На Волині 73-річна прабабуся плете сітки для захисників України

Історія багатодітної мами, бабусі та прабабусі стала прикладом незламності, працьовитості та відданості Україні, пише Нова доба.

Людмила Шкабко – найповажнішого віку волонтерка у Будинку обрядових подій в селі Прилісне, де вже два роки трудиться над плетінням маскувальних сіток для українських воїнів. 1 серпня ця небайдужа жінка зустрічатиме своє 74-річчя. Уже двічі прабабуся, вона доводить, що допомагати війську можна у будь-якому віці, 

«Ми свою Люсю дуже любимо й поважаємо!» – з усмішкою кажуть її колежанки по добрій справі.

Жартують, що в Прилісному є всього дві Людмили, яких називають Люсями – і обидві їхні: волонтерка Люся Шкабко і вчителька-пенсіонерка Люся Романік – благодійниця, яка разом із чоловіком Михайлом Романіком допомагає коштами на придбання матеріалів для сіток.

Людмила Шкабко зізнається: у дружньому жіночому гурті й втома не відчувається.

«Вдома буває, що й підлоги нема сили підмести, а сюди прийду – й працюю» – посміхаючись, розповідає вона.

Родом жінка із села Бермешів колишнього Локачинського району. Дівчиною працювала на льонокомбінаті, була листоношею у Володимирі. Саме там, у Будинку офіцерів, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – серхівчанином Василем Шкабком.

«Стали дружити, оженилися й переїхали геть під зиму жити в Серхів, на хутір Смолива, – повертається у спогади жінка. – Поселилися в хаті його покійної бабусі».

Пригадує, що тоді на хуторі мешкало ще чимало сімей, але сусіди були далеко від них. Чоловік працював у меліорації: у понеділок удосвіта вирушав на роботу, а повертався лише у п’ятницю ввечері. А молода дружина залишалася сама з маленькою донечкою на руках.

«Спершу зі мною ще жила чоловікова сестра, допомагала, бо його майже ніколи не було вдома. Як треба дрова – приїде свекор, спустить кілька дерев, поріже на телішки, а я вже їх сокирою рубаю і в піч кидаю. А вони сичать там, як гадюки, бо сирі», – сміючись, згадує жінка свої перші місяці на хуторі.

На Смоливі у подружжя народилися всі четверо дітей – доньки Валентина, Анна й Ольга та син Олександр. Там минули перші сімейні роки Люсі та Василя Шкабків. А згодом доля привела родину до Прилісного.

«У 1980 році чоловік перейшов працювати на торфозавод, від якого нам дали квартиру. Із 1982-го живемо вже у Прилісному, у «цивілізації». Після хутора квартира з централізованими водопостачанням та опаленням здавалася справжнім дивом«, – каже Людмила Яківна.

Чоловік усе життя трудився на заводі, а вона працювала на різних роботах. На пенсії – ще з 1998 року. Та сидіти без діла вона не звикла, ще й до волонтерства долучилася.

«Чула, що дівчата у Будинку обрядових подій сітки плетуть, але спочатку не наважувалася до них прийти, бо ж не вміла такого робити. Але потім вирішила: може, таки чимось допоможу, хоч тканину різатиму. Не думала, що й сама навчусь плести. А вони навчили! Уже два роки тут у їхньому гурті», – розповідає пенсіонерка.

На запитання, чи не сердиться чоловік, що вона стільки часу присвячує волонтерству, жінка лише тепло усміхається:

«Ні, ніколи нічого не каже. І діти, і внуки підтримують»

Коли у Прилісному готують їжу для військових, старша її донька Валентина допомагає продуктами з власного господарства. Разом із чоловіком вони тримають курей, свиней, корову.

«У неї вже двоє внучків, а я завдяки їй маю правнучків!» – із гордістю й ніжністю каже Людмила Яківна.

Дивлячись на неї, розумієш, що справжня сила й незламність українського народу – не лише у сміливості та жертовності воїнів, а й у таких натруджених працею, помережаних зморшечками невтомних руках, які тихо, з любов’ю та вірою, щодня роблять свою справу заради Перемоги.

Юлія МУЗИКА

Читайте також:

• «Біда об’єднала нас»: на Волині волонтерки щотижня варять і відправляють на передову тонну борщу
• «Сивію, плачу, але плету сітки»: волинянка виховує сімох дітей і щодня допомагає фронту
• Подружжя з Волині врятувало тисячі тварин: у прихистку живуть понад 150 котів і собак