«Про те, що сам пішов по повістку, дізналася після загибелі». Спогади про полеглого воїна з Волині

Солдат, стрілець-снайпер Віктор Дмитрук на позивний «Циган», народився 26 червня 1981 року у Криму, згодом сім’я переїхала на Волинь — у село Юнівка Затурцівської громади. Загинув 7 вересня 2022 року на Донеччині, захищаючи Україну.

                          Як випадкова помилка у цифрі стала долею 

Віктор був наймолодшим у багатодітній родині. Окрім нього, батьки виховали ще четверо дітей — двох синів і двох доньок. Знайомство з Ольгою сталося зовсім випадково — через помилково набраний номер телефону. Та помилка, яка могла б завершитися коротким вибаченням, виявилася доленосною.

«Задзвонив телефон, на якому висвітився невідомий номер. Коли взяла слухавку, почула чоловічий голос, який шукав іншу людину. Та, зрозумівши, що помилився, він не поспішав завершувати розмову, — ділиться спогадами дружина полеглого воїна Віктора Дмитрука Ольга.

— Так наша ненав’язлива розмова переросла у знайомство. Тоді ще не було телефонів із камерами, і ми могли лише говорити. Через три місяці Вітя запропонував зустрітися. Я саме збиралася на сесію, навчалася в Івано-Франківську у Галицькій академії, і ми домовилися побачитися у Львові».

Саме там відбулася їхня перша зустріч. А дорогою назад Ольга заїхала до Віктора у Луцьк, де працював будівельником, — місто, у яке закохалася з першого погляду.

«Луцьк видався мені охайним, сучасним і дуже затишним для життя. Після двох побачень Віктор одного дня подзвонив і запропонував бути разом», — згадує жінка.

На той час Ольга виховувала двох синів від першого шлюбу — шестирічного Миколку та чотирирічного Іванка. Хлопчики знали про Віктора, адже не раз спілкувалися з ним телефоном. У самого Віктора також підростав син Владислав, хоча з його матір’ю жили окремо.

Особливо пам’ятним для родини стало 7 січня, коли Ольга з дітьми поверталася з гостин. Дорога пролягала через Київ, де на вокзалі їх зустрічав Віктор. Побачивши його, хлопчики кинулися в обійми — і саме тоді вперше назвали татом. З Києва усі разом поїхали у місто Апостолове Дніпропетровської області, звідки родом Ольга. Там проживали до початку повномасштабного вторгнення.

«Для синів чоловік став справжнім батьком, другом і порадником, — розповідає Ольга. — Навіть певний час перебував у декретній відпустці замість мене, адже я працювала керуючою депутатської приймальні. Згодом влаштувався будівельником. Завдяки працьовитості та відповідальності швидко здобув повагу серед колег. А коли роботи в Україні бракувало — їздив на будівництва за кордон». 

Окрім роботи на будівництві, Віктор мав ще одне захоплення — пошук старовини. Він із цікавістю досліджував землю за допомогою металошукача, годинами блукав полями й лісами у надії натрапити на сліди минулого. Знайдені монети, старі речі та інші артефакти не просто збирав — частину з них продавав на спеціалізованих сайтах, і міг довго й захоплено розповідати про своє хобі.

Особливо його приваблювала історія рідного краю та загадки, що залишилися у спадок від минулих епох. Однією з найзагадковіших місцевих легенд була оповідь про так звані «скарби Юнга» — заможного чеського землевласника, який колись жив на території теперішньої Юнівки. Саме від його прізвища, як розповідали старожили, і пішла назва села, що в радянські часи була змінена.

Колись тут височів його просторий маєток із добротними господарськими будівлями, а довкола розкинувся фруктовий сад, рідкісний для цих місць у той час. Казали, що саджанці привезла з Чехії дружина Юнга — жінка освічена й закохана у красу природи. Навіть через багато років люди згадували той сад із подивом і захопленням.

Подейкували, ніби перед лихими часами Юнг заховав десь на своїй землі глечик із коштовностями та золотом. Ніхто не знав, чи була це правда, чи лише красива легенда, але саме вона особливо полонила Віктора. Він не просто слухав старі розповіді — він жив ними. У глибині душі вірив, що одного дня зможе натрапити на сліди того загадкового скарбу, який із роками став невід’ємною частиною історії й таємничого духу Юнівки.

 Про те, що чоловік сам пішов до військкомату, дізналася після його загибелі від сина

Одинадцять років спільного життя навчили їх розуміти одне одного без слів, бути одним цілим, відчувати на відстані, знаходити компроміси у найскладніших ситуаціях і, попри всі негаразди, кохати до нестями. Здавалося, попереду ще так багато років разом — спільних ранків, родинних свят, планів і мрій. Та світанок 24 лютого 2022 року змінив усе.

«Ми з дітьми були вдома, на Дніпропетровщині, коли ранкову тишу розірвала звістка про повномасштабний наступ. Світ ураз змінився: звичне життя з його клопотами й планами відступило перед тривогою та невідомістю. Віктор тоді перебував на Волині. Восьмого березня мав вирушити на заробітки — на пів року. Перед від’їздом попросила навідати маму, якій мало виповнитись вісімдесят. 

Та минуло зовсім небагато часу — і вже сама поспіхом складала речі, хапала найнеобхідніше й вирушала з дітьми до нього, на Волинь, де тоді було тихіше і спокійніше», — пригадує Ольга.

Тоді вона ще не знала, що чоловік уже побував у військкоматі. Про це стало відомо лише після його загибелі. Віктор розповів про своє рішення старшому синові Миколі напередодні загибелі, вітаючи його з днем народження, й попросив: якщо з ним щось станеться, аби мама не дізналася про це від чужих людей. А якось мимохіть обмовився: «Гинуть хлопці, які ще життя не бачили. Я ж дорослий чоловік і не можу просто сидіти та нічого не робити». Тоді Ольга ще не усвідомлювала справжнього змісту цих слів.

У травні принесли повістку. Попереду були навчання на полігоні, куди жінка приїжджала разом із молодшим сином, аби бодай ненадовго побачити Віктора. Її мама, яка працювала за кордоном, придбала для нього бронежилет, брат з Івано-Франківська допоміг із турнікетами. Разом підтримували й допомагали всім, чим могли.

Віктор давав про себе знати щодня. Просив лише тримати телефон поруч, бо не знав, коли матиме можливість подзвонити. Для Ольги він був людиною, яка вміла знаходити вихід із будь-якої ситуації.

«Я навіть подумати не могла, що з ним може щось трапитися. Він завжди знаходив спосіб уберегтися, навіть у полі вмів відшукати місце для укриття. З давалося, що його омине будь-яка небезпека. На жаль, помилялася», — з болем говорить вона.

7 вересня Віктор разом зі своїм підрозділом перебував на позиціях лише за кількасот метрів від ворога. Того дня росіяни пішли у наступ. Він ще встиг зателефонувати Ользі, коротко повідомити, що їх атакують, і пообіцяв передзвонити пізніше. Та розмова стала останньою. Уже за годину Віктора не стало. Разом із побратимами він загинув унаслідок ворожого обстрілу.

«Коли обіцяний дзвінок не пролунав ні того дня, ні наступного, я відчула незрозумілу тривогу. Постійно хотілося плакати, серце було не на місці. Тоді я ще не знала, що сталася біда, але ніби відчувала її. Про загибель Віктора повідомили представники ТЦК 9 вересня. Після цього життя ніби зупинилося», — згадує Ольга.

Переживши втрату, почала допомагати іншим

Зі слів Ольги, найважче втрату батька переживали діти. Старший син Микола й досі не може без болю приходити на кладовище — кожен такий візит дається йому надзвичайно важко. Молодший, Іван, довгий час працював із психологом, аби навчитися жити з втратою, яка назавжди змінила їхню сім’ю. Сьогодні Миколі — двадцять, Івану — сімнадцять, і хлопець уже твердо заявив про намір стати військовим.

«Після загибелі чоловіка я ще певний час трималася. Жила ніби на автоматі — прокидалася, щось робила, говорила з людьми, але всередині була порожнеча. А  потім мене накрило так, що жити не хотілося», — зізнається жінка.

Саме тоді Ольга зрозуміла: самотужки впоратися з болем не зможе, та звернулася по допомогу до психолога, і це стало першим кроком до повернення до життя.

«Психолог допоміг мені вибратися з того стану й навчитися рухатися вперед. Маючи фах реабілітолога, почала навчатися ще й на психолога, бо зрозуміла: наше суспільство гостро потребує психологічної підтримки. А після війни вона буде потрібна людям ще більше», — говорить Ольга.

Поступово Ольга знаходила сили не лише жити далі, а й підтримувати інших, хто також пережив біль втрати. Вона долучилася до театрального гуртка «Крок У завтра», де разом з однодумцями через соціальні вистави говорить про людський біль, втрати, незламність і силу духу. А ще здійснила свою мрію – відкрила власну справу.

Окрім того, об’єднавшись із дружинами полеглих захисників, жінка бере участь у різноманітних заходах і зустрічах, де вони розповідають історії своїх чоловіків — аби їхні імена не губилися у статистиці війни, а жили у пам’яті людей як історії справжніх людей, які любили, мріяли й боронили Україну.

«Поки б’ється моє серце, Віктора пам’ятатимуть», — говорить Ольга.

Поховали Віктора Дмитрука у селі Сірнички Затурцівської громади, поруч із батьком. У нього залишились дружина, сини Микола та Іван, для яких став батьком, рідний син Владислав, матір, сестри та брати. 

Жанна БІЛОЦЬКА  

Читайте також: 

• Останнє бойове завдання будівельника з Волині, який став на захист країни майже у 57 років
• За тиждень до загибелі дізнався про вагітність дружини, а після смерті приніс подарунки для донечки: історія Героя з Волині Руслана Рябого
• «Завдяки вашому сину багато хлопців залишились живими». Спогади про бойового медика волинської бригади