Воїн з Волині врятував побратимів на фронті, та помер під час відпустки вдома

«Я буду жити?» — запитав 22-річний боєць, відчуваючи пекучий біль від втрати кінцівки. Очі, сповнені надії та страху, втупилися в погляд Володимира.

«Будеш. Бо я тебе врятував», — впевнено відповів Володимир. Він не зважав на втому від нескінченних боїв і випробувань. У його душі була лише одна думка: цей хлопець не помре, не сьогодні, не при мені. Володимир подивився на бійця, і, не витрачаючи часу на зайві слова, продовжив нести його разом із побратимами.

Солдат Національної гвардії України, боєць полку «Азов», Володимир Жолкін (позивний «Казах») народився 26 листопада 1982 року у далекому Казахстані.

«Я родом з Волині, з міста Нововолинськ. Так трапилося, що батьки поїхали до Казахстану підіймати цілину. Ті роки були часом великих змін, коли країна потребувала нових сил для освоєння земель, що залишались недоторканими, — розповідає мама воїна Валентина Володимирівна.

— Для багатьох українців, які опинились на нових землях, Казахстан став місцем, де можна було знайти працю, де кожен день був шансом на краще майбутнє. Там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. І саме у Казахстані народила дітей — доньку Наталію, сина Володю, третє дитя, на жаль, померло. Коли сину виповнився рік, повернулися додому, в Україну, й оселились у Володимирі. Чоловік пішов працювати у лікарню водієм «швидкої допомоги», я ж трудилась кухарем у ресторані, потім на сільгоспроботах, останні десять років працювала соціальним працівником».

Володимир навчався у місцевій ЗОШ №3, потім перейшов до п’ятої школи (нині гімназія №5 імені Кореневського). Після закінчення став водієм, поєднуючи роботу з життям будівельника. Часто залишався на будовах, інколи сідаючи за кермо, змінюючи ландшафти своєї буденності. Через кілька років одружився. У них з дружиною народилася донька, і хоча на той момент все здавалось ідеальним, родинне життя не склалося. Вони розлучилися.

Воїн з Волині врятував побратимів на фронті, та помер під час відпустки вдома

Як більшість чоловіків, любив риболовлю. Кожна можливість вирватися на природу, сісти з вудкою на березі річки або озера була для нього справжньою відпусткою від тяжкої праці. А ще був із тих, хто не вмів відмовляти у допомозі людям. Хто б не звертався з проханням допомогти, завжди йшов на зустріч. За це його любили й поважали.

Володимир не став до лав Збройних Сил України одразу. Його шлях до війни почався лише в 2024 році, коли він, як і багато інших, зрозумів, наскільки важливо стати на захист своєї країни. У військкомат пішов добровольцем. Його вибір припав на полк «Азов», і вже на початку бойові побратими дали йому позивний «Казах», дізнавшись, що народився в Казахстані.

Володимир Жолкін служив у складі підрозділу, який виконував бойові завдання на найгарячіших точках фронту — на Куп'янському напрямку, на Донеччині та в інших регіонах, де лінія фронту не відступала ні на крок. Його роль була незамінною — був водієм, тим, хто забезпечував мобільність підрозділу, тим, хто, навіть у найскладніші моменти, мав доставити своїх товаришів до потрібної точки, ризикуючи своїм життям.

Окрім того, не залишав товаришів на полі бою. Разом із ними виходив на позиції, де декілька днів поспіль треба було тримати оборону, витримувати обстріли, холод і втому. І навіть коли отримав контузію та поранення, не залишив побратимів. Ті, хто пережив разом із ним жорстокі бої, могли б багато розповісти про його стійкість і відвагу. Кінець форми

Він не любив розповідати рідним про події на фронті. Вважав, що надмірна інформація лише додасть турбот і занепокоєння. Лише одного разу поділився випадком.

«Тоді ми повертались з завдання, і натрапили на двох поранених хлопців. Одному з них було 22, і йому відірвало кінцівку. Інший був важко поранений у плече», — згадував Володимир. За його словами, з побратимами миттєво надали першу допомогу, не зважаючи на постійні обстріли, що лунали навколо. Після чого винесли бійців під кулями та снарядами. Той молодий боєць, який втратив кінцівку, все питав: «Чи буду я жити?» Володимир, дивлячись йому в очі, без сумнівів відповів: «Будеш. Бо я тебе врятував».

Ці слова, сповнені впевненості, стали для пораненого наче обіцянкою, що допомогла йому не зламатися. І хоча вони всі були в зоні, де кожен крок міг стати останнім, Володимир не дозволив своєму товаришеві здаватися. Пізніше стало відомо, що обидва бійці вижили. Через цей випадок Володимир отримав грамоту та медаль за відвагу за врятоване життя побратима, а також медаль «Ветеран війни».

10 травня 2025 року він приїхав додому. Це був короткий відпочинок — кілька днів, які йому дали, щоб привіз машину.

«Напередодні розмовляла з сином, і він зізнався, що якась сила тягне його до рідної хати. А під час вечері обмовився, що сьогодні він є, а завтра його може й не бути», — розповідає Валентина Володимирівна. Вона тоді й не могла уявити, що ці слова, які спочатку звучали як звичайні переживання, згодом стануть пророчими. Наступного дня Володимир приліг відпочити, і більше не прокинувся.

Валентина Володимирівна не могла повірити в те, що сталося. Її син, який пережив стільки боїв і небезпек на фронті, раптово пішов від неї в мирному спокої рідної оселі. І ось вона, його мати, залишалась сама, не здатна навіть зрозуміти, чому це сталося? Ті останні моменти розмови з сином, його слова про «сила, що тягне додому», залишилися у її пам'яті як трагічні передчуття його долі. Це була не просто відпустка, це була остання зустріч, коли доля вирішила, що його місія завершена.

«Упродовж останніх років Володимир проживав з коханою жінкою на ім’я Христина. Відтоді як пішов на війну, вона намагалася бути поруч за будь-якої можливості, підтримувала його, — згадує пані Валентина. — Після того, як сина не стало, Христина занедужала. Ймовірно, дуже переживала його смерть, і одного разу у розмові обмовилася, що піде за ним. Так і сталося. У вересні цього ж року її не стало». Це була ще одна важка втрата для родини.

На жаль, біда не ходить одна. Втрата брата сильно вплинула на здоров'я сестри Володимира, Наталії, котра через перенесене горе захворіла і була змушена пройти надскладну операцію на голові. Наразі вона проходить лікування, намагаючись впоратись із цим страшним ударом.

Володимира Жолкіна поховали на Алеї Героїв на Федорівському кладовищі — на тому самому місці, де спочивають люди, що віддали своє життя за рідну землю. Провести в останню путь приїхали побратими, з якими пережив найскладніші миті війни. Він назавжди залишився в серцях, родини і кожного, хто знав і поважав його.