«Завдяки вашому сину багато хлопців залишились живими». Спогади про бойового медика волинської бригади

«Завдяки вашому сину багато хлопців залишились живими». Спогади про бойового медика волинської бригади

«Якби не ваш син, невідомо, чи я б живий лишився. А він не лише мене врятував від смерті — завдяки йому сьогодні маю можливість ходити на двох ногах», — ці слова стали несподіваними й водночас щемкими для Оксани. Їх вона почула від незнайомого чоловіка просто посеред міста, коли прогулювалася з онуком.

«І не тільки я вдячний йому, — додав чоловік. — Таких, як я, чимало. Він виносив хлопців з поля бою на собі й повертав їх до життя».

Знав усі дати подій з історії і обожнював книги

Бойовий медик 14 ОМБР імені князя Романа Великого солдат Артем Рудий (позивний «Док») народився 27 липня 1990 року у далекому Хабаровську. Туди його мама поїхала ще у 80-х за комсомольською путівкою. Однак після розпаду Радянського Союзу повернулася на рідну Волинь — у Володимир, село Заріччя, де й минули дитячі та юнацькі роки хлопця.

Навчався Артем у місцевій гімназії №1. Уже тоді вирізнявся допитливістю та неабиякою пам’яттю. Його улюбленим предметом була історія — дати подій він знав напам’ять, брав участь в олімпіадах, де займав призові місця, а ще книги читав запоєм, часто засинаючи з ними в руках.

Після дев’ятого класу юнак обрав навчання у Волинському обласному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою — крок, який визначив його подальший шлях.

«Завдяки вашому сину багато хлопців залишились живими». Спогади про бойового медика волинської бригади

«Для нього прикладом став мій вітчим, військовослужбовець, із яким у сина склалися дуже теплі стосунки, — розповідає мама Оксана. — Так сталося, що мені часто доводилося їздити на заробітки за кордон. Я виховувала Артема сама і хотіла, щоб він ні в чому не мав потреби. Тож у ці періоди ним опікувалися мама й вітчим. Вони тримали господарство, і син змалку вчився працювати, не цураючись жодної роботи».

Після закінчення школи Артем обрав цілком мирну професію — вступив до фахового коледжу, де здобув спеціальність механіка. Працював на різних підприємствах, де швидко заслужив авторитет серед колег. Його цінували за відповідальність, працелюбність і надійність — риси, які згодом стали визначальними і на війні.

Одного дня доля подарувала Артему кохання — Оксану. Дівчина родом і Любомльщини, на той час навчалася у педагогічному коледжі. Саме в цей період і відбулося їхнє знайомство, яке згодом переросло у щирі почуття. Пара одружилася, і в їхній сім’ї народився син Андрійко.

«Завдяки вашому сину багато хлопців залишились живими». Спогади про бойового медика волинської бригади

Втім, сімейне життя виявилось короткотривалим. Подружжя вирішило розійтися, але зробило це гідно — без взаємних образ і звинувачень, зберігши теплі, людяні стосунки заради спільної дитини. Згодом у житті Артема з’явилося нове кохання — Аліна. Між ними швидко спалахнули почуття, і вони почали жити разом, будуючи спільні плани на майбутнє.

Ішов у бій з усіма, і коли було потрібно, рятував життя

Повістка прийшла 31 березня 2023 року. На той час Артем працював у лісгоспі. Рідні навіть не підозрювали, що він уже проходив медичну комісію. Незабаром чоловік вирушив на службу — на Харківщину, у складі 14-ї окремої механізованої бригади, де обійняв посаду бойового медика.

«Завдяки вашому сину багато хлопців залишились живими». Спогади про бойового медика волинської бригади«Завдяки вашому сину багато хлопців залишились живими». Спогади про бойового медика волинської бригади«Завдяки вашому сину багато хлопців залишились живими». Спогади про бойового медика волинської бригади

Попри те, що Артем не мав медичної освіти, швидко опанував необхідні навички. Його фізична витривалість, міцна статура та високий зріст ставали вирішальними під час евакуації поранених з поля бою. У навчальному центрі пройшов відповідну підготовку і вже невдовзі рятував побратимів, ідучи поруч із ними у найнебезпечніші моменти.

«Артем ішов у бій разом з усіма і, коли було потрібно, витягував поранених, рятував життя, — розповідає мама Оксана. — Уже після його загибелі дізналася від побратимів, що завдяки йому сьогодні живі багато хлопців. Мені доводилося спілкуватися з ними. Хтось приїздив на його могилу, щоб віддати шану, інший — той самий чоловік, якого врятував Артем, — поділився своєю історією. На згадку про сина він навіть встановив у Києві, на Майдані, прапорець із його ім’ям».

Зі слів матері, Артем майже завжди тримав зв’язок із рідними. Якщо вирушав на позиції — завжди попереджав, що може зникнути на кілька діб. Лише одного разу йому вдалося вирватися у коротку відпустку. Тоді найбільше хотів одного — виспатися.

«Син виглядав дуже втомленим, хоча й намагався цього не показувати. Разом із тим він щиро вірив, що повернеться живим, і казав, що йому є кого захищати», — пригадує Оксана.

У пошуках інформації про сина пішла до ТЦК, де й дізналася про його загибель

Тривога в її серці з’явилася 11 травня. Вона зателефонувала Артему, але відповіді не було.

«Завдяки вашому сину багато хлопців залишились живими». Спогади про бойового медика волинської бригади

«Я відчула, що щось не так, — каже жінка. — Та все ж гнала від себе погані думки. Думала: нехай поранений, але живий…»

Час минав, дзвінка так і не було. Не витримавши невідомості, Оксана звернулася до військової частини, однак відповіді не отримала. Наступного дня пішла до територіального центру комплектування, сподіваючись дізнатися бодай якусь інформацію.

«І вже за кілька хвилин почула те, від чого земля пішла з-під ніг…»

  Найважчим випробуванням стало повідомити про загибель Артема його бабусі — жінці, яка допомагала виховувати онука і вкладала в нього всю душу.

«Я боялася за неї, — зізнається Оксана. — Боялася, чи витримає серце таку звістку…»

Артем Рудий загинув 11 травня 2024 року на Харківщині під час виконання бойового завдання. Як розповіли його побратими, з якими згодом спілкувалася Оксана, того дня це була не його черга. Та через певні обставини вирішив поїхати на позиції разом із товаришем. Дорогою їхній автомобіль підірвався на міні. Унаслідок вибуху Артем отримав травми, несумісні з життям. Попри небезпеку та складну ситуацію, побратими не залишили його на полі бою. Ризикуючи власним життям, зробили все можливе, аби евакуювати тіло загиблого.

  «Він врятував стільки життів, що ми не могли його залишити там», — такими словами згодом пояснили свій вчинок Оксані хлопці.

Останнє місце спочинку син обрав сам…після загибелі

Останній спочинок Артем Рудий знайшов на кладовищі у рідному селі. Як розповідає його мама, місце поховання обрав… сам син — уже після загибелі.

«Поки чекала повернення тіла, вагалася між Федорівським, Ладомирським і сільським кладовищами. У відчаї звернулася до нього, щоб наснився і підказав. Тієї ночі я побачила синє небо. Спершу не зрозуміла, що це означає. А коли опинилася на сільському цвинтарі й підняла очі — побачила таке ж синє небо, як у сні», — ділиться Оксана.

«Завдяки вашому сину багато хлопців залишились живими». Спогади про бойового медика волинської бригади«Завдяки вашому сину багато хлопців залишились живими». Спогади про бойового медика волинської бригади

Після похорону вона майже щодня приходила на могилу сина, обіймала ще сиру землю, не стримуючи сліз. Біль втрати був нестерпним, зізнається, очі постійно були повні сліз — аж поки один сон не змінив її стан.

«Мені наснилося, що блукаю багатоповерхівкою, шукаю Артема. Назустріч іде знайомий, якого вже немає серед живих. Запитує: “Кого ти шукаєш?” — “Артема”, — кажу. А він відповідає: “Ти його тут не знайдеш, він значно вище”, — і показує вгору. Я піднімаю голову — і бачу свого сина. Він дивиться суворо і каже: “Ти думаєш, мені добре, коли ти за мною плачеш?”»

Прокинувшись, Оксана одразу поїхала на кладовище і попросила у сина пробачення.

«Я стараюся триматися, не плакати, жити далі… Але це дуже важко. Кажуть, час лікує. Ні, не лікує. Біль просто залишається в серці назавжди».

Артем Рудий посмертно відзначений низкою державних і громадських нагород за мужність, самопожертву та відданість Україні. Зокрема, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), медаллю «За служіння і любов до України», а також відзнакою «Князівський хрест Героя» з символічною назвою «Навіки в строю». Окрім цього, у рідному місті йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста» — як визнання його внеску у захист держави та врятовані життя побратимів.  Ці відзнаки є не лише офіційним підтвердженням його подвигу, а й знаком глибокої вдячності від людей, яких він боронив і рятував.

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

Можливо зацікавить

20-річним поїхав у Чорнобиль: спогади волинянина, який будував дороги в зоні відчуження ЧАЕС

20-річним поїхав у Чорнобиль: спогади волинянина, який будував дороги в зоні відчуження ЧАЕС

Від автомобільної справи до фронту: історія бійця з Волині, який після поранення повернувся у стрій

Від автомобільної справи до фронту: історія бійця з Волині, який після поранення повернувся у стрій

З пологового — з побратимами: на Волині дружина загиблого воїна народила доньку
історії війни

З пологового — з побратимами: на Волині дружина загиблого воїна народила доньку

«Я розумію, заради кого і заради чого тут»: волинський гвардієць після поранення знову пішов у бій

«Я розумію, заради кого і заради чого тут»: волинський гвардієць після поранення знову пішов у бій

Рік і чотири місяці вважався зниклим безвісти: захисник з Волині Олександр Омелянчук повернувся за обміном загиблими
історії війни

Рік і чотири місяці вважався зниклим безвісти: захисник з Волині Олександр Омелянчук повернувся за обміном загиблими

«Думав, що не доживу 3 дні до 23 років»: прикордонник Волинського загону про бої на Куп’янському напрямку
відео

«Думав, що не доживу 3 дні до 23 років»: прикордонник Волинського загону про бої на Куп’янському напрямку

У дитинстві пережив заслання до Сибіру: історія незламності 90-річного ювіляра з Волині

У дитинстві пережив заслання до Сибіру: історія незламності 90-річного ювіляра з Волині

«Ми їхали рятувати людей»: спогади ліквідатора з Волині про роботу в зоні Чорнобильської АЕС

«Ми їхали рятувати людей»: спогади ліквідатора з Волині про роботу в зоні Чорнобильської АЕС

Фронт замість операційної: історія військового медика з Волині з позивним «Хірург»

Фронт замість операційної: історія військового медика з Волині з позивним «Хірург»