Вижив на фронті, та війна забрала здоров’я: історія захисника з Волині Степана Гаврилюка

19 травня його зболене хворобами серце зупинилося у Камінь-Каширській лікарні, розповідає газета «Полісся». 

Колискою його життя став Качин. Тут Степан Гаврилюк народився і здобув перші знання, тут звив сімейне гніздечко, сюди ж повертали його усі життєві дороги. Після закінчення школи пішов навчатися в Камінь-Каширське ПТУ на електрика і заодно освоював навики водія в ДОСААФі. Далі була строкова служба.

Не одну подяку за сумлінне виконання обов’язку сином отримала з далекого Челябінська мама Галина Григорівна, не раз раділо серце за гідне виховання справжнього чоловіка. Відчула це на собі й молодша сестра Тетяна, якій Степан, коли сім’я втратила годувальника, замінив батька. Так якось повелося в його долі – опікати всіх своєю батьківською любов’ю, навіть всупереч власним інтересам.

– Мало є людей, аби були настільки добрими. Здається, навіть на шкоду собі. Наш Степан був занадто щирий для цього світу. Себе обмежить, але про інших подбає. Ніколи ні в чому не відмовить, останнє віддасть. Навчав, заступався, ніколи не давав в образу і сам не ображав ані словом, ані ділом. Завжди вислухає, завжди підтримає.

Молодші віком побратими ще з часів АТО згадують наскільки його опіка рятувала й допомагала у службі. Стояв горою за своїх хлопців. Повторював, що як умів виводив товаришів із позицій і гордився тим, що під його керівництвом усі поверталися живими із завдання, – ділиться Тетяна.

Вперше Степан Гаврилюк одягнув військовий однострій ще у 2015 році. Рідні пригадують, тоді загарбницькі амбіції ворога забрали у захисника 1,5 року життя в колі сім’ї. Мав у підпорядкуванні 15 осіб. Возив їх на навчання, виконання різноманітних завдань. Було навіть зовсім втрачали з ним зв’язок та, на щастя, все обійшлося. Стояв і на блокпостах.

26 лютого 2022 року Степан Гаврилюк знову без вагань пішов у військо. «Сталева Сотка». 51 батальйон. Спочатку стояли на українсько-білоруському кордоні, а у квітні 2023 року відправилися на східні рубежі. Цілий рік Степан з побратимами тримали оборону на Лиманському напрямку, а в 2024 році у їхню бойову біографію було вписано і бої за Очеретине.

Тут захисник отримав поранення і після тривалого лікування постановою ВЛК за станом здоров’я був визнаний непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку. Після цього перебував на реабілітації вдома, та його думки завжди линули до братів. Поривався в дорогу, але сім’я втримала, хоч і не багато часу разом відміряла доля…

Випробування фронту підірвало здоров’я Степана Панасовича. Мав багато контузій, ушкоджені внутрішні органи, постійні болі, кровотеча… Чоловікові раптово стало недобре. Медики до останнього боролися за його життя, але смерть виявилася сильнішою у цьому бою.

– Вони по 10 і більше днів на позиціях бували голодні й холодні. Але Степан ніколи не ображався, казав, що усе в нього добре. В Лимані «закусили». Мав і струс головного мозку, й 7 ребер було пошкоджено, і зі стравоходом мав проблеми… Але ніколи не розповідав нам нічого. Якось тільки зізнався, що зазнавали від ворога й газової атаки, – проживає миті Степанової долі дружина Людмила.

33 роки в парі; Бог дарував 3 діток, 3 онуків, а все наче одна мить. – Він дуже добрий батько, чоловік. Вчив дітей справедливості, допомагав стати на ноги. Їздив по заробітках. Розумівся в будівельній справі. Умів і зробити все, і вирахувати, хоч і був самоучкою. Працював і на пилорамах. Як говорять, майстер на всі руки. У нас багато друзів, кумів, його побратими, наче рідні, і всім пече ця втрата…

Подружжя Гаврилюків завжди тримало чимале господарство, з часом трохи збавили оберти, але все ж обробляли поля, годували живність. Усьому навчив батько сина і тепер 17-річний Денис буде опорою в домі. А на смачну пам’ять дітям і онукам лишаться посаджені господарем горіхи й фруктові дерева, і ароматна смородина, перших плодів з якої так чекав Степан.

Майорітиме біля його вічного дому жовто-блакитний стяг і гомонітиме з вітром про гідність, любов і щиру душу, нагадуючи кожному, як Панасович любив цей світ і свою Україну…

Іванна ВЕЛИЧКО, село Качин.

Читайте також: 

• Мужній воїн з Волині міг би спокійно перечекати небезпеку за кордоном, але не дозволило почуття власної гідності
• Загинув через два місяці після одруження: рідні прикордонника з Волині понад 2 роки жили у надії на його повернення
• Серце 31-річного Героя зупинилося на Волині під час короткої відпустки: історія Андрія Горайчука, відзначеного «Хрестом Хоробрих»