Три поранення, 12 операцій і повернення на службу: історія волинського прикордонника, який понад 20 років у війську

В інтерв'ю Суспільному прикордонник розповів про бойовий шлях, найзапекліші бої і чому вирішив повернутися до побратимів.

«Продовжити сімейну традицію»

— Ви воюєте ще з 2014 року, тоді могла б виникнути така думка, що ця війна затягнеться вже навіть не на одне десятиліття?

У 2014 році я казав, що за рік справимося, коли затягнулося, думаю, ну за 5 років точно справимося. А далі якось воно вже звиклося, і це стало для мене буденністю.

Перший бойовий досвід був 2014 року, Станиця Луганська, обстріл був. Дуже страшно було. Це зараз розумію, що це «єрунда». Тоді мені було 27 років. В 17 пішов вчитися у Національну академію держприкордонслужби. По теперішній час служу.

— Чому прикордонні війська?

Батько прикордонник, в роду майже всі військові були чоловіки, підтримав сімейну традицію.

В мене донька, вона фактично все життя прожила, коли Україна була в стані війни. Я не хочу передати їй цей стан війни. В мене є син, 16 років. Буде 18, і він вже подумає про контракт із ЗСУ. Я не хочу передавати йому цю війну. Я не хочу, щоб наше покоління передало взагалі своїм дітям війну.

«Люблю все, що стріляє»

— Ви піхотний снайпер?

Я можу виконувати цю роль, можу виконувати роль гранатометника чи стрільця. Тобто володію озброєнням, знаю, як його застосовувати.

Під час АТО було таке, що використовувався як піхотний снайпер. Вони працюють в складі невеликого підрозділу до 10 людей. Його робоча дистанція від 300 до 800 м. Він відрізняється від звичайного снайпера тим, що він не виходить на позицію, три дні не чекає, не вимірює вітер, чи ще щось. Він все швидко прораховує, вносить точку прицілювання і уражає ціль.

Все, що стріляє, все люблю. Пістолети, карабіни, снайперські комплекси, гвинтівки, гранатомети.

— Коли і як ви долучилися до Комендатури швидкого реагування Волинської загону?

В кінці 2022 року, коли почалося формування комендатури швидкого реагування саме у Волинському прикордонному загоні, я долучився.

Я був в районі північніше Авдіївки, Очеретино, Новобахмутівка, Новокалинове, там в складі комендатури швидкого реагування в мене були перші піхотні бої. Ми тоді зайняли оборону посадки, котра була вздовж залізничної дороги. Ми протрималися два тижні. Були постійні обстріли, штурми. В нас тоді було 40 людей група, яку я очолював. З того бою 11 бійців вийшли своїм ходом. Два хлопці загинули, це мої перші втрати в складі комендатури.

Лютий Андрій — то особливо важка втрата для мене, з його дядьком я ще воював в АТО. Там було пряме влучання міни в їх укриття, без шансів було вижити. Втрати - це найважче, бо ти з людиною тільки спілкувався, а людини вже нема. Треба зціпити зуби, взяти себе в руки та топати далі.

«Було страшно, але треба було щось робити»

— Від ротації до ротації наскільки змінюються умови ведення бою, засоби, тактика, противника в тому числі?

Воно протягом тижня міняється. Змінюються тактика, ми під нею адаптуємося. От дрони: спочатку вони просто літали, потім появилися «ждуни», потім FPV, бомбери, потім FPV проти дронів. Все розвивається.

— Чим бої на Харківщині відрізняються від боїв на Донеччині?

На Донеччині в нас були бої в населених пунктах, а на Харківщині, в основному, ми воювали за посадку. В місті цікавіше, бо все залежить від того, як ти зможеш перехитрити противника.

Була така ситуація, що я не міг дістати його, і він не міг дістати мене. Я почав кричати, що в мене заклинив автомат, почав бити по автомату, а дистанція була досить таки близька, метрів 20. Страшно було, скажу чесно, але треба було щось робити. Він висунувся, почав бігти на мене, я в цей момент автоматною чергою скосив його.

— Як би ви схарактеризували ті підрозділи, проти яких вам довелось воювати?

І «вагнера» були, і лінійні підрозділи, різні підрозділи безпілотної авіації, залежно від ділянки. Супротивника не можна не поважати. Якщо ти його не поважаєш, якщо ти його сприймаєш слабким, то це вже 90%, що ти програв бій. Вони йдуть воювати за гроші. Ідейних я не зустрічав вже дуже давно. Ще з часів АТО, коли брав в полон російського солдата.

«Показав середній палець дронові»

Торік в липні я отримав третє поранення. Найближча позиція була позаду нас на відстані 4 км, це було практично голе поле. Ми виходили з цієї позиції і десь метрів за 200 підлетів дрон, прямо під ноги мені скинув вибухівку, я отримав поранення обох ніг.

Я впав на землю, встав, відстрілявся по дрону, показав середній палець і побіг до найближчого укриття. Потім дивлюся — взуття повне крові. Знімаю штани, а там дві ноги в дірках. Ліг на землю і вже не зміг встати.

Після евакуації повезли мене в Харківський госпіталь. Сказали: «Треба відрізати ногу». Кажу: «Відріжеш ногу, відріжу голову комусь». Через два дні евакуаційним поїздом мене доставили у Львів. 12 операцій загалом зробили.

«Раніше я вчив вбивати ворога, зараз пояснюю, хто ворог»

— Чому повернулися на службу?

Не хочу передати війну дітям. Хочу обмежити війну від батьків, від дружини. Не хочу, щоб вони це відчували на собі. Та і що робити на «гражданці»? Я понад 20 років служу.

— Ви зараз в підрозділі морально-психологічного забезпечення чим займаєтесь?

Раніше я вчив вбивати ворога, зараз пояснюю, хто ворог. В основному, це психологічна підтримка персоналу. Тобто ми вивчаємо людей, кому треба підтримка психологічна, вивчаємо, ким він може служити, чим він буде корисний, які його можливості, що він вміє.

Ще в загоні є відділ соціального супроводу, бо є хлопці також поранені, без рук, без очей, і вони продовжують служити в нашому загоні. Я можу з ними на рівні говорити, бо я розумію, що вони прийшли.

— Воювати, захищати — це обов'язок? Чи все ж таки це має бути вибір особистий кожної людини?

На мій погляд, кожен, хто називає себе чоловіком, має захищати свою сім'ю. Я розумію, якщо людина фізично не може цього робити внаслідок хвороби, якщо людина буде приносити більше користі — писати програмне забезпечення, складати дрони. Так, йому не місце в окопі, чи не місце десь там в пункті управління. Будь тут, будь дотичний до перемоги. Але ці, що не виходять з хати чотири роки… Я не сприймаю їх як чоловіків.

— Як мотивувати чоловіків йти на службу?

Люди мають розуміти, щоб один воював, треба 10 людей, щоб його забезпечувало. Не всі, хто попадає по мобілізації сидять в окопі. Потрібні зв'язківці, програмісти, логісти, водії, ремонтники, діловоди.

Мотивувати людей можна. Треба починати з садочка пояснювати дітям, що є сім'я, твоя сім'я — це частина суспільства, українського народу. Український народ має свою державу, котра має свої землі. Якщо хтось один випадає, руйнується все. Ми не можемо цього допустити.

Нам треба зараз скласти екзамен на те, чи ми себе можемо захистити. Я не знаю, чому люди не хочуть захищати себе, дуже багато хлопців, з якими я спілкуюся, вони не воюють за якихось політиків, за дітей політиків, за якихось прокурорів. Вони кажуть: «Я хочу, щоб моя сім'я була вдома, в Україні».

Читайте також:

• Охороняє кордон на Волині та воює дронами на фронті: історія прикордонника «Боїнга»
• Від укладання бруківки до оператора дрона: історія прикордонника з Волині, який воював на Донеччині та Харківщині
• Боєць волинської бригади зі звичайного автомата збив 12 російських дронів за півтори години