На світанку після загибелі дав про себе знати уві сні. Спогади про полеглого захисника з Волині

Вадим народився 30 листопада 1996 року в селі Крать Оваднівської громади. З початком повномасштабної війни він не став чекати повістки — двічі приходив до Володимирського ТЦК та СП, наполягаючи, що має стати до лав захисників. У квітні вирушив на полігон, де пройшов підготовку і згодом ніс службу в артилерії, потім — оператором БПЛА.

 «Не дочекавшись дзвінка від чоловіка, не могла заснути. Читала Псалтир, щоб не збожеволіти від тривоги,  —  згадує ніч після загибелі  чоловіка як найдовшу й найстрашнішу у своєму житті дружина Богдана. — На світанку наснився Вадим: він телефонував по відеозв’язку, був поранений. «Уламком зачепило», — сказав він з усмішкою, перемотуючи ногу. За його спиною промайнула постать побратима, який, як згодом дізналася, загинув разом із ним».

Прокинувшись від лихого передчуття, Богдана одразу почала телефонувати тим, хто міг знати бодай щось. А за кілька хвилин до кімнати увійшла мама у сльозах зі словами: «Доню, Вадима немає».

 «А давай сьогодні одружимось». Побралися за день до наміченої дати

Їхня історія почалася на святкуванні Дня села Ліски. Напередодні Богдана відсвяткувала своє вісімнадцятиріччя. Задуваючи свічки на торті, загадала щире бажання — зустріти людину, яка любитиме її всією душею.

На свято приїхали хлопці з сусіднього села. Серед них був Вадим. Він уперше побачив Богдану серед натовпу і наважився підійти, заговорити, відтоді між ними зав’язалося щире тепле знайомство, що дуже швидко переросло в почуття.

За кілька місяців їхні стосунки стали настільки глибокими та впевненими, що 17 листопада 2020 року одружилися. Богдана згадує той день з усмішкою та ніжністю:

«Розпис у ДРАЦС був запланований на вісімнадцяте. Напередодні ми приїхали в місто за обручками й повинні були лише узгодити формальності. Коли зайшли до ДРАЦСу, Вадим раптом каже: «А давай сьогодні поберемося». Працівниця запитала, чи маємо обручки — ми кивнули.  Додому повернулися вже чоловіком і дружиною. А навесні на світ з’явився Давидко».

Вадим Зилінський закінчив Оваднівський професійний ліцей, опанувавши фах тракториста. Та життя повело його іншим шляхом: за спеціальністю він так і не працював. Проте вправні, «золоті» руки не раз ставали йому у пригоді — Вадим завжди знаходив заробіток, хай то буде ремонт, підсобні роботи чи інша справна праця, яку любив і вмів виконувати якнайкраще.

З дитинства мав дві великі пристрасті. Перша — полювання, на яке батько брав його ще малим, відкриваючи перед сином тиху магію лісу на світанку. Друга — машини. Вадим міг годинами копирсатися під капотом, розбиратися у складних механізмах, слухати мотор так, ніби говорив із живою істотою. До техніки у нього був справжній хист, майже інтуїтивне розуміння.

Після одруження подружжя оселилося в домі батьків Богдани. Життя молодої сім’ї текло спокійно і злагоджено: Вадим займався встановленням опалення та іншими господарськими справами, Богдана віддавалася вихованню їхнього маленького сина. Батьки охоче допомагали з онуком, даруючи молодим трохи вільного часу.

У вихідні Вадим і Богдана намагалися вирватися з буденності — вибратися кудись разом, просто побути поруч, насолоджуючись сімейним затишком. Вони мали свої маленькі традиції, яких трималися трепетно і щиро. На свята неодмінно дарували одне одному подарунки, а ще Вадим мав особливу ніжність — червоні троянди для Богдани. Він робив це не для звички, а від щирого серця.

«Загибель чоловіка напророчив віщий сон»  

Ранок 24 лютого 2022 року життя Зилінських розділився на «до» і «після».

«Вранці від мами дізналися про повномасштабне вторгнення. Спершу не могли повірити — відчуття було таке, ніби земля пішла з-під ніг. Та шок швидко змінився рішучістю. Не лише Вадим, який уже мав бойовий досвід у протистоянні з росіянами, а й мій тато та навіть дідусь Леонід, якому на той час було сімдесят, зібралися вирушати до військкомату. Дідусь — відомий лікар, якого знають не лише в Руді, — стояв поруч із ними, сповнений тієї самої твердої, непохитної волі. Але в ТЦК та СП їм сказали повертатися додому. Проте дивлячись на Вадима, бачила: удома він залишитися не зможе. Я намагалася донести, що у нас маленька дитина, що синові потрібен батько, що нам потрібен він. Вадим слухав, кивав… та думками був уже далеко, зовсім в іншому вимірі — там, де вирішується доля країни. У квітні дізналася, що він удруге пішов до військкомату — і вже 20 числа його скерували на полігон, на навчання».

Жінка пригадує: за місяць до від’їзду Вадима їй наснився сон, який і досі холодком проходить по спині.

«Мені снилося, що біля нашого медпункту, де дідусь завжди приймає людей, зібралася величезна черга, — розповідає вона. — Я чомусь опинилася серед тих людей, розгублена, насторожена. Пам’ятаю, як помітила в натовпі незнайому бабусю — вона стояла тихо, зі складеними долонями, немов чекала саме мене. І тоді, ніби не своїм голосом, запитала: “Мій Вадим загине?” Чому я це сказала — не знаю. Сон був такий реальний, що аж мороз ішов по шкірі. Бабуся подивилася мені в очі й спокійно відповіла: “Так”. Прокинувшись, довго не могла оговтатися — відчуття було таке, наче хтось торкнувся самої долі. І це передчуття… воно, на жаль, справдилося».

Вадим проходив службу в одному з підрозділів Збройних сил. Та незабаром ситуація змінилася. Його перевели до 65-ї окремої механізованої бригади, де пройшов додаткову підготовку і став оператором безпілотників. Нову справу опанував напрочуд швидко. Техніка завжди була його стихією, а тут уміння розбиратися в механізмах і точність рухів поєдналися з воєнною необхідністю. Робота оператора дронів вимагала не лише технічного хисту, а й холодної голови, витримки, здатності приймати рішення за секунди. 

«Він давав про себе знати щодня, і якось зізнався, що знайшов себе у війську,  — пригадує Богдана. — Завжди попереджав, коли виїжджав на позиції. Навіть у найгарячіші дні знаходив хвилину, щоб написати мені хоча б кілька слів. Якось на дві години заїхав додому — саме приїжджав по запчастини. А одного разу я наважилась поїхати до нього сама. Коли поверталися додому, їхали разом — йому тоді дали коротку відпустку».

Проте найбільшим подарунком став інший приїзд Вадима.

Він приїхав на день народження Богдани, і вони поїхали на Світязь, де тітка фотографувала їхні усмішки, погляди, теплі миті разом. Тоді навіть не здогадувалися, що ця фотосесія стане останньою у їхньому спільному житті — мовчазним свідком любові, яка не зникне, навіть коли його вже не буде поруч. 

Богдана зізнається, мріяли з Вадимом про донечку. Утім одного разу, це було незадовго до його загибелі, він обмовився, що одній буде важко виховувати двох діток. На що та здивовано відповіла: «Чому самій? Адже нас двоє». «Може тому, що мене вб’ють», — тихо відповів він. Тоді Богдана різко відкинула ці слова — не хотіла чути, вірити. Тепер, переосмислюючи, зізнається: було в ньому якесь передчуття, яке ніс у собі, але берег її від нього.

Вадим загинув разом із двома побратимами

За місяць до загибелі чоловіка серце Богдани стискала незрозуміла тривога. Вона виникала раптово — посеред дня чи вечора — і підступала до горла такими хвилями, що часом доводилося витирати сльози, не розуміючи навіть самої причини. 

Того дня, 16 вересня, Вадим зателефонував і сказав, що має раніше виїхати на позиції. Пообіцяв передзвонити, щойно повернеться. Це була їхня остання розмова. Богдана чекала. Хвилини тягнулися важко й повільно, та дзвінок так і не пролунав. Усередині росла напруга, гнітила, не давала дихати. Вона сама намагалася додзвонитися — марно, зв’язку не було.

Ніч минула фактично без сну. Богдана читала псалми, намагаючись хоч так заспокоїти серце. І тільки на світанку Вадим «дав про себе знати» — з’явився у короткому сновидінні, ніби торкнувся її лише на одну мить, але цього вистачило, щоб вона зрозуміла: щось сталося.

Не в змозі більше стримувати страх, почала телефонувати батькам Вадима, а також його колишньому командирові. Той, як виявилося, знав правду, але не наважувався сказати Богдані. Спершу повідомив батькові Вадима. А вже він — рідних невістки.

Вадим Зилінський повертався з бойового завдання разом із двома побратимами, коли їхня автівка потрапила під удар ворожого безпілотника. Усі троє загинули на місці. Машина згоріла дотла. Лише після ДНК-експертизи за два тижні вдалося забрати тіло.

…Але приходити до неї Вадим не припинив.

«Ти все вирішила з документами?» — якось запитав у сні, так буденно, ніби повернувся з роботи. Навіть після смерті продовжував піклуватися про Богдану — так само, як робив це за життя.

А інколи кличе її на прогулянки, ті самі, на які вони так любили вибиратися.

«Ти вже зібралася?» — запитує, усміхаючись.

Натомість тепер, замість тих прогулянок удвох, вона приходить до нього на могилу — тихо, неквапно, неначе йде на зустріч. У руках тримає букет червоних троянд. Тих самих, які він дарував їй за життя. Кладе квіти, пригладжує холодний камінь і на мить заплющує очі — аби відчути, що він поруч, що його тепла присутність не зникла зовсім, а просто стала іншою. І кожна троянда — ніби продовження їхньої любові, яка не згасла й не зникла, хоч би як безжальною була війна.

Останній спочинок Вадим Зилінський знайшов у рідному селі. У нього залишилась дружина й син, батьки та старша сестра. 

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також:

• Врятував не одне життя: Герою з Волині навіки 22
• Був єдиним сином: молодому воїну з Луцька просять посмертно присвоїти державну нагороду
• «Коли не залишалося нічого, крім віри в побратимів», — комбат з Волині два роки боронив Авдіївку та вижив після удару «Іскандера