«Ваш син пройшов усі кола пекла, нам його дуже не вистачає», — командир про полеглого захисника з Волині Олександра Кіндру

«Ваш син був один із найкращих воїнів, він пройшов усі кола пекла, — сказав, командир Олександра його батькам, зауваживши, що його дуже їм не вистачатиме.

Матір захисника, Тетяна Кіндра, майже до останнього дня не знала, де насправді служив її син. Аби вберегти від тривоги й безсонних ночей, Сашко запевняв, що перебуває далеко від передової. Його слова підтримував  батько — боєць одного з військових підрозділів. Та істину жінка дізналася незадовго до загибелі єдиного сина — і вона стала ще одним болем у її житті. 

Олександр Кіндра народився 18 липня 1990 року у Володимирі. Навчався у ліцеї №3. Обравши фах електрика, вступив до місцевого вищого професійного училища. Та на досягнутому не зупинився — прагнення знань і розвитку привело його до Львівської політехніки, де здобував спеціальність «системна інженерія». Технічний склад розуму, уважність до деталей і вміння мислити системно згодом стали йому у пригоді під час служби.

«Син мріяв бути програмістом, але склалося інакше…» —  розповідає мама захисника.

Життя не завжди йде за омріяним планом. Олександр працював на водоканалі, потім трудився на птахофабриці, згодом — продавцем непродовольчих товарів. Чесна праця, щоденні турботи, відповідальність за родину — він ніколи не уникав обов’язків і не боявся труднощів. Ще зі студентських років звик бути опорою для родини.

Поки батько, який працював далекобійником, перебуваючи у рейсах, уся чоловіча робота лягала на його плечі. Він був за господаря — у домі й на подвір’ї, у щоденних клопотах і несподіваних турботах. За що б не брався — усе вдавалося. Чи то полагодити техніку, чи впоратися з господарством,— золоті руки й світлу голову. До нього зверталися по допомогу й сусіди, знаючи: Сашко не відмовить. І він справді ніколи не відмовляв — ні словом, ні ділом.

Одружився, у шлюбі народилися двоє дітей — донька Вікторія та син Максим. Та після одинадцяти років подружнього життя їхні дороги з дружиною розійшлися. На той час уже тривала війна, і країна потребувала захисників.

Олександр долучився до лав Тернопільської окремої бригади територіальної оборони, де служив його батько. Згодом перевівся до іншого підрозділу, пройшов навчання з керування засобами радіоелектронної боротьби. Його знання, технічний склад розуму та внутрішня зібраність стали у пригоді там, де ворог намагався вести свою невидиму війну. 

Олександру подобалася військова служба, попри небезпеку, яка чекала на кожному кроці. За цей час він змужнів — і внутрішньо, і зовні. Не приховував, що знайшов себе у війську та відчуває відповідальність за побратимів і країну. Його старанність і відданість справі оцінило командування — Олександра було нагороджено відзнакою. Тоді він жартома сказав батькові:

«Тату, ти вже стільки служиш, а тільки зараз отримав нагороду. А мені, он, як швидко її дали». Окрім того, у подальших планах передбачалося продовження військової служби з чіткою перспективою професійного зростання. Зокрема, йшлося про здобуття офіцерського звання через проходження відповідного навчання та підготовки на лейтенанта.

Під час короткострокової відпустки Олександр намагався використати кожну хвилину для родини. Найбільше часу проводив із дітьми, за якими щиро сумував, надолужуючи розмови, спільні ігри та прості домашні радощі, яких так бракувало на службі. Сашко взагалі любив дітей. Часто можна було бачити, як у дворі грав у м'яча з сусідськими хлопчаками. А ще обожнював риболовлю. 

Особливе місце у його серці займали й прогулянки з улюбленим лабрадором на ім’я Ральф. Вони разом ходили знайомими стежками, і пес радів кожній миті поруч із господарем. Востаннє, коли їм довелося прощатися, Ральф ніби відчував щось недобре, бо ніяк не хотів відпускати Сашка, тулився, дивився відданими очима. Олександр теж ніби передчував розлуку: довго обіймав вірного друга, притискав до себе, намагаючись зберегти в пам’яті тепле прощання.

«Син виконував бойові завдання на Донеччині, але мені казав, що перебуває у містах, що є далеко від фронту. Інколи не виходив на зв’язок по кілька діб, тоді десь у глибині душі розуміла, що правда є інакшою, ніж мені розповідають, - говорить пані Тетяна. – Мої припущення підтвердились після його загибелі». 

Про один із випадків розповів командир Олександра Кіндри.

«Під час виконання бойового завдання на Донеччині впритул до лінії фронту раптово почався сильний обстріл. Разом із побратимом Олександр сховався у бліндажі — зовсім поруч із позиціями росіян. Ситуація була настільки напруженою, що здавалося — саме повітря просякнуте небезпекою. Обстріли повторювалися з украй короткими інтервалами, не залишаючи жодної можливості вийти з укриття бодай на мить. Земля не встигала стихнути після одного вибуху, як уже лунав наступний. Кожен зайвий звук здавався кроками ворога.

Усвідомлення, що противник може з’явитися будь-якої миті, не дозволяло розслабитися ані на хвилину. Олександр майже добу не випускав автомата з рук. Коли до бліндажа увійшли побратими на чолі з командиром, не одразу повірив, що це свої. Наказав назвати пароль. Лише переконавшись, що це — побратими, повільно розтиснув пальці. Зі слів командира, його руки були синіми від того, як сильно він стискав зброю, бувши готовим у будь-який момент дати відсіч ворогу».

Того грудневого ранку Тетяна отримала від сина коротке повідомлення: «Мамо, все добре». Такі слова вже стали для неї звичними. Олександр не писав багато, але завжди знаходив можливість дати знати, що живий. Це повідомлення стало останнім.

Наступного дня телефон мовчав. Раніше таке траплялося — бойові завдання, відсутність зв’язку. Та материнська тривога не зникала.

У свій вихідний Тетяна була вдома, коли побачила, що до будинку підходить племінниця Олена. Згодом почали збиратися й інші родичі. Стало зрозуміло: вони прийшли з недоброю звісткою. Тим часом чоловік, котрий дізнався про загибель Олександра, вже був у дорозі. Тетяна до останнього сподівалась, що син живий. Нехай поранений, але живий. На жаль, правда виявилась жахливою. Наступного дня родина отримала офіційне сповіщення від ТЦК.

Олександр Кіндра загинув під час виконання бойового завдання на Харківщині внаслідок ворожого обстрілу із застосуванням БПЛА. Згодом родині стало відомо, що в останні хвилини життя він встиг врятувати місцеву жительку. Обставини того дня ще потребують уточнення. Тетяна сподівається після завершення війни поїхати до населеного пункту, де загинув син, щоб більше дізнатися про події того дня — якщо цей населений пункт збережеться.

Тиждень родина чекала на повернення тіла Олександра додому. Тиждень, що розтягнувся у безкінечність, сповнену болю, тривоги й виснажливого очікування. Кожен день здавався окремим випробуванням — із надією на дзвінок, із важкими думками, з тишею, яка тиснула сильніше за будь-які слова.

Ці дні стали для близьких вічністю — часом, коли серце відмовлялося приймати невідворотне, а душа все ще чекала на диво. Коли ж труну внесли до хати, усе навколо завмерло в тиші, сповненій болю й невимовного суму. Рідні, сусіди, друзі зібралися разом, щоб провести Олександра в останню дорогу. 

Вірний лабрадор Ральф, ніби розуміючи, що сталося, намагався востаннє побути поруч із господарем. Він тихо підходив до труни, тягнувся мордочкою, намагався доторкнутися до тіла, обережно торкався лапою, ніби хотів розбудити або відчути знайоме тепло. У його очах читалася тривога й розгубленість, а в кожному русі — відданість і любов. Він не відходив убік, вдивлявся, прислухався, ніби чекав, що ось-ось почує знайомий голос. Ця мовчазна прощальна мить зворушила всіх присутніх до глибини душі. Навіть після того, як Олександра поховали, Ральф ще довго нюхав повітря, намагаючись вловити у ньому знайомий до болю запах. 

«Не вірю, що його немає, — зізнається Тетяна Кіндра. — Попри те, що бачила у труні, обіймала холодне тіло сина, все одно не можу прийняти. Іноді здається, що це лише страшний сон, який колись закінчиться, і мій Сашко виявиться живим. Та поки доводиться жити з болем, що ніколи не втихне».

 Поховали Олександра Кіндру на Алеї Слави на Федорівському кладовищі. У нього залишилися батьки та діти. 

Указом Президента України № 69 Олександра Кіндру нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• Під час останньої розмови попередив: «Там, де я буду, зв’язку може не бути довго». Історія безвісти зниклого воїна з Волині
• Воїн з Волині врятував побратимів на фронті, та помер під час відпустки вдома
• На світанку після загибелі дав про себе знати уві сні. Спогади про полеглого захисника з Волині