Волонтери волинського центру «Крила матері» сплели 63 тисячі квадратних метрів маскувальної сітки

Волонтерський центр «Крила матері» відзначив свій десятирічний ювілей так само тихо й упевнено, як і жив ці всі роки, — не гучними словами, а незліченними добрими справами. Це не просто дата. Це ціла історія, виписана руками, серцями й долями сотень людей, які колись прийшли сюди з бажанням допомогти — й залишилися надовго.

Засновниця центру, Діана Шевчук, говорить про цю дорогу з м’якою усмішкою: за десять років маленька кімната, де все починалося з кількох ентузіасток і старенької швейної машинки, перетворилася на справжній вулик. Тут гуде робота, пахне флізеліном, домашніми закрутками, і кожна людина, яка переступає поріг, стає частиною великого, живого механізму добра.

Не ділять військових на «своїх» і «не своїх», усі - рідні: волонтерський центр з Волині «Крила матері» відзначив десятирічний ювілей

Тут кожен робить свою маленьку велику справу. Хтось в’яже теплі шкарпетки, хтось шиє подушки чи готує банки з консервацією, перетворюючи домашній затишок на захист і турботу для воїнів. Лише від початку повномасштабної війни в центрі сплели понад 63 тисячі квадратних метрів маскувальних сіток — ціле поле, яке вкрило фронт невидимою, але рятівною ковдрою. А скільки харчів, теплих речей, медикаментів вирушило на передову та на прифронтові території — не злічити.

«У нас є люди, які прийшли ще десять років тому, і ті, хто з’явився у перші дні великої війни. Хтось зміг допомагати тиждень, хтось — рік. Але кожен залишив частинку душі», — каже Діана Сергіївна.

Колись сітки плели зі старих футболок і тканин, фарбували вручну. Тепер усе стало професійніше: завдяки благодійникам центр працює з якісним флізеліном — матеріалом, якого зараз потребують найбільше. Поруч і педучилище під керівництвом Юрія Поліщука, що стало надійним партнером у великій справі.

На стінах центру висять десятки підписаних прапорів — мовчазні свідки вдячності. Серед них — один із автографом Валерія Залужного. Насправді їх мало б бути в рази більше: не кожен підрозділ має змогу передати прапор, інколи замість нього приходить лише коротке «Отримали. Дякуємо». Але цих кількох слів достатньо, щоб продовжувати.

Діана не знає поділу на «своїх» і «не своїх» військових. Для неї всі — рідні. Є нові частини, які зараз стоять на найгарячіших ділянках і потребують буквально всього — від ковдр і сіток до продуктів та медикаментів. І щоразу центр збирає допомогу, долучаються благодійники. Нещодавно фонд «Матері Божої неустанної помочі» передав чергову партію необхідних медичних засобів. А один із підрозділів отримав тушкованку та каші, виготовлені Церквою Християнської Віри Євангельської, яка підтримує не лише цей центр, а й багатьох волонтерів на Волині.

Свій непомітний, але важливий вогонь несе і команда Юрія Грицюка, виготовляючи окопні свічки. Їхні руки працюють обережно, бо військові попереджають: ворог нерідко підкладає у віск патрони, перетворюючи свічку на смертельну пастку. Волонтери знають це — і тому кожна свічка тут робиться з подвійною увагою.

Поруч із ними — десятки життєвих історій.

Жанна Шевчук прийшла сюди разом із дев’ятирічною донькою — спочатку щоб допомагати, а згодом, як медик, стала відповідальною за розфасовку медикаментів. Її родину зачепила війна, і тому для неї волонтерство — не просто справа, а внутрішній обов’язок.

Любов Матулко прийшла після загибелі учня доньки — Артура Фашинця. Спершу годувала бійців ТРО, згодом стала частиною «Крил матері». «Тут усе настільки злагоджено, що просто хочеться працювати», — каже вона.

Марія Доля, якій понад сімдесят, щодня приходить із ранку: шиє, плете, ріже, в’яже. Вона приїхала із Запорізької області до вторгнення, а чоловік зміг вирватися лише у вересні 2022-го. Центр для неї — місце, де вона відчуває сенс.

Єдиний чоловік у команді, пан Микола, — мов тихий мотор усього цього великого механізму. Він ріже матеріали, ремонтує машинки, шиє, допомагає всюди, де потрібні руки. Приїхав із Луганщини, а його двоє синів нині служать у ЗСУ. Його спокій і працьовитість відчуває кожен, хто заходить у двері.

Поруч із ними — родина Михаликів, художниця Олена Свиридова, благодійники Валерій Діброва, Євгеній Шелепіна, компанія під керівництвом Олега Миселюка, і ще сотні людей, імен яких не помістили б жодні списки.

Разом вони створили ланцюг, який тримає тепло, віру та надію. Центр працює без вихідних, від ранку до вечора, і в цих дверях завжди знайдеться місце для того, хто хоче допомогти.