«То було пекло, у якому зник мій чоловік разом із побратимами». Спогади дружини про зниклого безвісти воїна з Волині

8 серпня 2022 року Дмитро зник безвісти поблизу села Яковлівка Соледарської громади Бахмутського району. Це був один із тих днів, коли фронт дихав вогнем, а кожен метр землі коштував надто дорого.

«Саме тоді у цьому напрямку тривали запеклі бої за трасу, яка відкривала шлях на Лисичанськ та Бахмут, росіяни вигризали метр за метром кожен клаптик землі, яку до останнього подиху захищали наші воїни», — говорить дружина захисника, Світлана.

За словами побратимів, Дмитро разом із Сергієм Федянкіним із Рівного, Олександром Кравчуком із Луцька та Володимиром Цвидом із Володимира прикривали відхід своїх, перед тим знищивши ворожий танк. Їм протистояли вагнерівці — жорстокі й численні. Коли ж до позицій підтягнулися ще два російські танки й почали методично рівняти окопи із землею, бій набув нелюдської сили. У тому пеклі Дмитро й зник.

Навчалися в одному класі, одружилися за місяць після повернення з армії Дмитра

Дмитро Потапов народився у Володимирі, місті, де кожна вулиця пам’ятає своїх героїв. Його дитинство раптово змінилося, коли у 14 років  втратив батька. Світ навколо став суворішим, але поруч опинилася людина, яка зуміла повернути йому відчуття дому. Батькова сестра Наталія взяла Дмитра під свій захист, огорнула його теплом і турботою, яких хлопцеві так бракувало. Вона стала йому матір’ю в усьому, окрім назви — хоча рідна мати жила зовсім недалеко, у сусідньому районі.

«Ми з Дмитром навчалися в одному класі у ліцеї №5, — згадує Світлана. — Тож зналися з першого класу, росли поруч, дорослішали разом». Після школи обидва вступили до місцевого ВПУ. Дмитро обрав професію тракториста.

 Потім була строкова служба. Вона розділила їх простором, але не відстанню в серцях. У ті роки народилась їхня особлива мова — мова листів. «Ми писали одне одному про життя, про будні, про мрії, — каже Світлана. — У тих листах були наші перші серйозні зізнання, слова, які не завжди наважишся сказати вголос. Саме тоді зрозуміли, що почуття між нами — справжні».

Дмитро повернувся зі строкової служби у жовтні змужнілий, із новим поглядом на життя. Уже за місяць, у листопаді, він і Світлана стояли на рушникові щастя поруч у день свого весілля. 

Згодом чоловік підписав контракт із Державною прикордонною службою і ніс службу на пункті пропуску «Амбуків». Він завжди сумлінно виконував обов’язки, однак з часом зрозумів, що прагне іншого. Так перейшов на ТзОВ «Гербор-Холдинг», де працював налагоджувальником верстатів.

 У 2006 році в родині народився син — Олег. Це стало моментом, який остаточно змінив Дмитрове життя. «Щоб забезпечити сім’ю, почав їздити на заробітки, — каже Світлана. — Спочатку працював у Києві, потім — за кордоном». Дмитро ніколи не боявся важкої праці. Він завжди прагнув дати своїм рідним більше, ніж мав сам.

Статус чоловіка постійно змінювався із пораненого до загиблого

Та коли  ворог ступив на українську землю, Дмитро покинув заробітки й став до зброї. У складі 14-ї ОМБР він пройшов найтяжчі бої від 2015  аж до 2017 року, доки ситуація на фронті не стабілізувалася. Після цього повернувся до мирної праці і знову поїхав за кордон, думаючи про майбутнє родини.

«На той час ми жили у Львові, — згадує Світлана. — У день, коли почалося повномасштабне вторгнення, він якраз збирався їхати по візу й повертатися до Польщі. Але замість поїздки до консульства  — вирушив у Володимирський ТЦК та СП».  Уже 26 лютого Дмитро у складі 14-ї бригади був на Житомирській трасі, де стримував наступ. Далі — Київщина, Миколаївщина, Херсонщина, Харківщина і Донеччина…

Про деталі не говорив, але Світлана згадує, як дізналася, що під час одного з обстрілів все згоріло дотла. Лише дивом хлопці залишилися живі. Дмитро телефонував майже щодня. Про тамтешні події волів не говорити. Знав, Світлана буде переживати, хоча розумів, що вона усвідомлює усю небезпеку.

15 липня, після двох тижнів перебування на позиціях, зміг вирватися додому на кілька днів. На ньому позначилися контузії та хвороби, що потребували лікування, та Дмитро тільки знизував плечима: «Не на часі. Я не можу покинути хлопців. Вони чекають на мене».

Ті кілька днів стали останніми, коли рідні бачили його живим. Бо вже незабаром повернувся на фронт. Позиції, які утримували українські бійці, безупинно атакували російські регулярні війська та «вагнерівці». Село Яковлівка, де тримав оборону й Дмитро, було стратегічним вузлом — із нього ворог міг прорватися до Бахмута й Лисичанська. Саме тому окупанти кидали на цей напрямок усе, що мали.

Дмитро разом із побратимами Федянкіним, Кравчуком і Цвидом стояли на найгарячішій ділянці. Того дня їм удалося не лише відбити черговий штурм, а й підбити ворожий танк. Та ситуація загострювалася щохвилини. На позиції рухалися два танки, несучи із собою смерть і вогонь, підмоги не було. Прикриваючи відхід своїх, хлопці тримали оборону до останнього подиху. Коли танки пройшлися по їхніх позиціях, усе довкола стихло. 

«Тоді я працювала на двох роботах, — пригадує Світлана. — Саме йшла на зміну, коли подзвонила дружина командира, з якою були знайомі, і сказала, що мого Дмитра поранено». Серце вмить обірвалося. Жінка, не вагаючись, передзвонила її чоловікові — той підтвердив поранення. Але за деякий час телефон знову задзвонив, і голос на іншому кінці з гіркою обережністю вимовив: «Дмитро… 200».

Упродовж того страшного дня статус Дмитра змінювався не раз: поранений, загиблий, знову поранений. Невідомість роздирала, мов холодний вітер. Лише згодом, коли волонтери та бійці, що займалися евакуацією, остаточно підтвердили: у тому бою не вижив ніхто, — надія, здавалося, впала в безодню.

Військові намагалися дістати тіла загиблих, але вдавалося не все. Одне з них — тіло Володимира Цвида — вони евакуювали. Та коли повернулися за іншими, ворог відкрив вогонь. Ділянка фронту вже тоді була окупованою. І лишається такою й нині.

Шукала серед живих і мертвих 

Попри все Світлана не переставала вірити, що Дмитро може бути живий. Вона шукала будь-які зачіпки, будь-який натяк, що дав би бодай тінь надії. Через знайомих і волонтерів намагалася дізнатися, чи не потрапив у полон. На той час ходили чутки, що окупанти тримають багатьох українських бійців на місцевій фермі неподалік Яковлівки.

«Мені вдалося дізнатися, що Яковлівка була дуже заможним селом, — розповідає Світлана. — Там працював великий агропромисловий комплекс, був величезний зерновий ангар, який росіяни спалили разом із зерном. Десятки комбайнів так і не встигли вивезти у безпечне місце. А поруч була ферма — саме туди, казали, звозили полонених. Але жодної інформації про Дмитра так і не отримала».

Пошуки тривали. Вона шукала його і серед живих, і серед загиблих. Разом із дружиною іншого полеглого бійця об’їхали морги та кладовища. Побачене обпікало душу.

 «Ми були в Краматорському та Дніпровському моргах, — каже Світлана. — Якраз при нас привозили загиблих. Їх було дуже багато. Я вже мовчу про те, у якому вони стані…»

 Та найбільший шок чекав на Краснопільському кладовищі. «Це кладовище — як невелике місто, — тихо промовляє вона. — Ряди й ряди… без кінця».

 І все ж, попри весь біль, попри зібрані нею страшні свідчення, попри тягар довгих місяців невідомості, Світлана продовжує триматися за надію:

«Нехай це буде один відсоток зі ста, що він живий … але він є».

 Дмитро часто нагадує про себе уві сні. У цих снах приходить додому, заходить у хату, вдивляється в кожен закуток, ніби перевіряє, чи все гаразд. «Прийшов подивитися, як ви тут», — каже він. Потім виходить на подвір’я, оглядає його… і тихо йде.

«Таке враження, що він поруч, — говорить Світлана тихим, тремтячим голосом. — Що ось-ось відчиняться двері, і він зайде. Хочеться вірити, що так одного дня й станеться».

  Нині Дмитра Потапова офіційно визнано загиблим. Але для Світлани, їхнього сина Олега та його тітки — тієї, що колись замінила хлопцеві матір, — Дмитро назавжди залишиться живим у пам’яті, у щоденній тиші їхнього дому, у снах, які приходять у найтемніші ночі, і в незгасній надії, що горить навіть тоді, коли здається, що світло давно згасло.

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• «А може він усе-таки живий…» Історія зниклого безвісти прикордонника з Волині
• Не ділять військових на «своїх» і «не своїх», усі - рідні: волонтерський центр з Волині «Крила матері» відзначив десятирічний ювілей
• На світанку після загибелі дав про себе знати уві сні. Спогади про полеглого захисника з Волині