«Дитина має знати, що її люблять»: відверта розмова з вчителькою з Луцька, яка стала однією з найкращих педагогинь України

Про сучасну школу, виклики професії, роботу з молодшими учнями та те, чого насправді потребують діти, журналістам ВСН розповіла вчителька початкових класів Луцького ліцею №21 Марія Луцюк.

У 2026 році вона стала переможницею обласного етапу конкурсу «Учитель року» та увійшла до десятки найкращих педагогів України. Втім, сама педагогиня переконана: головне в професії — не нагороди, а щоденна взаємодія з дітьми, довіра та людяність.

— Маріє, розкажіть трохи про себе. Яким було ваше дитинство?

— Я корінна лучанка. Навчалася у теперішньому ліцеї №21, потім закінчила педагогічний коледж, а згодом — Волинський національний університет. Маю дві освіти: педагогічну та філологічну.

Дитинство в мене було дуже гарне, кольорове. І, що цікаво, я хотіла бути вчителькою ще з дитинства. Мама досі розповідає історію, як ми гуляли з дітьми на майданчику біля будинку, а я постійно намагалася виховувати молодших за себе. Тоді одна з мам сказала, що я точно буду або вчителькою, або вихователькою. Сама я цього не пам'ятаю, але ця історія живе в нашій родині вже багато років. 

Потім я пішла до школи і дуже захоплювалася своєю першою вчителькою. Напевно, саме вона стала одним із перших прикладів для мене. Згодом це бажання трохи змінилося, як це часто буває в підлітковому віці, але після навчання в коледжі я знову повернулася до думки, що хочу працювати саме в школі.

У коледжі Марія також брала участь у конкурсі «Кращий студент» і здобула перемогу. Була дуже активною студенткою: очолювала студентську раду, була старостою групи та отримувала стипендію фонду Ігоря Палиці.

— Чи були викладачі, які вплинули на ваше рішення остаточно пов'язати життя з педагогікою?

— Насправді таких людей було дуже багато. Особливо під час навчання в педагогічному коледжі. Я часто кажу, що якби не коледж і не ті викладачі, які там працювали, то мене, можливо, не було б сьогодні у школі. 

У нас було дуже багато практики. Це не лише лекції чи теорія. Ми постійно працювали з дітьми, проходили практику в школах, таборах, брали участь у різних освітніх заходах. Це була справжня школа життя.

Саме там я зрозуміла, що педагогіка — це не просто професія, а спосіб взаємодії зі світом. Тому я дуже вдячна всім викладачам, які тоді працювали з нами.

— Чому ви обрали саме початкову школу?

— Це було абсолютно свідоме рішення. Мені дуже подобається працювати саме з молодшими школярами. З ними неможливо прожити два однакові дні. Коли я приходжу на роботу, то ніколи не знаю, чим мене сьогодні здивують діти, яке запитання поставлять чи яку історію розкажуть.

Вони дуже відкриті до світу. А коли світ відкритий до мене, я теж відкриваюся йому. Мені подобається ця щирість, безпосередність, бажання пізнавати нове. Саме тому я залишилася в початковій школі й не бачу себе в іншому напрямку.

— Пам'ятаєте свій перший день у ролі вчительки?

— Дуже добре пам'ятаю. Це було ще в Луцькій школі №5. Тоді я навчалася в коледжі й отримала свій перший клас — 23 маленьких учні. Я прийшла до школи з купою конспектів. У мене було прописано буквально все: що сказати, коли сказати, яке слово має бути наступним.

Але після першого дзвінка весь цей план перестав працювати. Не тому, що щось було погано. Просто життя внесло свої корективи. Тоді я вперше зрозуміла, що вчительська робота — це не про ідеальні конспекти. Це про вміння реагувати на ситуації, чути дітей і знаходити вихід із будь-яких обставин.

Цей урок я пам'ятаю досі.

— Молоді педагоги часто зізнаються, що найбільше хвилюються через спілкування з батьками. Чи був у вас такий страх?

— Так, звичайно. Коли читаєш історії в соцмережах або слухаєш колег, іноді починаєш думати, що саме батьки можуть стати найбільшим викликом. Але мені пощастило. Зараз у мене вже третій набір дітей, і за цей час серйозних конфліктів із батьками не було.

Ми намагаємося будувати діалог із самого початку. Розмовляти, чути одне одного, шукати спільні рішення. Я завжди за дітей і за їхні інтереси. Думаю, батьки це відчувають. А коли є взаємна повага, то більшість проблем просто не виникає. 

— Чим сучасні школярі відрізняються від покоління, в якому росли ви? 

— Насамперед тим, що вони не бояться висловлювати власну думку. І це дуже цінно. Сучасній дитині вже не можна просто сказати: «Так треба». Вона запитає: «Чому?» І це абсолютно нормально.

Діти хочуть розуміти причини, хочуть бачити логіку в правилах і рішеннях дорослих. Ми свого часу багато речей сприймали без пояснень. Натомість сучасні школярі готові дискутувати, ставити запитання, шукати аргументи. І мені подобається така зміна.

Вони ростуть людьми, які не бояться говорити про свої думки й почуття.

— Як повномасштабна війна змінила вашу роботу?

— Найскладнішим стало те, що діти почали втрачати батьків. Мабуть, це один із найболючіших спогадів за весь час моєї роботи у школі. Я пам'ятаю, як одного разу дитина підійшла до мене й просто сказала: «Мій тато — ангел».

Без попереджень. Без пояснень. І ти в такі моменти розумієш, що жоден університет не може навчити правильно реагувати на подібні речі. Ми багато розмовляли. Говорили про пам'ять, любов, підтримку. Про те, що близькі люди завжди залишаються з нами. Але до таких історій неможливо звикнути. 

Так само важко бачити дітей, чиї батьки зараз на фронті. Вони переживають, хвилюються, чекають дзвінків і повідомлень. Іноді їм просто потрібно, щоб поруч був дорослий, який вислухає.

— Як діти переживають тривоги та постійну небезпеку?

— Насправді багато залежить від того, як ми з ними говоримо. Коли під час повітряної тривоги сидиш в укритті й чуєш звуки безпілотників або роботи ППО, діти також усе це чують. Тому дуже важливо пояснювати. Говорити чесно, але без зайвого нагнітання.

Пояснювати, що нас захищають, що працюють військові, що робиться все можливе для нашої безпеки. Я переконана: будь-які труднощі долаються через розмову.

— Чого сьогодні найбільше потребують діти?

— Любові. Розмов. Підтримки. Мені здається, що зараз це важливіше за будь-які оцінки чи досягнення. Дитина має знати, що її люблять, що її чують і розуміють. Тоді вона може впоратися з багатьма труднощами.

— Як розпочався ваш шлях до перемоги в конкурсі «Учитель року»?

— Насправді для мене це була вже не перша участь у конкурсі. Три роки тому я також наважилася спробувати свої сили. Тоді посіла четверте місце та отримала відзнаку «Харизматичний учитель».

Цього року вирішила повернутися до конкурсу ще раз. Спочатку було подання документів, потім — очікування, знайомство з іншими учасниками, випробування та підготовка. Шлях був непростим, але дуже цікавим. Найбільше запам'яталися люди, яких я зустріла під час конкурсу. Ми підтримували одне одного, переживали за результати й раділи успіхам колег.

У якийсь момент я зрозуміла, що потрібно просто залишатися собою й показувати свою роботу такою, якою вона є насправді. Після цього все стало на свої місця.

— Що відчули, коли оголосили результати?

— Перша думка була дуже проста: «Я це змогла». І я справді собою пишалася. Не тому, що отримала диплом чи відзнаку. А тому, що пройшла цей шлях до кінця. 

— Що для вас означає це визнання?

— Насправді я ніколи не сприймала його як доказ того, що я краща за когось. У нашому ліцеї працює дуже багато чудових педагогів.

Є люди, які мають величезний досвід і професіоналізм. Просто не всі беруть участь у конкурсах. Тому для мене ця перемога — швидше особисте підтвердження того, що я рухаюся правильним шляхом.

— Яким бачите своє майбутнє?

— Чесно кажучи, я не будую якихось грандіозних планів. Я хочу залишатися у школі. Хочу працювати з початковими класами. Мені тут комфортно. Мені подобається те, що я роблю. І поки я відчуватиму, що можу бути корисною дітям, хочу залишатися саме тут.

— За що ви найбільше вдячні своїм учням?

— За все. Вони навчають мене щодня не менше, ніж я навчаю їх. Я вдячна їм за підтримку, довіру, щирість і за те, що життя звело нас разом.

Пам'ятаю, як після перемоги в конкурсі прийшла до школи. Діти раділи, мабуть, навіть більше за мене. Вони вітали мене, підтримували, а згодом у батьківському чаті з'явилися десятки теплих повідомлень. Це були дуже зворушливі моменти, які я пам'ятатиму ще довго.

Якщо говорити про те, який слід я хотіла б залишити в житті своїх учнів, то насамперед — віру. Якщо колись у майбутньому вони згадуватимуть свою першу вчительку, то хотілося б, щоб у цих спогадах була віра. Бо я вірю в них зараз, віритиму завтра і через багато років.

Я намагаюся навчити їх, що помилятися — це нормально, бути собою — не соромно, а людяність і доброта завжди мають значення. Хочу, щоб вони виросли хорошими людьми, не боялися бути справжніми і пам'ятали: поруч завжди був хтось, хто в них вірив.

І якщо, згадуючи мене через багато років, вони просто усміхнуться — для мене це буде найбільшою нагородою.

Читайте також:

• Четверо освітянок з Волині ввійшли до ТОП-10 педагогів України
• «Для мене основне, щоб мої вихованці росли людяними»: педагогиня з Луцька Наталія Хомяк про своє покликання
• Хресна хода і спільна молитва: як минула літургія за участі Епіфанія у Луцьку. Фоторепортаж