Загинув наступного дня після повернення з відпустки: спогади про 24-річного захисника з Волині Михайла Олексюка

18 квітня ворог нещадно обірвав його життя. Чорні хустки одягнула ще одна комарівська родина. У цьому маленькому селі, де майже з кожної сім’ї стало на захист України по два, а то й три сини, де, здається, любов до Батьківщини починається для них із самого народження, кладовище майорить жовто-блакитними прапорами – усі ці діти віддали свої дорогоцінні життя за наш із вами спокій, пише Ратнівщина. 

«НЕ ТАКЕ ДИТЬО» З ФЕНОМЕНАЛЬНОЮ ПАМ’ЯТТЮ

Михайло теж із сім’ї, де у батьків Віталія і Валентини діти також боронять Україну від російського агресора. Це подружжя на Ратнівщині добре знають, бо Валентина Федорівна – вчитель початкових класів Комарівської гімназії, а Віталій Петрович все свідоме життя працював у сфері сільського господарства, довгий час був агрономом у СТОВ «Ратнівський аграрій».

Олексюки дали життя чотирьом дітям – Петрові, Миколі, Михайлові та Іванні. Нині Петро з дружиною – вiйськові морської пiхоти, проживають на Полтавщині. Сім’я Миколи мешкає в Комаровому, а він несе службу у 3-у aрмійському корпусі.

З посмішкою і великою приємністю пригадує наймолодша, тепер уже доросла сестра дитячі роки:

- У нас із Михасиком маленька різниця у віці – рік і десять місяців. То ми росли разом. Старші хлопці нас завжди гляділи. Бо батьки на роботі. Ми з Михайлом і билися, і сварилися, як діти. Я була молодша, але амбітніша. А він був дуже добрий, вмів поступатися.

- Він у нас був добрий, щирий, світлий хлопець, - продовжує мама. – До мене такий прив’язаний емоційно, може, тому, він мені важко дався. Ледве виносила його. Ще з утроби рвався на світ, спішив жити. Ризики були дуже великі. Я постійно до нього зверталася: «Синку, ти повинен вижити!»

Він був хворобливий із народження, але дуже спокійний. З нами на той час жила тітка чоловіка, якій уже було за 80 років. То вона якось наважилася сказати: «Вальо, в тебе якесь дитьо не таке! Він спить і спить».

- Я й поралася, і працювала, де треба і що треба. Він поїсть і спить. То була дитина – де поклала, там і взяла.

З дуже раннього віку батьки довіряли молодших дітей старшим синам Петрові і Миколі. Петро був відповідальний більше за господарство, а Микола постійно бавився з Михайликом та Іванкою. Він їх і одягав, і годував, і грався. І вони його дуже любили.

З часом серйозні проблеми зі здоров’ям виникли у доньки. Батьки їздили з нею по лікарнях. Потрібна була операція. А Михайло став частіше бувати у дідуся і бабусі в Жиричах. Вони його обожнювали. З раннього дитинства він проявляв неабиякий інтерес до книжок.

- Моя мама була вчителькою історії, - пригадує дитячі роки сина Валентина Федорівна. – Мішка тоді тільки-тільки навчився читати, був у 1-у класі. Та й якось каже до неї: «Бабо, що то за така Французька революція?» Мама аж розгубилася, як то пояснити такому малому розумникові непросту історію. Відповіла йому: «Синку, підрости, я тобі обов’язково розкажу. Зараз не на часі».

Вони називали його з любов’ю «Наше радіо». Як ішли в поле, то казали, що треба «Радіо» з собою взяти і він цілими днями їм щось жебонів. Треба сіно гребти, а вони слухають Мішу, бо він сидить на стіжку і щось там розказує. Бабуся його з любов’ю називала «Чорне Очко», бо в нього були темно-карі очі. Як прокидався вранці, то вона казала: «О, вже проснулося моє «Чорне Очко»!

Іванка пригадує, що на подарунок він завжди хотів книги. З лікарні батьки з нею завжди поверталися із книгами для Мішки. Був начитаний, як професор. В енциклопедії про землю сам вивчив прапори усіх країн світу і в другому класі вже міг спокійно їх показувати. Любив історію, географію, усі гуманітарні предмети. Мав феноменальну пам’ять. Обмінювався книгами із друзями. На подарунок теж завжди купував книги та підписував їх.

ПAТРІОТИЗМ УСПАДКУВАВ ВІД БРАТІВ

Війна для Олексюків почалася ще у 2014 році. Роком раніше, у 2013-у на контракт із ЗСУ пішов син Микола. У 2014-у він уже був в AТО. А в 2015-у став служити і Петро. Михайло та Іванна ще були дітьми, але вдома завжди звучала патріотична риторика. Батьки жили потребами синів, ще в той час почали волонтерити і досі долучаються до волонтерських ініціатив, а молодші діти захоплювалися старшими і дуже хотіли бути на них схожими. Приміряли їхній військовий одяг, гралися нашивками, шевронами, які ті їм з радістю передавали.

Микола служив у 80-й аeромобільній бригaді (нині вона десантно-штурмова). Коли підписував контракт, Михайлові було одинадцять років. Довго був під враженням від поїздки на присягу до брата. Петро потрапив у 503-й (Маріyпольський) батальйон морської піхоти. І це справило ще більший вплив на підлітка. Він просто марив усім, що стосувалося військової справи.

Ще у 8-у класі заявив батькам, що хоче продовжити навчання у ліцеї з військовим профілем. Вони не перечили. Підтягнув англійську мову і став курсантом Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сoтні. Йому подобалося все.

Момент слабкості настав в 11-у класі, коли через якусь образу вирішив покинути ліцей. Але після відвертої розмови з куратором все таки продовжив навчання і в результаті гарно склав ЗНО з гуманітарних дисциплін. З української літератури не зробив жодної помилки.

Яскравим епізодом врізався у пам’ять рідних випускний Михайла. Він з маленького був готовий поділитися останнім із тими, хто цього більше потребує. Перед випускним батьки купили йому дорогі шкіряні туфлі. Приїхали на вручення атестатів, а Михайло виходить у мокасинах на шнурівках. Валентина Федорівна розсердилася на сина і після урочистої частини запитала: «Де твої туфлі? Ми для чого тобі їх купували!?»

А він спокійно так відповів: «Мамо, там в одного хлопця не було у що взутися, а йому сказали, що прапора нестиме. Я йому віддав. Йому більш треба». - «Ти ще у тапках пішов би!», - із серця випалила мати. А він тільки усміхнувся: «Якщо треба було б, то хай і в тапках!»

Після ліцею Михайло навчання не продовжив. Два роки їздив на заробітки за кордон. Рік після закінчення школи не поступала й Іванка. А тоді разом дослухалися до батьківської поради і подали документи: Михайло – на історію в ВНУ, а Іванна – ЛНТУ. А далі почалося повномасштабне вторгнення.

Михайло сказав, що йде служити, але вмовив бути на місці з рідними Петро. Записався в тероборону. Допомагав усім, чим міг. Навіть їсти варив і привозив тим хлопцям, які на блокпостах стояли. А поміж тим ходив у військкомат і просив призвати його на службу.

ЯК СЛУЖИТИ – ТО В ДІЄВІЙ БРИГAДІ!

З часом 100-у бригаду тероборони відправили на Схід, і в нього з’явилася мрія стати частиною «сталевої сoтки». Наприкінці березня 2023 року Михайло таки прийняв зважене рішення, що він іде служити. Сестра тільки перепитала, чи добре він подумав, що треба якось акуратно про це сказати мамі. Батьки пробували відмовити, але він попросив про одне: «Поважайте моє рішення!»

Після ВЛК був навчальний центр на Львівщині. Хлопець марив служити у Ковельському батальйоні сотки, але в інструкторів на нього, очевидно, були інші плани. Йому сказали, що він туди не підходить. Випадково серед офіцерів, які тоді були на полігоні, він побачив майора з шевроном 38-ї бригади морської піхоти. А старший брат – також офіцер у цій бригаді. Він підійшов до нього, запитав, чи не знає Петра Олексюка.

Пояснив, що він його брат і хоче служити у якійсь дієвій бригаді. Той відповів, що знає, сам додзвонився до Петра Віталійовича, командування надіслало відношення з бригади про потребу у саме цьому бійцеві і так 22-річний юнак опинився у легендарній бригаді морських піхотинців.

5 квітня Михайло підписав контракт і майже одразу вибув на навчання у Вeликобританію. Там протягом п’яти тижнів проходив базову військову підготовку. Там отримав позивний «Немо». Інструктор із Нової Зеландії так його назвав, бо він йому був схожий на рибку немо, добру і готову всім допомогти.

Після навчань Михайла на один день відпустили додому, але він поїхав на Полтавщину, де проживає сім’я Петра. Туди ж приїхала і Іванна. Каже, що з самого початку дуже хвилювалася, як брат витримає навантаження, бо їхав із дому юним хлопчиком. Завжди вона, майже на два роки молодша, допомагала йому вирішувати якісь свої питання. А коли побачила його вже після військової підготовки, перед нею стояв мужній, свідомий, цілеспрямований чоловік.

Мимоволі промайнула у голові думка: «Можна бути спокійною. Наш Мішка тепер точно не пропаде!». Михайла призначили мінометником у мінометну бaтарею 2-го батальйону морської піхоти 38-ї oкремої бригади морської піхоти. Наступним омріяним кроком для нього стало отримати берет піхотинця. Він марив ним і посилено готувався, щоб здати спецпідготовку. Надзвичайно пишався, коли нарешті берета йому вручили.

З ДОНЕЧЧИНИ ПРИСЛАВ У ХРАМ ВЦІЛІЛУ ІКОНУ

Декілька місяців Михайло Олексюк ніс службу біля Вугледара на Дoнеччині. Туди він потрапив у червні 2023 року. Потім їх перевели на Херсонщину. Мама каже, що йому дуже подобався Херсон. Казав, що там дуже хороші і добрі люди. І колись, коли закінчиться війна, він хотів би жити десь на Херсонщині чи Миколаївщині.

Підрозділ Михайла виконував завдання на правобережжі, навпроти с. Крuнки, яке на лівобережжі отримало славу пекла на землі. Село, в якому стояли наші морпіхи, настільки розбили росіяни, що там не те, що будівель не було. Там навіть будівельний мотлох зруйнувало. Влітку 2024-го року Михайло отримав важку контузію. Невдовзі приїхав на весілля до Іванки, то рідні його не впізнавали. Був дуже втомлений, потребував відпочинку і відновлення.

Восени 2024 року з Херсонщини підрозділ Михайла перевели під Покровськ. Там було особливо важко.

- Ми нічого не знали, він нам, батькам, нічого не казав, - ділиться мама. – А виявляється, було навіть таке, що вночі дзвонив до хрещених батьків і просив, щоб молилися за нього. А якось захотів мені розповісти: «Мам, в нас там таке було… Нас так крили, я був під прицілом, але став казати: «Не вийде в тебе нічого, ти мене так не візьмеш. За мене моя мама молиться, за мене хрещені батьки моляться!» І у ворога таки не вийшло нічого. Молитви допомогли.

Коли був у Мирнограді, неподалік від Покровська, на завдання ходив на довгий період. Було навіть таке, що 35 днів не виходив на зв’язок. Іванна розповідає, що почала бити на сполох, телефонувала до Петра, щоб дізналися, чи вони виходять із позиції.

Каже, що поїхала в Милецький монастир, помолилася і о 9-й ранку отримала повідомлення від Михайла: «++. Все добре. Ми ще не добралися, але вийшли до хлопців, де є зв’язок».

Там, у Мирнограді, в одному з розбомблених будинків він знайшов ікону. Під час відпустки запитав у настоятеля Комарівського храму Стефана Дудки, чи можна переслати її для храму. Уже невдовзі вислав ту ікону батькам. Тремтячими руками священник взяв у руки дбайливо замотану у хусточку ікону з рук батька Михайла. Вона потемніла від кіптяви, очевидно, після «прильоту», але була ціла. З тих пір ікона у вівтарі храму як реліквія, врятована воїном.

ВОЛИНСЬКИЙ ВІКІНГ – ІДЕАЛЬНИЙ ПОБРАТИМ

Понад усе Михайло Олексюк хвилювався за своїх пoбратимів. Мав веселу вдачу, багато жартував, заряджав усіх на позитив. Був душею компанії. І хоч за посадою не був командиром, та до нього ставилися усі з такою повагою, як до командирів. По рації завжди викликали «Немо».

Один із побратимів бійця з позивним «Тічер» склав пісню про нього, де ключові слова – «Немо», він же «Волинський вікінг» - на прийомі. Там він постає як надійний друг і побратим, який нічого не боїться і вперто йде до своєї мети. У пісні він боєць із молотом у руках.

А це ще одна історія. Якось Михайло скинув рідним відео, як він шахтарською кіркою довбе змерзлу землю біля будинку. А через кілька днів у той будинок прилетіло і тим підкопом вони змогли врятуватися і вийти.

На похороні побратими, які приїхали віддати йому останню шану, казали, що у мінометці він був найкращим навідником. У нього були всі пророблені цілі. «Таліб» його навчив і звільнився, а Міша залишився. За ним завжди було останнє слово, чи можна йти на позицію. Він користувався різними додатками для прогнозу погоди. Якщо погода була ризикованою для виходу, він попереджав про це. І його слухали.

Коли з дому приходила посилка, він роздавав її вміст усім хлопцям, з якими служив. У нього не було ворогів. Навіть якщо хтось до нього неприязно ставився, він все-одно ставав на допомогу таким людям. Був щирою і доброю людиною. Зла ніколи нікому не зробив. Кожного разу, коли приїжджав у відпустку, годинами говорив із священником, приносив йому записки, у які писав усіх своїх побратимів.

Мама каже, що і в селі для нього не було поганих людей. До всіх ставився тільки з добром, знаходив для всіх хвилинку часу, посмішку і добре слово. Коли в нього 5 квітня закінчувався термін контракту, міг його не продовжувати, бо ще ж не мав 25 років. Батьки спробували переконувати його в цьому, але він обгрунтував своє рішення продовжити службу тим, що він потрібний своїм хлопцям.

Наприкінці березня 2026 року отримав сержантське звання та посаду командира міномета. Вони хороші і відповідальні, але водночас війна кожному із них дається по різному. Він не міг залишити побратимів, бо без нього їм було б набагато важче.

ТРАДИЦІЙНА ЦИГАРКА І ОСТАННЯ ПАМ’ЯТНА ВІДПУСТКА

Додому приїжджав завжди сюрпризом. Ніколи не казав рідним, що їде. Спочатку провідував сім’ю Петра на Полтавщині. Любив гратися там із дітьми. Налаштовував їх, щоб не проговорилися, що він уже в дорозі до Комарового. Дзвонив сестрі, щоб виїхала по нього до потяга у Ковель, а батькам так і не зізнавався.

З першої відпустки придумав таку традицію: привозив Іванці сигарету на зберігання до наступної відпустки, щоб тоді її викурити. І заповів: якщо колись не повернеться, вона має скурити її на його могилі. Сестра тоді аж розсердилася: «Щоб я такого більш не чула!» Він відповів: «Іванко, це життя. Це війна…» Але щоразу приїжджав. Стару скурював, а нову залишав до наступного приїзду.

Якось приїхав у відпустку перед весіллям Іванки. Усі з’їхалися до батьківського дому і він, як завжди, грався з дітьми. Племінника Богданчика, якому тоді було тільки 4 роки, навчив казати: «Я люблю морську піхоту!» От, увечері усі разом зібралися. Він і питає в малюка: «Богданчику, кого ти любиш?» А він сказав: «Дядю Мішу і морську піхоту!» Племінників обожнював. Давав свій одяг приміряти, іграшки доречні дарував – то іграшкового міномета, то маленького дрона.

В одну з відпусток Михайло прийшов перед Днем села Комарове, на початку листопада 2025 року. Тоді Іванка, сама того не усвідомлюючи, записала пароль до його телефона. Каже, що зараз уже зрозуміла, що брат послідовно готував її до можливого найгіршого сценарію.

За кілька тижнів перед Великоднем, підрозділ Михайла відвели на два місяці на навчання на Миколаївщину. Він тому дуже зрадів. Казав, що для нього Донецька область – це пекельна земля, спалена війною. Йому дали чергову відпустку. Але як тільки приїхав додому, хлопці повідомили, що їх повертають назад на Пoкровський напрямок.

- Ця відпустка була не така, як завжди, - зізнається Іванна. - Ми мало бачилися, але говорили на дуже важливі теми. Він був не такий. Хотів встигнути до всіх забігти, навіть до тих, з ким давно не підтримував зв’язку. Обдзвонив усіх друзів, навіть тих, з ким два роки вже не говорив. Він мені кілька разів наголосив, що це війна і може бути що завгодно. Я маю триматися. Бо батькам буде найважче.

ПАТРІОТИЗМ НЕ В ЛОЗУНГАХ І НЕ У ВИШИВАНКАХ

Останній тиждень перед Пасхою Михайло був удома. Валентина Федорівна пригадує, що на Благовіщення, а воно було у Великий вівторок, десь поїхав по справах із батьком. Повернувся, обійняв її і сказав: «Мамо, як я Вас люблю! Добре, що Ви в мене є!» Допомагав з приготуванням страв.

Бачив, що мати втомилася, то просив, щоб відпочила, посиділа чи прилягла, а він все зробить. І вийшло так, що на картці у мами не було грошей, а треба було купити якісь продукти. Вона й попросила його, щоб розрахувався, а вона йому поверне, щоб з кредитки не знімати. Знала, що в нього кожна копійка на рахунку, бо вони самі купують собі додаткове, більш зручне обмундирування, скидаються з хлопцями на ремонти, підтримують збори. А він каже: «Мамо, то Ви 18 років такого лоба кормили і я зараз у вас гроші назад брати буду!?»

- У п’ятницю ми мали прикрашати паски. Напекла їх багато, щоб усім дітям і внукам вистачило. Сиділи з ним разом на кухні. Спілкувалися. Він і каже: «Мам, подивіться, яких Ви синів виховали! Який я у вас виріс! Знайте, мамо, Вам ніколи не буде соромно за нас!» Його патріотизм проявлявся не в тих лозунгах: «Слава Україні»! Не у вишиванках. Для нього це була справа честі!

Михайло завжди з великою повагою ставився до церкви. Казав, що до війни так сильно не вірив, хоча у місцевий храм на служби ходив. А в зоні бойових дій почав дуже вірити в Бога. У четвер перед Великоднем разом з батьком пішов до сповіді і до причастя. У Пасхальну ніч брав участь у хресному ході навколо храму, носив ліхтаря.

Одразу після Пасхи Михайло поїхав. Хотів провідати ще Петрову сім’ю. Іванна підвезла його на автобус.

- Він дорогою вмикав пісні і, не дослухавши, перемикав, - відтворює події сестра. – Багато пісень мені дав послухати, яких я раніше не чула. І ми якось завели мову про значення захисників. Він каже: «Знаєш, Іванко, мало загинути, щоб стати Героєм України. От, я, наприклад, нічого не зробив. Мало піти в армію, послужити, і навіть мало загинути, щоб стати її Героєм. Я цього не заслужив».

Коли ми підросли, він ніколи мене не цілував. І вже приїхав автобус, я його обійняла, а він мене поцілував. Я ще тоді на жарт перевела це, сказала, як завжди: «Бережи себе!», - і він поїхав. Це була остання наша зустріч.

ЗAГИНУВ НАСТУПНОГО ДНЯ ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ З ВІДПУСТКИ

Наступного дня після повернення з відпустки Михайло з іншим побратимом (теж Михайлом) вирушив на завдання, але, на жаль, коли вони поверталися назад, із ними пропав зв’язок. Першим про це дізнався Петро.

Вони не дійшли до автівки півтора кілометра. По рації Михайло передав побратимам, що він поранений. Хлопці одразу вирушили на допомогу. І хоч прибули на місце події дуже швидко, але було вже запізно. Побратим Михайла загинув одразу, а Михайло Олексюк отримав важкі поранення в руку і в ногу. Попри все, він ще наклав однією рукою турнікети на руку і на ногу. Усе зробив правильно, боровся за життя, як міг, та врятувати його було неможливо. Тільки коли Михайла евакуювали, тоді повідомили батькам про зaгибель.

І хоч усім у той момент нестерпно боліло, та попереду був похорон і вони знали, що мають усе зробити для Михасика ідеально. Приїхали Петро з Юлею та Микола.

22 квітня відбувся супровід загиблого захисника до рідної домівки. Навіть котик Бетмен, якого колись Михайло привіз додому із Донеччини (там кішка народила семеро кошенят і вони були би приречені на загибель, але хлопці розібрали кожен по кошеняті, коли їхали у відпустку) відчув, що господар більше його не побачить. Він весь час був поряд із труною, заглядав, ніби сумував за ним. 23 квітня його відспівали у місцевому храмі.

Востаннє в земному житті життєлюб Михайло зібрав таке велелюддя. Приїхали представники від бригади, побратими, ліцеїсти з військового ліцею і його куратор, родина зі Львівщини і з усієї Волині. Прийшли на похорон чи не всі комарівці, бо його любили всі, хто знав. Матері вручили прапор України на знак вірності військовій присязі її сина, а батькові – особистого берета Михайла.

Коли похорон завершився, люди розійшлися. Залишилися біля могили тільки найрідніші. І за безліччю квітів, які вкрили могилу, біля хреста поставили портрета їхнього Михасика. У ту мить мама пригадала слова своєї мами. На неї тепер із фотографії дивилося її «Чорне Очко».

OРДЕН «ЗA МУЖНІСТЬ» І МЕДАЛЬ – ЗАГИБЛОМУ ДРУГОВІ!

За своє коротке, але таке яскраве життя Михайло багато зробив. Він не визнавав свої вчинки надзвичайними і постійно про це говорив. Але за два роки служби отримав три важливих нагороди. 30 грудня 2023 року йому присвоїли нагрудний знак «Вeтеран війни – учасник бойових дій». 14-м січня 2025 року датується oрден «За мужність» ІІІ ступеня, який офіційно йому вручили 18 квітня 2025 року, рівно за рік до загибелі.

Як відомо, цю нагороду при житті отримують за особливі заслуги під час виконання бойових завдань. 6 травня 2025 року Михайло отримав відзнаку Міністра оборони України «За пoранення». За званням він був молодшим сержантом, але командування казало, що у нього була перспектива пройти курси на присвоєння офіцерського звання, бо був перспективним сержантом, бійці йшли за ним і дуже його поважали.

Михайло Олексюк тепер навіки спочиває поряд із своїми друзями-односельчанами. Усі вони були розумні, добрі, мудрі і безвідмовні. Це був цвіт не тільки Комарового, а цвіт української нації. Колись, у лютому 2024 року, Михайло прийшов у першу відпустку. Йому так боліло, що загинув Павло Заліпа.

Більше того, він дізнався, що на момент загибелі у нього не було статусу учасника бойових дій. Попросив сестру, поїхали в Ратне, купили квіти. Прийшли на кладовище. Постояли. Михайло витягнув із кишені свою медаль УБД і поклав на пам’ятник зі словами: «Друже, ти на неї більше заслужив. Мені вистачить посвідчення, а медаль тепер хай буде в тебе!» Але він попросив, щоб рідні нікому про це не казали і не героїзували його. Мама Павла і досі зберігає ту відзнаку вдома, але про те, що це зробив Михайло, Валентина Федорівна розповіла їй тільки після загибелі вже свого сина.

ВІЙНА, МОВА, ЦЕРКВА

Валентина Олексюк зізнається, що за роки війни у їхній сім’ї було багато розмов на тему мови і церкви. Це були ті філософські питання, про які не сперечаються, але кожен має своє бачення. Жінка каже, що всі добре розуміють, що інформаційні вкиди на цю тематику цілком можуть бути справою рук ворога, щоб розсварити українців. І якось вона в нього запитала, як він ставиться до російської мови.

Він відповів: «Мам, не має бути ворожнечі. Мої побратими з півдня України. Вони говорять російською. Як вони будуть ламати переді мною язика, як вони мене зрозуміють? У нас кожна секунда коштує життя. Російська мова у них – хай. Це питання не на часі!»

- Потім ми говорили за церкви, - продовжує тему співрозмовниця. - А він каже: «Я довіряю нашому священникові. Він мене хрестив. Я на війні почав ще більше вірити в Бога! Мої хрещені батьки – розумні люди (співають у церковному хорі, - авт.). Я їх дуже поважаю. Думаю, що вони чинять правильно». Ми навіть у сім’ї говорили про те, що люди повинні приймати рішення, куди кому належати. А силою відбирати не можна. Все повинно бути цивілізовано. Церква – це, в першу чергу, люди і їх вибір. Та віра в Бога повинна бути в кожного. І вірив він щиро.

СТАРАВСЯ НЕ ДЛЯ СЕБЕ. ПІКЛУВАВСЯ ПРО ІНШИХ

Михайло Олексюк був особливою людиною. Можливо, колись його вислови ляжуть на папір і стануть відомими слоганами. Та в усьому, чим у житті займався, він відштовхувався від добра.

Він не дожив до 60-ліття тата, але подбав про подарунок для нього. Він міг поїхати на ринок і купити цілий пакет одягу для сестри, а собі – шкарпетки, бо йому не треба. Він міг подарувати подарунок-мрію своїм племінникам, скільки б та мрія не коштувала. І ніколи нікого не оминав увагою.

За роки війни люди дедалі більше відчувають пригнічення від звісток про загибель земляків і від таких похоронів. Але проходить час і кожен далі живе своїм життям. Загибель веселого, позитивного, усміхненого і доброго Михасика забрала яскраві барви із життя великої родини Олексюків. Але хай їхні серця втішить думка про те, що він дійсно ангелом небесним піднявся увись, бо ніколи нікому в житті навмисного зла не заподіяв.

Марія ЛЯХ

Читайте також: