Ветеран із Волині, якому пророкували інвалідний візок, працює в поліції та чекає на народження дитини

29-річний ветеран війни Дмитро Рибицький із Володимирського району пройшов через важкі бої на Запорізькому напрямку, отримав тяжкі поранення під час контрнаступу в районі Роботиного та пережив багатомісячне лікування. Попри невтішні прогнози медиків, які не виключали, що він назавжди залишиться у кріслі колісному, боєць зумів повернутися до повноцінного життя, створив сім’ю та нині працює у Володимирському районному відділі поліції, доводячи власним прикладом, що сила волі здатна перемогти найважчі випробування.

Історію захисника-ветерана розповіли на сайті Головного управління Національної поліції у Волинській області.

Йому лише 29 років. Однак пережитого досвіду вистачило б на декілька життів. Солдат Дмитро Рибицький, який пройшов пекло війни, не занепав духом, не зневірився, зумів стати на ноги в буквальному розумінні, хоч йому пророкували життя на кріслі колісному, нині працює у Володимирському районному відділі поліції. Для підрозділу – це честь, для Дмитра – нові можливості. Ось що розповів герой про свій життєвий та бойовий шлях.

Народився у Володимирському районі, закінчив школу, отримав професійно-технічну освіту в місцевому ліцеї. Працював на місцевих підприємствах і за кордоном на будівництві. З 2016 по 2018 служив в ЗСУ, і це, як говорить, відіграло вагоме значення, коли розпочалось повномасштабне вторгнення.

У лютому 2022 пішов добровольцем, як і багато товаришів та родичів. До речі, батько Дмитра також військовий, однак – вважається зниклим безвісти за особливих обставин. Служить в лавах ЗСУ і вітчим.

Після нетривалого перебування на Волині Дмитра направили в Черкаську область, у 118 окрему механізовану бригаду. Розповідає, що брав участь у якісних навчаннях, у тому числі, в Румунії. Усе відбувалось за стандартами НАТО і, звісно, було багато нового.

Лікарі не вірили, що ходитиме: історія ветерана з Волині, який після важкого поранення працює в поліції

Постійно їздили на полігон, ходили в походи, вивчали тактичну медицину. Попередня служба в армії стала в нагоді, бо навички володіння зброєю мав хороші. Також Дмитро навчився управляти розвідувальними дронами, і спочатку мав працювати в цьому напрямку. Однак розподілили воїна в піхоту.

Він – один з тих, хто брав участь у контрнаступі влітку 2023 року на Запорізькому напрямку. Пригадує, що кілька місяців перебували фактично на нульових позиціях у посадках, в полях, під постійними обстрілами. А потім прийшов наказ іти в контрнаступ. Участь у ньому брали одразу декілька бригад. Головним символом цього складного наступу стала виснажлива битва за село Роботине, яка перетворилася на багатомісячне протистояння: українські війська змогли пробити першу, найскладнішу лінію оборони, деокупували населений пункт та просунулися вперед на кілька кілометрів на Мелітопольському напрямку, скувавши значні сили ворога.

Окупанти тоді понесли шалені втрати. На жаль, у тих боях полягли і українські військові, багато мали поранення, серед них – і Дмитро. Чоловік отримав кульові поранення черевної порожнини, перелом тазу, черепно-мозкову травму, контузію. І досі в тілі сидять ворожі осколки, які поки видаляти ризиковано…

Тоді його швидко евакуювали і надали допомогу, врятувавши життя.

«Пригадую, лежу на ношах з тяжким пораненням, внутрішньою кровотечею, поруч мій товариш і медики, які зашивають мене. І нас починають обстрілювати усім. Я лежу і бачу, як воно все за 10-15 метрів падає біля нас. Ледве виїхали тоді з-під тих обстрілів. А далі – нічого не пам’ятаю. Коли відкрив очі, побачив біля себе багато лікарів, усі метушились, щось говорили, а я лежав і думав, що це відбувається», - від цих спогадів героя стає дійсно моторошно.

Нині Дмитро періодично підліковується, іноді відчуває болі, однак каже, що ходить, працює, будує плани – і це головне. На початках прогнози медиків були невтішними, говорили, що навряд стане на ноги. Перші понад півроку взагалі не піднімався, та сила волі й бойовий дух перемогли. А ще – допомогли молитви матері і підтримка нареченої Мар’яни, яка весь час була поруч. Нині вони – подружжя, невдовзі очікують народження первістка.

«Кожні 4-5 годин мені кололи знеболювальне, це був жах, витримати неможливо. Я тоді важив близько 50 кілограмів, перші тижні взагалі не їв. Але бажання жити і підтримка рідних допомогли», - розказує Дмитро.

Після багатомісячного лікування чоловік певний час перебував удома, однак помітив зміни у психіці, тож вирішив звернутись у місцевий Ветеран-хаб. Тут відвідував психологів, користувався консультаціями фахівців з супроводу, юристів та інших. Звісно, постало питання пошуку роботи. І йому запропонували піти в місцевий відділ поліції. Тут була вакансія інспектора з логістики: робота фізично не важка, можна перепочити, коли треба, є абсолютне розуміння керівництва й колективу.

«Пішов, спробував, уже півроку працюю. Робота здебільшого з паперами, допомагаю колегам при потребі. З усіма налагоджена хороша комунікація, атмосфера довірлива, є повна підтримка в усьому», - каже боєцб.

Начальник Володимирського РВП Володимир Костанюк каже, що для підрозділу працевлаштувати ветерана – за честь:

«Дмитро скромний і простий, хоч і пройшов страшне пекло війни, є справжнім героєм. Ми з колективом завжди підтримаємо його і родину».

Дмитро говорить, що після повернення ветеранів до відносно мирного життя важливими є підтримка родини та держави. Від органів місцевого самоврядування і бізнесу – бути відкритими та доступними, сприяти воїнам у працевлаштуванні.

За кордон він виїжджати навіть не думає, йому комфортно тут, життя деінде просто не уявляє. Побратимам радить не замикатись в собі, а все ж звертатись до ветеранських організацій, фахівців з супроводу ветеранів, шукати роботу, розвиватись, народжувати дітей. Тоді життя продовжуватиметься. Звісно, спогади про війну – це вже назавжди. Але треба працювати з фахівцями, думати про майбутнє, займатись чимось. Це непросто, але можливо.

Ветеран Дмитро Рибицький нині мріє лише про закінчення війни, каже, що всі сторони втомились, далі це тривати не може.