Ігор Малашко з Володимира: історія командира гранатометного взводу, який пройшов Іловайський котел і повернувся на фронт

«У мене повернуться всі», - саме з таким кредом заступав на позиції молодший сержант, командир гранатометного взводу 100-ї окремої механізованої бригади Ігор Малашко з Володимира. Цьому принципу він навчився у свого командира, з яким служив у 2014 році, і який, на жаль, загинув, але встиг передати своїм бійцям не лише військові навички, а й справжню філософію братерства і відповідальності за кожного.

Для Ігоря це був обов’язок перед людьми. Він завжди йшов першим, показуючи приклад, і останнім залишав позицію, переконавшись, що всі його підлеглі в безпеці. Побратими знали: якщо поруч Малашко — вони не залишаться сам на сам із небезпекою.

Його слово важило більше, ніж наказ, бо йшло від серця і підкріплювалося щоденними вчинками. Завдяки цій відданості він здобув найбільшу цінність на фронті — довіру своїх людей. А кредо «У мене повернуться всі» стало не лише його внутрішньою обіцянкою, а й символом віри для всього взводу.

На війну пішов з Майдану

Бойовий шлях Ігоря Малашка розпочався ще у дні Революції Гідності. Тоді він, як і тисячі інших українців, вийшов на Майдан, аби відстояти свободу та право на гідність. Із перших днів війни став до лав добровольчого батальйону «Майдан», який був сформований у вирі подій. Саме цей підрозділ одним із перших прийняв на себе удар російської агресії у 2014 році.

Згодом батальйон увійшов до складу 72-ї окремої механізованої бригади, з якою Ігор підписав контракт. На його очах розгорталися найтрагічніші сторінки новітньої війни. Він добре пам’ятає Іловайський котел — спекотний і водночас кривавий серпень 2014 року. Тоді йому пощастило вижити й вибратися з пекла. Далі були нові бої на різних ділянках буремного Донбасу.

Майданівець Ігор Малашко: «Я завжди знав, що повномасштабна війна – питання часу, тому після АТО тримав наплічник зібраний»

«Коли йшов на війну, не мав жодних навичків, — згадує Ігор Малашко. — Усьому — від поводження зі зброєю до стрільб — мене навчив мій командир із позивним “Борода”. Він був для нас більше, ніж наставник: учитель, захисник, старший брат. Завдяки йому ми вистояли в найтяжчі моменти».

Вже згодом Ігор проходив навчання на Яворівському полігоні, де вдосконалював військову справу та готувався до нових випробувань.

«Першу контузію отримав у тому ж 2014-му, — пригадує Ігор. — Тоді служив у складі артилерії. Снаряд розірвався буквально за кілька метрів від мене. У ту мить різко потемніло в очах, у вухах задзвеніло, пішла кров. Мене одразу госпіталізували».

Та довго залишатися в тилу не міг — швидко відновився й повернувся у стрій. Невдовзі доля знову випробувала на міцність: під час боїв отримав поранення живота. Однак уже за кілька тижнів знову був на передовій.

Коли на Донбасі бойові дії перейшли у фазу відносної тиші, Ігор вирішив повернутися до цивільного життя, звільнившись із війська. Саме тоді відбулися й доленосні зміни в особистому. На війні зустрів жінку, яка згодом стала його дружиною — Валентину.

Пригадуючи ті події, Ігор зізнається: доля могла скластися зовсім інакше, адже Валентина ледь не загинула від снарядів, які запускав… він сам.

«Тоді між нашим підрозділом та батальйоном Мотороли тривали бої, — розповідає Малашко. — Він намагався поцілити по наших позиціях, ми ж, своєю чергою, працювали по ньому. І під один із таких обстрілів випадково потрапила Валентина, яка саме їхала дорогою, де точився вогонь. Лише дивом залишилася живою. Тоді ми були ще не знайомі».

Згодом життя звело їх, коли підрозділ Ігоря дислокувався неподалік села, де мешкала Валентина. Це місце, як і багато інших на сході України, після 2022 року росіяни зрівняли із землею. Їхні стосунки розвивалися стрімко. Вже за два місяці Ігор освідчився.

«У тебе є місяць на роздуми, — сказав їй. — Незабаром у мене закінчується контракт, і я повертаюсь додому. Якщо ти згідна — ми їдемо разом». І вона відповіла: «Так».

«Я завжди знав, що велика війна чекає попереду»

Повернувшись до цивільного життя, Ігор продовжив працювати на птахофабриці, де трудився до війни слюсарем-техніком з газового обладнання. Здавалося б, звичайна робота, мирні будні. Але він добре розумів: це лише короткий перепочинок. Росіяни так просто не відступлять, і нове велике протистояння — лише питання часу. Тому його «тривожний наплічник» завжди стояв напоготові, чекаючи своєї миті.

Формально він рахувався у резерві однієї з бойових бригад. І ось у серпні 2021 року йому зателефонував побратим і запитав:

— Що в тебе є зі зброї? Ти ж атошник, мусиш щось мати!

Ця розмова лише підтвердила його відчуття: повномасштабна війна неминуча, і час стрімко наближається.

Коли у лютому 2022 року Україну сколихнули перші вибухи, Ігор не вагався ні хвилини. Узяв наплічник, який давно чекав свого часу, й долучився до складу батальйону 100-ї ТРО, який потім був переформований у 100 ОМБР. Маючи за плечима бойовий досвід, був призначений на посаду командира гранатометного взводу, хоча у розмові зізнається, ситуації на фронті змушували виконувати різні завдання.

«Майже рік ми охороняли білорусько-український кордон та проходили навчання,— пригадує Ігор. — А вже в лютому 2023-го нас перекинули на схід, у Кремінну, в Серебрянський ліс, де точилися запеклі бої. Разом з іншими підрозділами стримували ворога, не даючи йому просуватись далі».

Саме там більшість особового складу вперше на власному досвіді відчула, що таке «братня любов» від росіян. До того лише одиниці мали бойовий гарт, іншим довелося набувати його безпосередньо під час боїв.

«Я практично жив у бліндажі, — каже Малашко. — По нас добряче били з усього: артилерія, літаки, гелікоптери, над головою постійно гуділи безпілотники. Ми, як ТРО, відставали від інших бойових підрозділів в озброєнні й техніці. Та вже згодом, коли бригаду реорганізували, ситуація почала поліпшуватися».

Навіть попри поранення не полигаю надії повернутися у стрій

Цей день він запам’ятав назавжди. Особливо ту мить, коли над головою пролунав свист міни. Ігор устиг крикнути побратимам: «У бліндаж!» — і цим врятував їм життя. Сам сховатися не встиг.

Міни одна за одною розривалися поруч. Притиснувшись до землі, не рухався. Лише згодом зрозумів, що отримав поранення: уламок влучив у ногу, розірвавши м’язи та перебивши тазостегнову кістку. Спершу болю не відчував, але коли побачив вивернуту ногу, з якої звисали шматки м’яса, усвідомив серйозність ситуації. Попри це, зібравши рештки сил, почав сам надавати собі допомогу — наклав еластичний бинт.

«Турнікет накласти було неможливо, бо кістка була перебита, — згадує Ігор. — На щастя, уламок не зачепив судини й вени, інакше я просто стік би кров’ю».

Він лежав нерухомо, поки не припинився обстріл. Лише тоді побратими змогли дістатися до нього, підхопити на ноші й віднести у бліндаж. Кілька годин знадобилося, аби транспортувати його у Лиман, де медики надали першу необхідну допомогу й відновили стан.

Далі розпочалася довга боротьба за здоров’я. Ігорю довелося пройти через багаточисленні операції в різних медзакладах України, де лікарі робили все можливе, аби поставити воїна на ноги. Упродовж майже двох місяців медики нарощували тканину, беручи її з інших частин тіла, щоб закрити велику рану. На пошкоджену кістку встановили апарат Ілізарова.

Та поранення виявилося надто складним. Після консультацій було прийнято рішення відправити Ігоря на лікування за кордон — у Норвегію. Там також провели низку операцій, після чого почався тривалий період реабілітації. Такі процеси тривають роками: операції змінюються відновленням, і знову нові оперативні втручання.

«За кордоном лікування відрізняється від нашого, — ділиться Ігор. — Післяопераційні періоди обов’язково супроводжуються довготривалими реабілітаціями, потім — нові операції. Це надзвичайно тривалий процес. І лікарі одразу попередили: гарантії, що повноцінно стану на ноги, немає. Розглядалося навіть питання протезування кістки, але через відсутність достатньої кількості м’язової тканини ніхто не міг гарантувати, що протез приживеться. Якщо ж ні — довелося б ампутувати ногу. Зваживши всі «за» і «проти», вирішив залишити все, як є. Ліпше на милицях, але зі своєю ногою, нехай і коротшою на кілька сантиметрів, ніж із протезом».

Нині Ігор офіційно звільнений зі Збройних сил України з виключенням з військової служби. Втім, він не приховує: дуже хотів би повернутися до війська і досі не полишає цю ідею. Поки ж працює на птахофабриці слюсарем-техніком з газового обладнання. Для більш зручного пересування замовив із Норвегії спеціальне взуття, іноді використовує ортез, який дозволяє ходити впевненіше і вже з однією милицею.