«А може він усе-таки живий…» Історія зниклого безвісти прикордонника з Волині
Молодший сержант Луцького прикордонного загону, учасник бойових дій 24-річний Сергій Сідов, зник безвісти 5 лютого 2023 року — у дні, коли Авдіївка палахкотіла вогнем запеклих боїв. Попри те, що наші воїни стояли до останнього, виснажені та нескорені, ворог був чисельнішим, безжаліснішим, і в лютому 2024 року ЗСУ довелося залишити місто.
На жаль, не всі змогли вирватися з того пекла. Дехто загинув, хтось опинився в полоні, інші й досі рахуються серед зниклих безвісти — мовби розчинилися між полум’ям і холодним зимовим повітрям.
Сергій Сідов народився у Володимирі 8 вересня 1999 року. Єдина дитина Ганни та Віталія, він був їхньою тихою радістю, їхнім світом. Та коли хлопчикові було всього шість, горе постукало в дім. Його мама згасла від тяжкої хвороби. Перед тим як відійти у вічність, її останнім словом було ім’я сина, якого вона так і не встигла вдосталь приголубити.
Сергій переживав цю втрату так, як можуть лише діти — беззахисно, усім серцем. Його бабуся Олена, учителька з багаторічним досвідом і великим серцем, намагалася втримати онука від розпачу, хоч сама ледь стояла під тягарем втрати доньки.
«Мама пішла на небо», — тихо шепотіла вона, гладячи малого по голові. Але хлопчик, захлинаючись слізьми, відповідав: «Я не хочу, аби вона там жила. Я хочу, щоб була зі мною…»
Усі турботи, пов’язані з вихованням маленького Сергія, узяв на себе його батько Віталій. Поруч були й дідусь із бабусею — Євгенія Павлівна та Віктор Степанович, а також батьки покійної Ганни — Олена Костянтинівна та Микола Степанович. Усі, об’єднавшись у спільному горі, намагалися створити для хлопчика той простір любові й безпеки, який раніше дарувала йому мама. Та як би щиро вони не старалися, ніхто не міг замінити тепла, яке йшло від серця матері.
«Одного разу в школі святкували День матері, — пригадує Олена Костянтинівна. — Сергієві доручили вивчити вірш про маму. І коли вийшов на сцену, почав читати, не витримав і заплакав. Так щиро, так боляче, що разом із ним заплакали й діти. Деяким батькам це не сподобалось. Хтось навіть казав, що його не треба було залучати до виступу. Але хто ж міг знати, що так вийде? Та й хто знає, як би він відреагував, якби його не запросили?»
Цей випадок розкрив те, що й так було видно щодня: як гостро хлопчикові бракувало маминої любові. Болюча рана, яку носив у собі, нагадувала про себе щоразу, коли світ говорив про материнське тепло.
Сергій навчався у Володимирській гімназії №2 — школі, де його добре знали як здібного, старанного та чемного хлопця. До сьомого класу був відмінником, і це не було випадковістю: у його успіхах жила любов і турбота бабусі Євгенії, яка не відходила від онука ні на крок. Вона сиділа з ним над уроками, терпляче пояснювала складне, проводжала до школи й зустрічала після занять, завжди запитуючи, як минув день.
Коли ж Сергій із батьком переїхали в окрему квартиру, перед хлопчиком відкрився новий етап — дорослішання. Там, де не було надійного бабусиного погляду поруч, йому довелося швидше ставати самостійним. І тут йому пощастило мати батька, який не лише жив ним, а й мав золоті руки. Сергій, спостерігаючи за ним, ніби всмоктував у себе ці навички.
Поступово хлопець сам навчився виконувати хатні справи: щось підкрутити, полагодити, прибити, встановити. Не зважаючи на юний вік, упевнено брався за роботу, ніби прагнув довести — я чоловік, я можу, я впораюся. У цих буденних дрібницях відчувалася його внутрішня сила, зароджений характер, який колись приведе його до війська — туди, де треба не лише вміти працювати руками, а й мати серце, здатне на відвагу.
«Сергійко завжди приходив на свята. Це стало такою собі теплою традицією. І тоді дім наче оживав: у повітрі витав запах домашньої випічки, яку він полюбляв. Ми з чоловіком завжди чекали на нього, — тихо мовить Олена Костянтинівна. — Хоч би якою була погода — мороз, дощ чи літня спека — придивлялися до стежки перед домом, чекаючи знайомої ходи. Для нас ці зустрічі були більше, ніж просто святами. Пригадую, як після випускного ми пішли з ним у кафе — трохи відсвяткувати закінчення дев’ятого класу. Я підійшла до нього, обійняла, провела рукою по голові, як робила це ще тоді, коли він був маленьким хлопчиком. А він одразу знітився, сором’язливо посміхнувся й каже: “Я вже дорослий… А потім додав: “Але я все одно твій онук.”»
Після закінчення школи Сергій обрав шлях, який мав привести його до правничої професії: вступив до Володимирського фахового коледжу на спеціальність «Право». Але згодом змінив рішення і підписав контракт із Державною прикордонною службою, розпочавши службу у Луцькому прикордонному загоні, де охороняв україно-польський кордон.
Під час повномасштабного вторгнення Сергій разом із групою швидкого реагування вирушив на посилення підрозділів ЗСУ на Авдіївський напрямок — у саме серце фронту. Під час одного з боїв отримав контузію і був госпіталізований. Після лікування його направили на навчання до Британії. Потім знову повернувся в Авдіївку, де з кожним днем росіяни нарощували наступ, кидаючи в бій усе, що мали.
«Сергій давав про себе знати короткими повідомленнями, — каже Олена Костянтинівна. — Писав коротко: що з ним усе добре. Інколи надсилав фотографії — усміхнений, ніби все спокійно. Але розуміла: там, де він є, не може бути добре. Просто не хотів мене тривожити…»
У ніч із 5-го на 6-те лютого 2023 року задзвонив телефон.
«Телефонувала сестра Ольга, — продовжує Олена. — “Олено, ти знаєш, що нашого Сергія немає?” — сказала вона крізь сльози. Спершу навіть не зрозуміла сенсу. Як — немає? Але з кожною секундою слова ніби провалювалися у мене всередину, залишаючи порожнечу. Та водночас жевріла надія: може, він поранений, може, у полоні, але живий…»
Проте Ольга додала: інформацію про загибель підтвердив його батькові Віталію командир. Ця фраза зламала ту крихку опору, на якій трималася бабусина віра в диво.
Останній вихід на зв’язок був 5 лютого 2023 року. Того дня Сергій працював із дроном. Поруч із ним були бійці із ЗСУ. За однією з версій — їх оточили російські окупанти й розстріляли впритул. За іншою — Сергій отримав поранення, але побратими не змогли його евакуювати: бої були настільки жорстокими, що навіть наблизитися означало загинути.
«А може, він усе ж таки живий, — тихо промовляє бабуся. — Адже трапляються випадки, коли потрапляють у полон, — додає вона, мов намагаючись переконати себе саму. — І їх немає у жодних списках…»
У Сергія з Віталієм є домашня улюблениця — німецька вівчарка. Розумна, слухняна, віддана. Вона знає всі команди, миттєво реагує на голос господарів. Сергій часто приходив у гості з нею. Коли зв’язок із ним обірвався, собака ніби відчула — щось сталося.
«Вона й досі спить на його речах, — говорить бабуся. — Знаходить його запах у старій футболці, на шапці — і вкладається поруч, наче оберігає, хоча й не може його побачити. Собака наче чекає, що одного дня Сергій повернеться, покличе її, а вона злетить зі свого місця й побіжить йому назустріч».
І хоч реальність війни жорстока, а офіційні повідомлення ніби ставлять крапку там, де рідні не готові її прийняти, вони все одно живуть в очікуванні. Для них кожен день — нова можливість почути довгоочікуваний дзвінок, отримати звістку, побачити знайоме ім’я у списку тих, хто повернувся.
Сергій Сідов — один із тисяч українських воїнів, чия доля досі невідома. Один із тих, кого рідні продовжують чекати, вірячи всупереч усім прогнозам, усім звітам, усім страшним припущенням. І поки живе ця віра, — війна не здатна забрати її. Адже віра не зникає там, де продовжують любити, де чекають, де промовляють ім’я.
Жанна БІЛОЦЬКА
Читайте також:
- «Вони діти, але такі дорослі»: історія волинянина, який втратив 20-річного сина на війні
- На світанку після загибелі дав про себе знати уві сні. Спогади про полеглого захисника з Волині
- Був єдиним сином: молодому воїну з Луцька просять посмертно присвоїти державну нагороду
Будь в курсі усіх новин
