«Вони діти, але такі дорослі»: історія волинянина, який втратив 20-річного сина на війні

Історії сина і батька переплелися: у них обох — рішучість, відвага, впертість і потреба бути там, де найважче. Це про українську силу духу та внутрішню свободу, яка передається з покоління в покоління, пише Ковельська міська рада.

Юрій пройшов Майдан, АТО, повномасштабне вторгнення. Каже, що війна — це не героїчні кадри з кіно, а постійний біль, втрати та тяжкі рішення, які назавжди змінюють людину.

Після Революції Гідності він хотів іти в 51-шу бригаду, але не склалося. Згодом долучився до батальйону «Волинь» під командуванням Сергія Ростиславовича Козака. Служив в 2014–2015 роках на найгарячіших напрямках Луганщини та Донеччини. Потім — інвалідність, травми, повернення додому.

У 2022-му знову пішов добровольцем — до 54-го батальйону створюваної «сотки» (100 бригада ТРО), а згодом перевівся в 111-ту бригаду тероборони. Працював на евакуації поранених та загиблих, тож бачив надто багато. І знову поранення, серйозна операція, але лікарі поставили на ноги.

Найтяжчими були — втрати. Одна за одною смерть забирала побратимів: Сергія Жука, хрещеного батька його молодшого сина, потім Максима Хатіна — ще одного кума.

«Втрату кожного я пропускав через серце. Кожна смерть — як удар», — каже Юрій.

Він до останнього стримував сина від війни. Кірілу було лише 18, коли він загорівся бажанням іти служити. І батько, і мама знали, що хлопець мав серйозні травми, наслідки занять спортом: титанова пластина в руці, ушкоджена ключиця, проблеми зі спиною.

«Його би просто не взяли, — говорить Юрій. — Я ходив, просив, переконував: не беріть його, він ще такий юний. Робив усе, що міг».

Але Кіріл був впертий. Йому здавалося, що це — його дорога. Що зобов’язаний бути там, де інші хлопці. Мріяв про «Азов», цікавився дронами, хотів на передову. Приховав від батька, що збирається підписати контракт.

«Молодим здається, що війна — це гра. Я говорив, пояснював… благав: не йди. Але він так хотів довести, що він чоловік», — вкотре зазначає Юрій.

Коли батьки дізналися про контракт, було пізно: «Я вже нічого не міг змінити. Мусив прийняти його вибір». Перед від’їздом на схід Кіріл мав зустрітися з батьком. Він подзвонив, але побачення так і не відбулося. «Думаю, він не хотів прощатися. Як і я колись із ним… Я теж не прощався, коли йшов в АТО. Це дуже важкі моменти».

Тоді син образився, але перед власним від’їздом вчинив так само. Ще одна їхня спільна риса. Кіріл став сапером у підрозділі, де служили переважно дуже молоді хлопці.

«Там усі юні… і не до кінця розуміли, що їх чекає. Тому так боляче...», — зітхає Юрій. «Кожен день давав надію…»

6 листопада по Кірілу вдарив боєприпас, скинутий із ворожого дрона. Він отримав тяжкі поранення. Батьки одразу вирушили до Дніпра — в лікарню Мечникова.

«Медики казали: десять відсотків… Але десять — це ж не нуль. Ми трималися за кожен відсоток».

Дні тягнулися між надією і страхом. Кіріл боровся довше, ніж уявляли навіть лікарі. «Я дивувався: як дитина так трималася?»

Побратими, друзі, знайомі — усі молилися, здавали кров, дзвонили щодня, допомагали усім світом. Але 21 листопада серце Кіріла Євтушика зупинилося. Він так і не став офіцером, як того хотів батько. Але став Героєм, попрощатися з яким прийшли побратими та сотні ковельчан. Юрій Євтушик, який дуже любив сина і мріяв разом з ним зустріти Перемогу, сьогодні говорить про нього так, ніби той досі поряд:

«Вони діти… Але такі дорослі у своїх рішеннях. Кіріл хотів показати, що він чоловік. Він і був справжній чоловік. Герой...».

Читайте також:

• На світанку після загибелі дав про себе знати уві сні. Спогади про полеглого захисника з Волині
• Був єдиним сином: молодому воїну з Луцька просять посмертно присвоїти державну нагороду
• «Коли не залишалося нічого, крім віри в побратимів», — комбат з Волині два роки боронив Авдіївку та вижив після удару «Іскандера