Виносила з поля бою не лише поранених, а й полеглих. Спогади про бойову медикиню з Волині

Батьки чекали на сина, а народилися донечки-близнючки

Того дня тиша в домі Віри розірвалася голосом у слухавці.

— Мамо… нашої Оленки немає, — тихо промовила донька Ольга.

— Як немає? Що ти таке говориш? Я нещодавно з нею розмовляла,  — розгублено відповіла мати й поклала слухавку, ніби цим могла відсунути страшні слова, зробити їх неправдою.

Але правда повернулася вдруге — разом із плачем доньки, що телефонувала з далекої Туреччини. Ольга розповіла: їй подзвонили побратими сестри. Вони боролися за Олену до останнього, робили все можливе й неможливе, щоб урятувати її. Та її серце зупинилося. Дорога додому виявилася довгою. Лише на п’ятий день Олена назавжди повернулася у рідне село Обенижі.

Олена з Ольгою — близнючки. З’явилися на світ 13 листопада 1993 року — в один день, під одним небом, але з різними відтінками характеру. Батьки чекали на сина, та доля розпорядилася інакше, подарувавши одразу двох донечок — схожих зовні, мов дві краплі води, і водночас такі різні всередині.

Оля була спокійною, врівноваженою,  Олена ж — рішуча, з вогником у характері, трохи вперта і завжди готова відстоювати своє. Вже змалку мріяла про професію, пов’язану з формою — ту, що потребує дисципліни, сили й внутрішнього стрижня.

«У школі сестрі легко давалися точні науки, мені ж більше подобалися біологія та анатомія, — згадує Ольга. — Коли настав час обирати майбутній шлях, кожна з нас пішла своєю дорогою: Олена вступила до львівського коледжу транспортної інфраструктури, я — до ветеринарного коледжу в Рожищі».

Після навчання їхні шляхи розійшлися ще більше. Олена стала провідницею потяга сполученням Київ—Сімферополь — робота, що відповідала її любові до руху, змін і дороги. Вступила на заочну форму навчання у Львівський державний університет безпеки життєдіяльності. Та спокій тривав недовго: після анексії Криму росією звичний маршрут зник, а разом із ним — і робота. Скорочення стало черговим випробуванням, яке змусило шукати новий шлях, переосмислювати мрії й рухатися далі, попри обставини.

Майдан. Військо. Народження донечки

«Коли почався Майдан, Олена не стояла осторонь — вона жила ним. Морозні ночі, гарячі барикади, запах диму й надії — усе це стало частиною її днів. У грудні та січні ми були там разом, тримаючись за віру в зміни. А вже в лютому вона залишилася одна — серед натовпу, що не відступав. Тоді її жорстоко побили беркутівці. Один навіть зізнався за що: бо… западенка. Про це стало відомо значно пізніше — вже після її загибелі, коли кожна деталь боліла особливо гостро».

  У 2016 році Олена підписала контракт із 14-ю окремою механізованою бригадою. Спершу — кухарка, та навіть там вона вкладала більше, ніж просто обов’язок: готувала так, ніби кожна страва могла зігріти душу. Згодом пройшла навчання і стала медикинею — тією, хто повертає з межі. На Луганщині навчилася діяти швидко, чітко, без права на страх.

У 2019-му в її житті з’явилося нове світло — донечка. Здавалося, війна відступила хоча б на мить. Але лише на дев’ять місяців. Вона повернулася у стрій, залишивши дитину під надійною опікою матері — Віри. Сестра Ольга тим часом облаштувала своє життя в Туреччині, та між ними не згасала невидима нитка — щира, міцна, сестринська.

«Мамо, ті діти загиблі приходять до мене уві сні»

Напередодні повномасштабного вторгнення Олена була на полігоні. Вона говорила, що вони готуються до війни. Не до навчань — до справжньої, неминучої. І коли ворог перейшов кордон, її підрозділ перекинули на Київщину — туди, де вже гуркотіла земля і палало небо.

Тоді прийшли перші втрати. На її руках помер командир їхньої роти старший лейтенант Павло Усов — Герой України, який встиг знищити кілька одиниць ворожої техніки. Олена боролася за нього до останнього — вперто, відчайдушно. Але поранення було несумісне з життям.

Після звільнення територій їй довелося побачити те, що не стирається з пам’яті. На одній із доріг вона збирала останки дитячих тіл. Колону автобусів, що вивозила дітей, розстріляли з танків. Вона мовчала про це. А коли не витримала — зізналася матері: ті діти приходять до неї щоночі.

Потім були Донеччина, Харківщина, Миколаївщина, Запорізький напрямок. Вона не чекала наказів, коли йшлося про життя — бігла назустріч вибухам, витягувала поранених, допомагала нести загиблих. Була там, де найстрашніше — і найпотрібніше.

Одного разу, майже вночі, подзвонила сестрі. Голос був тихий, виснажений.

— Поговори зі мною…

Того дня загинули бійці. Серед них — хлопці з сусіднього села.

«Знаєш,  —  я вже якийсь час ходжу по полю… шукаю… голову одного з них, — сказала після паузи. — Не хочу, щоб він повернувся додому таким»…

 У цих словах була вся вона — та, що навіть серед смерті шукала спосіб зберегти людяність.

«Олю, ця війна не така, як у 2014-му, — промовила вона тихо. — Це пекло на землі. Воно забирає найкращих, перемелює людські життя, наче жорнами, крізь гаряче горнило смерті. Після всього, що довелося побачити й пережити… буду тут стільки, скільки потрібно. Щоб не пустити їх далі.

Для них немає нічого святого… І коли дивишся на те, що вони роблять… коли бачиш, як зникає саме поняття людяності… Хочеться тільки одного: щоб це зло зупинилося. Назавжди». 

Врятувала сотні життів, та себе не змогла            

Для побратимів Олена була не просто медикинею — вона була своєю. Тією, з ким можна було говорити про все: від дому й дитинства до найважчих думок, які зазвичай ховають глибоко всередині. Вона вміла слухати — уважно, по-справжньому, без поспіху. І вміла знаходити слова, що повертали людині опору навіть тоді, коли все довкола руйнувалося.

Підбадьорювала, жартувала, підтримувала — навіть дні, коли самій їй бракувало сил і тепла. Її мужність не була гучною чи показною — вона жила в її вчинках. У тих митях, коли ефір рації різав тишу коротким: «Я — 300», — Олена вже була в русі. Не вагаючись, не озираючись на обстріли, першою виривалася туди, де між життям і смертю лишалися лічені хвилини, де інші змушені були пригинатися від страху, вона йшла вперед.

Правда була простою й гіркою: не кожному вистачало на це сміливості. Навіть серед сильних. Навіть серед загартованих війною чоловіків. Їй — вистачало. Бо її відвага народжувалася не з безстрашності, а з глибокого, впертого переконання: якщо можеш врятувати — мусиш іти.

Того дня почався танковий обстріл. Олена разом із побратимами перебувала у бліндажі, коли ефір рації розірвало коротке повідомлення: є поранені. Вона не вагалася ані миті. Піднялася і кинулася назовні, туди, де розривалися уламки й кожна секунда могла стати останньою. За нею рвонув один із побратимів — Владислав Градищук.

Саме в цю мить ворожий снаряд упав зовсім поруч — якихось два метри. Вибух розірвав тишу і простір на шматки. У таких обставинах шансів не лишається. Падаючи, Олена встигла прикрити собою побратима. Владислав отримав поранення кінцівок. Вона ж узяла на себе весь удар.

Побратими кинулися до неї, намагалися врятувати, боролися за кожен подих… але поранення були несумісні з життям. За лічені хвилини її не стало. Про загибель Олени побратими повідомили Ользі. Не наважувалися набрати номер матері. Тому цей тягар узяли на себе обережніше — через сестру.

«Ніби передчуваючи власну загибель, Олена якось обмовилась: якщо її не стане — щоб я подбала про донечку», — тихо говорить Ольга..

Сестра приходить уві сні й запевняє, що жива

Тепер маленька Оксана живе з бабусею — Вірою, котра не приховує: якби не онучка, пережити втрату доньки було б значно важче. У кожному русі дівчинки, у погляді, у звичках — вона впізнає Олену. І це водночас і ранить, і тримає. Ольга ж, попри відстань, не відпускає зв’язок із рідними.

Приїжджає в Україну щоразу, коли має змогу — обійняти, побути поруч, розділити і біль, і пам’ять. Бо тепер їх єднає не лише кров, а й тиха, спільна обіцянка: зберегти для Оксани світло її мами — сильної, сміливої і безмежно відданої.

Олена була не єдиною в родині, чиє життя назавжди змінила війна. Її батько, Василь, ще задовго до цих подій пройшов крізь власне пекло — Афганська війна стала для нього випробуванням, що залишило слід на все життя. Під час служби в радянській армії опинився в Афганістані. Був поранений, пережив полон, пройшов через виснаження і страх, які важко передати словами. Додому повернувся іншим: змарнілим, схудлим на тридцять кілограмів, із уламком у легенях — як німим нагадуванням про пережите. 

 

«Сестра часто сниться, — зізнається Ольга. — Уві сні вона жива. Каже, що скоро повернеться… І в ті миті все здається таким справжнім, ніби і не було цієї втрати. Інколи ці сни кольорові, яскраві, наче кадри з фільму. Ми розмовляємо, сміємося, просто мовчимо поруч… Але ранок приходить невблаганно. Коли розплющую очі, розумію: це лише сон. Реальність… вона зовсім інша».

Олена Созонюк нагороджена відзнаками «За участь в антитерористичній операції, «Захиснику України, за честь, за славу, за народ», нагрудним знаком «Ветеран війни – учасник бойових дій» і вже посмертно – орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою «Князівський хрест Героя».

Аби зберегти живу пам’ять про сестру — не лише в серці, а й у свідомості всієї країни — Ольга зважилася на важливий крок: подала петицію про присвоєння їй звання Героя України. Її ініціатива відгукнулася тисячами голосів небайдужих, швидко зібравши необхідну підтримку, і нині перебуває на розгляді Міністерства оборони. У цьому кроці — не просто формальність, а глибока потреба справедливості, вдячності й визнання. Ольга щиро вірить, що держава почує цей голос пам’яті й гідно вшанує подвиг її сестри — так, щоб її ім’я стало символом мужності, а її історія — світлом для наступних поколінь.

Поховали Олену у рідному селі Обеніжи. У неї залишились батьки, донечка та сестра. 

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• «Понад триста криниць викопали упродовж кількох років», - волинянин розповів про те, як з’являються колодязі й унікальні знахідки у них
• На Волині провели зворушливу фотосесію для дружин та матерів загиблих воїнів
• «Ваш син пройшов усі кола пекла, нам його дуже не вистачає», — командир про полеглого захисника з Волині Олександра Кіндру