Назавжди 29: на Волині провели в останню дорогу захисника Анатолія Радчука

Про це повідомили у Рожищенській міській раді. 

Вулиці міста затихли. Навколішки, утворивши живий коридор шани і скорботи, люди зустрічали траурний кортеж. Над містом розливалася тужлива, невимовно важка «Плине кача» – мелодія, яка за роки війни стала символом розірваних сердець та вічного прощання з тими, хто віддав за нас усе.

Біля пам'ятного знака Борцям за волю та незалежність України відбулася громадська панахида. Це місце, яке бачило стільки людського горювання, знову здригнулося від тихих ридань.

Біля вкритої національним стягом домовини стоїть згорьована родина. Вони назавжди втратили сина, брата, коханого... рідну людину, яка мала попереду все життя. І ніякі слова у всесвіті не втішать їхні зболені серця, цей біль – тепер із ними назавжди.

Зі словами глибокого співчуття та скорботи до змученої горем родини звернувся Рожищенський міський голова Вячеслав Поліщук. Він закликав кожного присутнього зберегти пам'ять про цей великий подвиг молодшого сержанта та гідно провести Героя в його останню земну дорогу.

Під тужливий супровід військового оркестру велелюдна процесія рушила до храму Архистратига Михаїла. Під склепіннями храму молитви злилися в один голос – тихий, але могутній. Це було прощання з чоловіком, який виконав найвищу заповідь любові – віддав життя за друзів своїх.

Анатолій Радчук був із тих, на кому тримається наша земля. Він виріс у простій сільській родині в Літогощі, де змалечку вчать любити свій дім не на словах, а на ділі. Тут, серед затишних волинських краєвидів, він закінчив місцеву школу, будував плани, мріяв.

Хлопець із доброю душею та міцним характером – таким його пам'ятають односельці. Але доля приготувала для нього інший, значно важчий і величніший шлях. Усе його доросле життя стало одним суцільним, нерозривним зв'язком із захистом рідної Батьківщини. Це не була просто служба – це була його місія.

У 2019 році, коли Україна вже п’ятий рік жила в умовах війни, Анатолія призвали на строкову службу. Проте чоловік швидко зрозумів: він потрібен тут, на передовій, де вирішується доля його дому. Уже за півтора року, не вагаючись, Анатолій підписав контракт зі Збройними Силами України.

Свій бойовий хрест воїн почав нести на запеклому Донецькому напрямку. Саме там, серед випаленої землі, свисту снарядів та постійної напруги, гартувався його характер.

У 2023 році Анатолій пов’язав свою долю з елітою українського війська – легендарною 80-ю окремою десантно-штурмовою Галицькою бригадою. Молодший сержант Радчук обійняв відповідальну посаду – командира 3-го відділення снайперів взводу снайперів розвідувальної роти.

Бути снайпером-розвідником – це щодня заглядати в очі смерті, тому підрозділ Анатолія завжди кидали туди, де дихання ворога було найближчим. Разом із побратимами він пройшов пекельні горнила цієї війни. Молодший сержант брав участь у Курській операції від першого її дня, від найпершого прориву і до самого виходу українських сил, мужньо тримаючи рубежі під шаленим тиском.

Після цього були надскладні, виснажливі бойові завдання на Сумському напрямку, а згодом – запеклі бої на Дніпропетровщині. Саме там, неподалік селища Лісне, 10 травня 2026 року воїн до останнього подиху залишався вірним своїй присязі і прийняв свій останній бій, віддавши життя за волю України.

За словами брата Богдана, який сам служить у лавах ЗСУ з 2013 року, Анатолій ніколи не скаржився на долю. Попри контузії та важкі бойові виходи, він залишався надійним тилом для своїх побратимів, справедливим командиром і вірним другом, який ніколи не відмовляв у допомозі.

Анатолій не встиг створити власну сім’ю, хоча мріяв про це разом із коханою Альоною. У нього залишилися батьки, брат Богдан, сестра Оленка та кохана, яка чекала на спільне майбутнє.

…Коли траурний кортеж повільно в’їхав у рідне село Літогоща, здавалося, плакали усі. Тут проминуло його дитинство. Сусіди, вчителі, односельці – усі пам’ятають його життєрадісним хлопчиною. Його чекали тут живим, з перемогою... Натомість усе село вийшло на вулиці, аби встелити квітами останню дорогу свого захисника.

Труна, огорнута синьо-жовтим прапором – символом волі, за яку Анатолій віддав життя – повільно пропливала повз живий коридор односельців на рідне подвір’я. Востаннє побувавши вдома, де все нагадувало про його теплі руки та щиру посмішку, Герой вирушив до місця свого вічного спочинку.

Тисячі сліз скропили цього дня суху червневу землю. Море квітів покрило свіжу могилу. Особливо серед інших вирізнялися великі, тужливі букети ніжних альстромерій. На стрічках, що колихалися від літнього вітру, виднівся напис: «Молодшому сержанту Радчуку Анатолію Олександровичу від особового складу взводу снайперів». Так побратими, які й далі стримують ворога на сході, віддали останню шану своєму товаришу.

Тишу сонячного дня розірвали гучні залпи військового салюту. Ці постріли стали останнім військовим «дякую» чоловікові, який свідомо обрав шлях воїна і пройшов його до кінця.

Анатолія Радчука з усіма військовими почестями поховали на сільському кладовищі.

Редакція ВСН висловлює щирі співчуття родині захисника. Світла пам'ять Герою!