Пройшов війну, а серце раптово зупинилося під час відпустки на рідній Волині: спогади про захисника Андрія Сидорука

Ще зовсім недавно він поспішав із далеких фронтових доріг Запоріжжя до своїх найдорожчих людей: дружини, двох синів, мами… Планував кожен день довгожданої відпустки, мріяв про прості радощі мирного життя – родину за столом, дитячий сміх, спокійні ночі без тривог… Та Господь покликав його зранену війною душу на Небеса. І обірвалася його історія життя, написана щирим серцем… Історію Героя пише газета Нова доба.

− Він в січні 2024 року пішов у ЗСУ, хоч і був обмежено придатним за станом здоров’я. Служив у 25-й окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді, перебував на Донеччині, згодом став інструктором. Із вересня 2025-го був у батальйоні «Золоті Ворота», виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку як оператор відділення радіоелектронної боротьби, – зі скорботою розповідає його дружина Оксана Миколаївна.

Світлий, щирий, життєлюбний – таким Андрій назавжди залишиться у пам’яті рідних, друзів, побратимів. Навіть коли телефонував додому із війни, то жартував, підбадьорював близьких, забороняв плакати й думати про погане… Наче відчував – мусить залишити після себе не сльози, а силу.

− Вперше його мобілізували в ЗСУ у 2015 році, коли нашому синочкові Дмитру було лиш сорок днів. Він тоді прослужив рік і три місяці на Львівщині. Тепер же провів більше двох років на війні… − із сумом каже дружина нашого Захисника.

Дев’ятнадцять років їхнього подружнього життя – це цілий всесвіт, збудований на любові, довірі й щоденній праці. Разом вони зводили дім у Маневичах, разом ростили синів: Іванові – 14, Дмитру незабаром виповниться 11. Для них тато був більше, ніж просто батьком – він був опорою, прикладом, героєм у найпростішому й найсвятішому значенні цього слова. Навіть на відстані він умів бути поруч – словом, турботою, любов’ю, яка не знає кілометрів.

− Він умів усе зробити… І будував, і ремонтував, і майстрував. В домі все зроблене його руками. Навіть ще на другий тиждень відпустки хотів оновити кімнату для старшого сина… – крізь сльози згадує пані Оксана.

Все у їхньому будинку, в якому він і пожити не встиг, – як жива пам’ять про нього. Кожен куточок – як відлуння його рук, його старань, його любові.

Андрій Сидорук здобув фах столяра у Маневицькому професійному ліцеї й працював за спеціальністю на підприємстві “Берізка”. Потім понад десять років трудився в Луцьку на заводі “Кромберг енд Шуберт”, а згодом – у Маневицькому ліцеї № 1 імені Героя України Андрія Снітка, їздив на заробітки. Його знали як сумлінного, відповідального, щирого чоловіка – такого, що не шукає гучних слів, а просто робить свою справу добре й по-людськи.

У батьківській сім’ї він був найстаршим. Після втрати тата став опорою для мами Надії Якимівни, молодших брата й сестри. Вмів бути сильним для інших, навіть коли самому було непросто. Його брат Віталій нині також боронить Україну.

Його чекали… Дуже чекали… Кожен дзвінок, кожне «я скоро буду» ставали маленьким святом. Та дорога додому з фронту завжди була довгою й непростою. І навіть короткі зустрічі ставали безцінними митями щастя. Заради них дружина долала сотні кілометрів – у Покровськ, Житомир – аби лише побачити, обійняти…

Минулої суботи Маневичі стали на коліна, проводжаючи свого Захисника в останню дорогу. Тиша, сльози, молитва… І синівські очі, в яких назавжди залишиться татовий образ – сильний, добрий, незламний.

Тепер Андрій Сидорук – у строю Небесного війська. Тепер він – ангел-охоронець для своїх синів, який тихо схиляється над ними крилом. І допоки живе пам’ять – житиме й він. У серцях. У спогадах. У любові.

Світла пам’ять Герою… Сердечні співчуття рідним і близьким.

Юлія МУЗИКА

Читайте також:

• Герою назавжди 51 рік: історія загиблого захисника з Волині Петра Осадчука
• Загинув за Україну: батькам полеглого Героя з Волині вручили його посмертну нагороду
• Трьом Героям з Волині посмертно присвоїли державні нагороди