грав майже на всіх музикальних інструментах. Він дуже мріяв побувати в різних країнах, відвідати старовинні міста, побачити їхню архітектуру і краєвиди навколо. Деякі мрії, завдячуючи родині, йому вдалося здійснити. Побував у Петербурзі, Парижі, Римі та  Венеції,. Понад усе він любив свою родину, був хорошим чоловіком, батьком та дідусем. У нас - п’ятеро онуків, і найстаршому з них, названому на його честь Сашком, він замінив батька, якого у хлопчика не було. Дізнавшись про загибель дідуся, малий дуже важко це сприйняв. Тепер йому – 13, і він  зі своєю мамою Оксаною живе зі мною. навчається, в тій же 8-й школі (нині ліцей), де колись вчились матм та тітка з дядьком. Олена  ж, похоронивши батька й упорядкувавши його могилу, отримала Грін-карту і разом з  чоловіком та  трьома своїми дітьми переїхала в Америку, але не забуває свою країну. Вона постійно в курсі всього, що тут відбувається, бере участь  у всіх заходах на користь  України, волонтерить, збирає кошти для потреб воїнів і пропагує за кордоном традиції й культуру предків, влаштувавши на Різдво справжнє новорічно-різдвяне дійство зі старовинними традиційними обрядами, за що їй були безмежно вдячні  українці, які десятки років прожили на чужині. Зять, до речі, теж хотів іти на війну, але на заваді стали грижі, яких у нього аж 5», - закінчує, витираючи  рясні сльози, свою гірку розповідь дружина загиблого Героя.

Валентина САВЧУК

Читайте також:

• До останнього керував боєм та ціною власного життя врятував побратимів: захиснику з Волині просять присвоїти звання Героя України
• Довгий час рідні та близькі жили надією, та згодом підтвердилася трагічна звістка: спогади про Героя з Волині
• Намагаючись евакуювати полеглого побратима, підірвався на міні. Спогади про Героя з Волині Ігоря Панасюка
• Виносила з поля бою не лише поранених, а й полеглих. Спогади про бойову медикиню з Волині